Того дня Софія поїхала в місто за продуктами. Зустрілася їй циганка. Стала ворожити. Сказала, щоб дівчина виходила заміж за Миколая. Вони мають будувати нову хату. І буде їм на тому місці дуже добре. Бо те місце вже очищене.
Послухала Софія ті балачки дуже неуважно, бо спішила на автобус. Та й взагалі вона не збиралася виходити заміж ні за якого Миколая. В неї в той час був Петро, за яким вона почувалася як за кам’яною стіною. Петро був на заробітках, як майже всі чоловіки з їхнього села. Обіцяв, що заробить гроші. От тоді вони зможуть жити спокійніше. В нього вдома вже стояла добротна хата, тому і будувати нічого не треба.
– Набрехала мені дурна циганка! – думала Софія, вмощуючи свою сумку в автобусі.
Але тут – як грім з ясного неба – вона почула звістку, що її Петро одружується на якійсь там італійці. Спочатку думала, що це просто жінки із заздрості розпускають такі плітки селом. А потім рідня Петра почала збиратися на весілля. І вона зовсім зів’яла. Може, це правда?
Було це перед Різдвом. Свято вона чекала без особливих радощів. У хату заходили колядники. Як правило, гуртом. Але один прийшов сам. Це було Миколай – її сусід. Він поколядував, потім залишився ще на годину. Говорили про якісь дрібниці. Але Софія відчувала, що від його голосу заспокоюється.
А через місяць Миколай заговорив і про весілля. Вдома у нього було ще троє сестер. А Софія мала ще двох молодших братів. Тож вони вирішили, що непогано б звести новий будиночок – десь поряд. Тоді Софія і згадала ворожіння циганки на міському вокзалі.
На будівництво хати зійшлося півсела. Ви знаєте, як воно буває на Закарпатті? У який двір не зайдеш, всюди якась, хай далека рідня живе. А оскільки і Миколай був з одного й того ж села, тому і рідні назбиралося багато.
Найперше стали копати землю під фундамент. Адже на Закарпатті люблять робити добротні цоколі. Під міцними руками чоловіків земля піддавалася легко. Тим часом жінки час від часу підносили їжу в каструлях. Тож гомону надворі було багато.
Але раптом почули господарі майбутнього обійстя крики. Перелякалися – щось трапилося. Але виявилося, що це скоріше добра несподіванка. Бо копачі натрапили на скарб. Це була справжня скриня, яку ще треба було відкопати.
Тож усі кинулися дружно визволяти із землі той скарб. Скриня була чималенька Дуже гарно оздоблена. Навіть час не посмів порушити вигадливі візерунки, які колись вирізьбив майстер. Коли скриню відчистити від глини, всі просто заніміли від захвату, яка вона була гарна.
Так, це було справжнє диво мистецтва. Щоправда, замкнене на колодицю. Але тут вже час був на боці людей. Варто було один лиш раз добряче махнути сокирою, як колодиця відлетіла від скрині. Її вже геть усю з’їла іржа.
Жінки відкрили старовинну скриню. І раптом всіх осяяло світло. Бо всередині були діаманти, дуже гарні жіночі прикраси, добротний одяг із минулого століття. А ще багато грошей. А от грошам поталанило найменше. Вони розсипалися у порох. І справді, коли їх взяли в руки, на долонях залишилася тільки майже одна пилюка. Так, це були теж дуже давні гроші.
– От вам і посаг! – стали жартувати ті, які прийшли допомогти молодятам зводити нове житло. – Ну, то вас, може, й чекає велике багатство, будете тут газдувати, як царі.
Знайдене в скрині сприймалося більше як реліквія, ніж багатство. Люди були дуже збуджені знахідкою і швидко ця звістка облетіла все село. Але ніхто вже не зміг згадати, хто б міг на цьому місті залишити таке багатство. Адже за пам’яті односельців взагалі ніхто тут не жив, просто стояла земля, поросла осокою. Тайна тривожила всіх, але нікому її було розкрити.
Тоді загадали, що у Запоріжжі живе їхня найстарша односельчанка. Її забрала туди дочка, яка там одружилася. Якщо бабуся ще жива, їй уже під 100 років. У сільраді вдалося з’ясувати, де вона зараз живе. Тож написали бабусі листа чи не всім селом. Мовляв, у нас трапилася така дивовижа. Чи вона не знає, що б це могло означати?
А відповідь на забарилася. Дочка пообіцяла, що привезе бабусю додому на Великдень, бо та дуже хоче перед cмepтю побачити рідне село. Тож усі на цьому заспокоїлися і трохи навіть забули про цю пригоду.
Але от настав і Великдень. Дочка, як і обіцяла, привезла матір додому. Вона сама вже була пенсіонерка і нездорова. А мати – навпаки, здавалася ще міцним горішком. А коли побачила рідні краї, взагалі ожила.
Нарешті бабуся почала розповідати про землю зі скарбом. Сказала, що сама цього не пам’ятає, але її батьки розповідали їй, що на цьому місці жив колись багатий єврей. Мав він дружину і восьмеро діток. Але мав він і коханку – молоду циганку із сусіднього села. Зараз вона вже не може сказати напевно, чому саме, але одного дня він зібрав всі речі на підводу і поїхав із села. А от землю заповідав якраз цій молодій циганці.
Мабуть, не дуже приязно цю звичку сприйняли в родині, бо на їхньому дворі довго стояв гвaлт. Дружина єврея кричала, навіть плакала. А от циганка не захотіла брати цієї землі. Вона була горда і не хотіла обміняти кохання на кавалок доброго грунту. Вона кричала услід своєму коханому, що вісім поколінь у нього зміниться, поки ця земля стоятиме пусткою.
Дарма єврей запевняв, що її вистачить тут багатства на все життя. А ще село гомоніло, що він обіцяв коханій згодом повернутися.
– Огень у тя з’їсть вшитко, што маєш і він тя очистить! – побажала на прощання циганка і більше її в селі ніхто не бачив.
А єврей не встиг відійти від села, як ся почала буря. Велике сімейство поховалося під деревами. А тим часом у підводу вдapила блиcкавка і cпaлила її. Знявся великий плач. Але євреї так і не повернувся на своє старе місто. Сказав, що десь в Америці у нього є родичі і вони приймуть його родину. То його теж більше в селі ніхто не бачив.
Отож після цієї події минуло більше як століття. За той час у селі пoмиpaло та народжувалося багато людей. Цю історію передавали з вуст в уста. Але молодші вже її зовсім не пам’ятали.
А от молодята, які стали володарями чарівної скрині, любов мали між собою велику. І прожили дуже довге і щасливе життя. Миколай дожив до 96 років. Якщо не рахувати того, що одного разу злaмав нoгу, то жодного разу не хворів. Коли він пoмep, Софія побивалася за ним так, наче вони тільки вчора побралися. Не встигли відзначити 40 днів, як за ним пішла і дружина. Так і пoхoвали їх одне біля одного.
Тож бувають і щасливі історії в цьому житті. Але людська свідомість не може осягнути, скільки всього відбувається у світі такого, що не можна ані побачити, ані відчути. Мільйони найменших подій, деколи зовсім буденних, складаються у єдиний ланцюжок закономірності.
Тому зараз у нас на весіллях навіть є така приказка. Молодятам, які стають на рушнику нас в селі, бажають:
Абисьте жили так довго і так щасливо, як Софія із Миколаєм.
Шукайте деталі в групі Facebook