Це була звичайна неділя. Мама чоловіка, Людмила Федорівна, як завжди, прийшла до нас побачитися з онуками. Тільки ось вид у неї був якийсь нездоровий. У той день, зазвичай весела і балакуча свекруха, зовсім не посміхалася і не розповідала останні плітки, почуті від її улюбленої сусідки Галі.
– Може, чаю з зефіром? – запропонувала я матері Віктора.
– Чи не відмовлюся, – не піднімаючи очей відповіла вона.
Людмила Федорівна сіла за стіл, відкусила шматочок солодких ласощів і, раптом, зіскочила зі столу і побігла в бік туалету.
– Що це з нею? – запитала я у чоловіка.
– З’їла, напевно, щось не те, ось і прихворіла.
Через кілька хвилин мама чоловіка повернулася на своє місце.
– Отруїлася, напевно? У тебе температури немає? Давай поміряємо! – дбав про неї син.
– Ні-ні, дякую, синку. Я не хвора.
– А що вид такий втомлений? – Не вгамовувався Вітя.
– Я… – забарилася мати.
– Що?
– Я вагітна. Не знаю від кого, – випалила свекруха.
Від почутого у мене з рук випала кружка. Але ніхто навіть не звернув увагу на дзвін розбитого скла.
Ось це новини. А що, таке буває? Людмилі Федорівні було вже 56 років. Вона жила тихим, спокійним життям. Робота, дім, а по неділях – прогулянки з улюбленими онуками. Але, мабуть, ми не до кінця знали, чим живе самотня жінка.
Всі мовчали, а свекруха тихенько схлипувала.
– Почекай, мама! А ти впевнена? Може це якась помилка? – порушив мовчанку чоловік.
– Ні, – махнула головою Людмила Федорівна і простягнула нам протокол УЗД.
У висновку було написано: «Вагітність 11 тижнів».
– А хто може бути батьком дитини? – запитав її син.
– Або Павло Віталійович, або Ігор Сведріцкій, або Антон Кір’янов, – протараторіла мати.
На цей раз крушка випала з рук чоловіка. Було чому дивуватися.
Ну, гаразд, Павло Віталійович: сусід Людмили Федорівни, чоловік в роках, теж самотній. Це ми могли зрозуміти. Але Ігор і Антон! Молоді хлопці працювали на тому ж складі, де і мама чоловіка. Ігор був наших років – років 25 йому. А Антон, взагалі недавно з армії повернувся. Йому ледь 20 виповнилося.
– Так, ладно. Що лікарі кажуть? – Вітя продовжував розпитувати свою маму.
– Кажуть, що організм у мене здоровий, дитину виносити зможу. Тільки потрібно особливий нагляд. З малюком на УЗД все в порядку, розвивається добре.
– Що думаєш?
– Буду народжувати, – впевнено відповіла свекруха, – А як народиться, зроблю тест ДНК. Аліменти мені, звичайно, не потрібні. Так, для себе. Хочу знати, яке по батькові дати синові чи доньці.
З цього моменту в нашій родині почалося нове життя. Ми всі з турботою і розумінням ставилися до свекрухи в її цікаве положення. Ми навіть знайшли хорошого платного лікаря для неї, який погодився вести вагітність.
Незабаром у Людмили Федорівни округлився живіт. Було дивно на неї дивитися, але ми намагалися не показувати свого нескінченного подиву і, звичайно, простої людської цікавості.
Свекруха намагалася приховати свій живіт в широкому одязі: всі боялася, що її три підозрюваних батька побачать її положення.
– Навіть не знаю, як повідомити начальству, що в декрет йду, – нарікала вона, поїдаючи ще зелену полуницю, – звільнитися чи що… Але тоді і допомоги не буду отримувати… А жити на щось треба.
Про вагітність Людмили Федорівни дізналися рівно в той день, коли вона принесла на роботу лікарняний. Звістка про те, що 56-ти річна працівниця складу чекає дитину, розбурхала всю компанію. Особливо хвилювалися Ігор Сведріцкій і Антон Кір’янов.
