Битва за Донбас вивільнила ресурси для всіх інших ділянок фронту, а головним ресурсом є виграний час – на мобілізацію, озброєння та великий ленд-ліз.
Здається, час поговорити по-дорослому про доволі неприємні речі. Бо щось повіяло черговим всьопропалом, притому повіяло одночасно зі сходу та заходу, ба більше, навіть Арестович сумний-невеселий.
Веселого справді відбувається мало, і одразу скажу найсумніше – так буде ще досить довго. І це треба правильно сприйняти та пережити, щоб веселе та радісне колись все ж таки настало.
Але катастрофи також не відбулося ні на заході, ні на сході. І не намічається – якщо тільки ми її не породимо своєю зажурою та панікою.
Що ж відбувається? Передусім – нічого несподіваного. Звісно, для тих, хто не схильний жити у світі рожевих поні та не піддався на ейфорію від наших перших успіхів, які стали сюрпризом і для ворогів, і для всього світу.
Бліцкриг росіян накрився нашими мужністю та креативом, вороги очманіли та трохи присіли на дупу. Але стан очманіння давно вже минув і змінився впертою лютою ненавистю до нас. Ми змусили себе поважати, і тепер із нами воюють, як із ворогом, з яким рахуються. При тому головна ціль Росії – повна ліквідація всього українського – жодним чином не змінилася, змінилася в її уяві лише послідовність її досягнення.
Якщо хтось із нас мріяв, що Кремль після першої, хай і дуже болючої, поразки, готовий визнати свій програш у війні, то я навіть не знаю, що давало підстави для таких сподівань.
Навпаки, справжня зла та довга війна лише почалась після відступу росіян від Києва.
Наразі в цій війні цілком очікувана фаза – фаза масованого ворожого контрнаступу, спроба на всіх фронтах компенсувати програне на початку війни. Цього контрнаступу просто не могло не бути, він очікуваний, і він цілком очікувано дуже важкий – адже ворог уже враховує всі свої помилки першого етапу, а ми порівняно із цим першим етапом ще не набули ніяких принципових нових переваг, натомість втратили перевагу несподіваності нашого опору.
Давайте оглянемо східний фронт, що там відбувається і хто переможець, аби зрозуміти, чому все так важко і невесело, але чому це не кінець і не катастрофа.
На Донбасі ворог остаточно ухвалив для себе рішення навіть не намагатися взяти бодай одне місто чи містечко відносно цілим та неушкодженим, хоч якось придатним для життя. Натомість, як у першу російсько-чеченську війну після провалу бліцкригу у Грозному, як у сирійському Алеппо, росіяни на Донбасі перейшли на тактику випаленої землі.
Ворожий наступ на Донбасі включає масовані неприцільні авіаційні бомбардування, та ще більш масований артилерійський вогонь, яким населені пункти тупо та методично рівняються з землею.
Ніщо з нашого досвіду 2014 сюди не дотичне. Я бачив таке лише у далекому 1995-му, коли у Чечні ми інколи могли кілометр пройти рівним полем, посипаним битою цеглою і по раптово уцілілому фрагменту будинку зрозуміти, що взагалі-то йдемо по колишньому райцентру… І от лише на такі руїни, де фізично неможливо вижити, потім заходить ворожа піхота – навіть при цьому все ж таки вигрібаючи наш вогонь у відповідь.
Кого хоч раз прицільно вибивали артою із зайнятих позицій, розуміє, що за будь-якої витривалості та мужності в таких умовах є суто фізична межа, після якої утримувати територію стає неможливо. Саме в такий спосіб ворог поступово витісняє наших захисників із міст та селищ Донбасу і, здається, скоро таки займе останні неокуповані території Луганщини.
Така тактика в умовах жорсткого опору спрацьовує дуже повільно, і навіть одну із двох областей Донбасу ворог остаточно захопить лише на четвертому місяці повномасштабного вторгнення другої армії світу, а за рештки другої області ворогам доведеться ще не один тиждень поборотися та заплатити чималу ціну.
