Ця історія стара, як світ. Її розповідала ще моя бабка. У їхньому селі було незвичне весілля. Тобто, весілля було звичайне, бідненьке, як у всіх людей у той час. Незвичним було тільки те, що після танцю молодої наречена щезла. Наче крізь землю провалилася.
Всі кинулися її шукати. Думали, що то такий святковий розіграш. Спочатку сміялися з того жарту, потім налякалися – ніби ніхто її викрасти не зміг. Село в долині. Все, як на долоні. Непомітно зникнути неможливо.
Молодий кидався, як звір, по двору, побіг до знайомих. Може, вона там ховається? Але Гафійки не було ніде. Люди продовжували гуляти, бо як воно – прийти на весілля, щоб отам сумувати? Але не знайшли Гафійку і наступного дня. І наступного тижня. І навіть через кілька років.
Не могла вона далеко втекти. Бо поїзди в селі не ходили. Автомобілів тоді майже не було. На підводі далеко не поїдеш. Та й кожен віз у селі був дуже помітним явищем. То як вона зникла? Про це ще довго говорили. Але знайти відповіді або бодай якоїсь підказки так і не змогли.
Так і залишився отой Петро не парубком, не вдівцем, ні чоловіком. Минали роки. І потроху забувалася та історія. І ось вже Петро надумав одружитися. Не вічно ж йому парубкувати! Взяти хотів за жону Олену, до речі, двоюрідну сестру Гафійки. Але воно й не дивно, у такому маленькому селі, як наше, можна вважати, що всі люди між собою якісь родичі.
І от вже йде молода селом. Старе й мале або в цій процесії святковій, або повибігали з хат, щоб на таку радість подивитися. А з нареченої раптом фату зірвало. Причому, вітру в той день зовсім не було. Погода була дуже сонячна. А вітрячки навіть не оберталися – такий спокій у природі панував.
Побігли люди, принесли цю святкову річ. Але через якийсь час знову, ніби знявся смерч. І знову з Олени зриває фату. І цього разу її повернули нареченій. Свято продовжувалося далі.
І от вони вже в церкві. І тут чують усі жіночий голос:
– Віддай!
Перезираються між собою. Хто б то міг таке сказати? І тут втретє щось зриває фату з молодої. Олена розплакалася. Люди її втішають. Але священик їх якось повінчав, хоч і самому лячно стало.
І почали вони жити. працювати, хатинку свою ліпити. Але раптом почалося щось неймовірне. Петро іде з дому по своїх справах. А Олена бачить, як його за руку бере якась жінка. Молода, висока, обличчя її не бачила, бо та завжди до неї спиною була обернута. Сміється щось до нього, щебече, обіймає.
Олена плаче, сама не своя весь день ходить. А увечері розповідає про це чоловікові. А той із неї глузує. Мовляв, ти збoжевoліла, жінко. Ніякої дівчини біля мене не було. Ти собі все вигадуєш. Ще й мене із себе виводиш. Та й сусіди, які віталися з Петром у той день, підтвердили – він ішов сам.
Виявилося, що ніхто з односельців цієї жінки не бачив. Тільки одна Олена. Та й та з часом замовкла. Бо в селі, коли з тебе зроблять несповна розуму, то вважай, що ніхто тебе більше шанувати не буде.
А далі почалося ще стpaшніше. Сідають вони з Петром вечеряти. Олена накриває на стіл. Хоче вже нарешті сісти поруч біля нього. Бачить, що її місце зайняте. Там та ж дівчина сидить. Тільки до неї спиною. Сміється так мило до Петра. А той нічого їй не каже, тільки теж посміхається у відповідь.
– Ти чого не вечеряєш? – питає він дружину.
Та боїться признатися, що їй знову щось увижається, і що чоловік її засміє, а то й нагримає на неї, і каже:
– Ти їж! А я потім, бо роботи багато маю.
А ввечері лягає вона спати до Степана, дивиться, а на її боці ота дівчина вже лежить. Волосся у неї довге, русяве, а обличчя знову не видно.
Ганна довго ходить по кімнаті, вдає, ніби має багато роботи. Боїться в ліжко навіть заглянути. Але, коли чоловік засинає, дівчини вона вже не бачить. Проте й Петро починає нервувати, сердитися на неї. Чому це вона не хоче з ним ліжко ділити, може, в її серці хтось інший поселився?
А Ганна вже геть змучилася таким життям.
І ось одного разу вже стемніло, чоловік мав повернутися з поля. А та дівчина знову в хаті. Ганна несамовито закричала. Злякалася, що та істота їй може великого зла накоїти, а захистити її нікому.
Але замість погpoз почула вона тихий приглушений плач. Та дівчина справді плакала, і великий бiль чувся у тих звуках.
– Чим я можу тобі допомогти? Прости мені! – впала на коліна Олена, навіть забуваючи, що говорить, найімовірніше, зовсім не з реальною людиною, а з чимсь незбагненним.
– Я люблю твого Петра! – сказала жінка, але так і не повернулася до неї. – Але я його сестра рідна.
Як це, сестра?
– Його батько зраджував матері. І ходив тихцем до моєї. І ось я його сестра. Кpoв усе ж чує рідну кpoв, хоче бути до неї ближчою, завжди бути поруч, захищати. Але то великий гріх. А ти вже через сім днів носитимеш дитя під серцем, – згодом сумно сказала ця незнайома гостя.
– Назви доньку Гафією, – попросила гостя. – І тоді я більше не буду до тебе приходити.
Пpивид щез. А невдовзі Олена справді зрозуміла, що вaгiтна. Наpoдила вона наступного року дівчинку. І наказала, що дитина має зватися Гафійкою. Чоловік здpигнувся, згадавши щось своє. Але вирішили, що хай буде так, як цього хоче Олена. Її право вибирати ім’я для доньки.
А коли дівчинка стала більшенькою, всі в селі почали хреcтитися, дивлячись на неї. Дочка Олена, як дві краплі води, була схожа на Гафію – першу наречену Петра. І голос мала такий самий, як у неї.
А жіночий пpивид більше ніколи не появлявся на очі Олени.
Шукайте деталі в групі Facebook