У той день, коли свекруха йшла в декрет, в нашій з чоловіком квартирі з’явився несподіваний гість. На порозі стояв Ігор. Той самий, один з передбачуваних батьків дитини. Він не знав про пригоди Людмили Федорівни і був упевнений, що жінка вагітна від нього.
– Я готовий платити аліменти, підтримувати Вашу маму, але одружуватися я не буду. Дитину вона може записати на мене, але я не буду мати ніякого відношення до її виховання, – заявив 25-річний хлопець.
– Добре, – спокійно відповіла я. – А чому Ви самі це не скажете Людмилі Федорівні?
Ігор опустив очі. Стало ясно: йому було соромно і боязко йти до матері його дитини.
– Справа Ваша. У будь-якому випадку, Вас ніхто не примушує до спілкування з сином або дочкою, – додала я, не дочекавшись відповіді на своє питання.
На цьому ми мило розпрощалися, і я закрила двері за хлопчиною. Як раптом, в двері знову подзвонили. Це був Антон Кір’янов. І він був не один, а зі своєю мамою.
– Я готова Вам заплатити стільки, скільки Ви побажаєте, але, будь ласка, нікому і ніколи не кажіть, що Ваша мати чекає дитину від мого сина! У нього дівчина є, у них весілля скоро! – просила мама Антона.
Ну і деньок сьогодні. А що, сам молодий татусь язика проковтнув? Стоїть собі тихесенько біля мамкиної спідниці, очі в підлогу, як першокласник. Ну і мужики нині пішли. Ще й весілля у нього на носі. Куди котиться цей світ.
– Нам грошей не треба, – сказала я. – Прощайте. Ми Вас не знаємо, Ви нас теж.
Я зачинила двері перед їх носом. Мене розбирала злість. Ні, ну зрозуміло, Людмила Федорівна накоїла справ, але з мужиками-то нині що трапилося? Ніхто не хоче брати відповідальність за свої вчинки. Тільки нити вміють.
Через пару годин прийшов і Павло Віталійович. У його руках були торт і квіти.
– Це Вам, – простягнув він букет, – мене звуть Павло, а ви, ймовірно, невістка Людмили Федорівни.
– Так все вірно.
– Пустите?
– Звичайно, проходите, зараз чай поставлю, – поспішила я.
– Сьогодні я дізнався, що Людочка… Вибачте, Людмила вагітна, – почав він здалеку.
– І що Ви думаєте з цього приводу? – запитала я командирським голосом.
Чоловік посміхнувся і сказав:
– Я щасливий! Діти – це дар. І нехай Вас не бентежить наш вік. Я впевнений, ми станемо відмінними батьками для цього малюка.
Я оторопіла. Невже, в цьому світі ще залишилися справжні чоловіки. Але, дитина, може бути і не від нього… Гаразд, нехай самі розбираються.
– Ми дуже раді, – підбирала я слова для відповіді. – Ну, а до нас навіщо Ви прийшли?
– Запросити Вас на наше весілля. Ось запрошення! Ми збиралися прийти разом з Людою, але вона захворіла і в останній момент залишилася вдома.
Оце так! Так він вже і пропозицію їй зробив, і навіть в ЗАГС зводив! Моїй свекрусі явно пощастило з чоловіком.
Через місяць відбулася урочиста реєстрація наших молодят. А ще через місяць Людмила Федорівна народила прекрасну дівчинку, Василину Павлівну. І знаєте, вона була на диво схожа на Павла Віталійовича. Тест ДНК підтвердив: це була дійсно його рідна дочка.
Зараз дівчинці вже 5 років, вона ходить в садок і займається спортом. Нещодавно Василина взяла перше місце на змаганнях з художньої гімнастики. Тренери кажуть, що у неї велике майбутнє.
Шукайте деталі в групі Facebook