Втім, водночас ця тактика є для ворога настільки ж безпрограшною та незупинною, наскільки і неквапною. Їй практично неможливо протистояти, якщо не мати технічної переваги у дальнобійній артилерії, ракетах та авіації. Наразі ця противага на боці ворога. До того ж, в рази, якщо не на порядок. І якщо керовані ракети у росіян уже йдуть на рахунок (хоча ще теж далеко не закінчилися), то артилерійських снарядів радянських калібрів на їхніх складах просто необмежена кількість. На жаль, така перевага в авіації та арті не компенсується ніякою перевагою у чисельності особового складу, тут йде змагання саме заліза проти заліза, а запас заліза у росіян поки що незрівнянно більший за наш. Ключові слова “поки що”…
На додаток слід розуміти, що дуже значною складовою нашого успіху на півночі та навіть на Харківщині були й лишаються вдалі удари по ворожих тилах та комунікаціях. На Донбасі це в принципі нереально, там за спиною ворожої армії повністю контрольований тил аж до Тихого океану, із повноцінним та захищеним логістичним забезпеченням, а лінія фронту практично суцільна, яку може десь і перетне добре навчена розвідгрупа, але ні про які серйозні рейди за лінію навіть мови нема.
Нашому вогню там досяжні лише вороги на першій лінії наступаючої армії, і от їм реально дістається по повній. Жоден квартал на Донбасі не був зданий нашими без бою. Але в умовах, коли ворог припинив лобові атаки, і піхота заходить тільки на буквально перекопану артою та бомбами територію, можливості оборони вкрай обмежені.
Натомість втрати оборонців у такій технічно нерівній війні щонайменше вирівнюються із втратами наступаючих (що є принциповою відмінністю від попереднього етапу війни, коли співвідношення було в рази на нашу користь).
Я не розумію, нащо розводити непереконливі балачки про “не відступ, а маневрову війну”. Камон, ми з вами зовсім нещодавно бачили, як виглядає маневрова війна – от саме у маневровій війні ми вщент розбили росіян на Поліссі, а наразі тиснемо їх під Харковом. На Донбасі відбувається саме відступ, це слід спокійно і чесно визнавати. Відступ організований та дуже повільний.
Не дивуйтеся, але відступ – така ж неминуча частина війни, як і наступ, і лише у поганому кіно весь час наступає одна сторона. В реальному житті сторони міняються місцями. Тимчасова здача міст та сіл окупантам – вкрай неприємна, але неминуча частина великої війни, за підсумками якої вирішується доля не лише цих міст та містечок, а всієї країни.
Може виникнути питання – то ж чи не варто взагалі одразу відступити з усього Донбасу, аніж утримувати його в умовах ворожої тактики, описаної вище? Чи вартує це наших нинішніх втрат? На жаль, так, вартує, і здати весь Донбас – не вихід, а, навпаки, фатальна помилка, якої на щастя ніхто не зробив (та й, наскільки мені відомо, ніхто в ЗСУ всерйоз і не розглядав, на відміну від дискусій по тилах).
Все дуже просто: ворог не має жодного наміру зупинятися на кордонах “казкових республік”, тож якби Донбас здали, та сама тактика випаленої землі одразу була б застосована на наступних ділянках фронту. Тож набагато мудріше тримати оборону у добре укріплених і добре знаних за вісім років АТО/ООС містах та селищах Донеччини, допоки це є фізично можливим і допоки за спиною будуються наступні лінії оборони. І лише коли чергова ділянка стає в принципі непридатною для перебування, відходити з неї на наступну підготовану позицію.
Чи можна вважати, що ми програємо на Донбасі? Я б так не сказав, попри те, що ми дійсно там із боями відступаємо, здаємо міста і, дуже ймовірно, будемо змушені досить скоро відступити з останніх територій обох областей.
Ключове, що тут слід розуміти – ставкою у війні є не Донбас, а Україна. І бої, жертви та відступи там слід сприймати лише у контексті всієї великої війни. Битва за Донбас вивільнила час та ресурси для всіх інших ділянок фронту, і головним ресурсом є саме виграний час. Час на мобілізацію, а головне – на озброєння, час для великого ленд-лізу.
Важливий аспект: відступ відбувається з такою швидкістю, яка дозволяє цивільним завчасно залишити місця бойових дій та міста, які може зайняти ворог. Часу на евакуацію вистачає, і, якщо хтось ризикує залишатись, переважно це його особистий вибір. ЗСУ дали можливість поїхати практично всім. Маріупольці, бучани та ірпінчани не дадуть збрехати – це саме по собі вже дуже дорогого варте і повністю виправдовує запеклі бої й жертви.
Зрештою, навіть у контексті виключно битви за Донбас, я б не назвав її програною ЗСУ. Виграш чи програш визначається в першу чергу тим, які цілі собі ставили сторони. І з цієї точки зору, як не парадоксально, але відступаючі наші є переможцями.
Я не знаю, чи ставилося нашим військам колись надзавдання утримати Донбас на необмежений час. Якщо ставилось, то це було завідомо нереально, сподіваюсь, що ніхто цього не вимагав.
А от завдання протриматись якомога довше, дати виїхати цивільному населенню, завдати ворогові максимальних можливих втрат і при цьому не дати себе оточити та уникнути розгрому наших частин виконується оборонцями Донбасу цілком успішно.
Натомість завдання ворогів на Донбасі нам добре відомі, Кремль ніколи їх не приховував.
Від початку вторгнення метою РФ було повне оточення всього угрупування ЗСУ на Донбасі, велетенський котел, який фактично охоплював майже всю лівобережну Україну. Лінія фронту, якби взагалі зберіглася, мала б зараз проходити околицями Дніпра та Запоріжжя, і саме таку мету росіяни ставили не лише в перші тижні війни, але вже навіть коли відступили з півночі та перекидали звідти війська на Донбас.
Далі по мірі опору ЗСУ апетити росіян потроху меншали. Останніми тижнями йшлося вже максимум про “регіональний котел”, який мав охопити основне угрупування ЗСУ приблизно по лінії Барвінкове – Вугледар.
Зрештою, замість усіх цих наполеонівських планів росіянам після трьох місяців важких боїв та недешевою ціною вдалося “аж” створити загрозу маленьких локальних “котлів”, найбільший із яких включає Сєвєродонецьк та Лисичанськ, а інший – саму лише Авдіївку. Власне, і там нема жодних підстав очікувати, що ЗСУ дозволять замкнути себе в оточення – швидше, будуть змушені організовано та “кусаючись” у відповідь відійти на наступну межу оборони, ту саму, яка за задумами російських стратегів уже давно мала би бути десь вглибині омріяного ними “великого котла”.
При тому про розгром відступаючих частин ЗСУ нема навіть мови – відходять неквапно, зберігаючи управління, техніку та особовий склад. Правда, несхоже на оголошений Кремлем стратегічний план?
Ну і, звісно ж, вихід до адмінкордонів Донецької та Луганської областей, або ж “звільнення казкових республік” у термінології Росії, мав відбутися спершу за лічені дні, потім за тижні, потім до Дня побєдобєсія 9 травня… Ймовірно, у червні, після чотирьох місяців масованого наступу другої армії світу, території “республік” повністю потраплять під тимчасову окупацію – відчуваєте різницю із початковими задумами?
Самі порахуйте, який відсоток ворожих планів матеріалізувався, а який накрився тим самим місцем, і самостійно зробіть висновки про переможців та переможених у битві за Донбас.
Ну і, звісно, головний здобуток наших військ на Донбасі – час для організації оборони всієї решти країни. Зокрема, час для ленд-лізу.
Євген Дикий, колишній командир другої роти 24 батальйону “Айдар”, голова Національного антарктичного наукового центру
Шукайте деталі в групі Facebook