“Колись я любив вас. Але між нами не може бути нічого, окрім ворожнечі. Ми з вами стоїмо на різних краях безодні, і нічого надіятись простягти один одному руку… Занадто дорого коштувала мені ваша любов”.
Над промовою полум’яного революціонера Овода у тюремній камері до свого батька, кардинала Монтанеллі, вже 125 років ллють сльози читачі.
Реальність виявилася не такою романтичною, як роман письменниці Етель Ліліан Войнич “Овід”. Сьогодні це виглядає інакше.
Ви: надсилаєте своїм батькам або дітям у Росію фото з руїнами Ірпеня, Бучі, Бородянки, Маріуполя, Харкова, Сєвєродонецька, Кременчука, Часового Яру, Вінниці.
Вони:
“Я устала от негатива, не отправляй мне это”.
“Это все фейк”.
“Русский солдат никогда в ребенка не выстрелит!”.
“Это не наши стреляют, зачем нашим-то стрелять?”.
“Если бы вы сразу сдались, не было бы всех этих бессмысленных жертв и разрушений”.
“Мы вас освобождаем от нацистов. Сами потом спасибо скажете”.
“По-другому никак нельзя, иначе вы напали бы на нас”.
На цьому зазвичай спілкування закінчується, хоча найнаполегливіші не припиняють битися головою об стіни.
Розраховувати на те, що фото в месенджерах зможуть повернути до тями тих росіян, чия церква – телевізор, а релігія – “Вечір із Соловйовим”, так само наївно, як мріяти про глибокий рів із крокодилами на українсько-російському кордоні.
“Українська правда” поговорила з волонтеркою і маркетологинею Поліною Левицькою про те, як вона втратила матір, яка живе в Росії, та з релігієзнавцем Ігорем Козловським, який 700 днів провів у в’язницях “ДНР”, – про квазірелігію “русского мира” і про те, чи можлива деокупація свідомості його адептів.
“Летять ракети – нехай летять. Їй здається, що все так має бути”
“Вінниця. Теракт. Загиблі люди, загинула маленька дитина.
Одразу ж мені написала моя мамаша з рашки, цитую: “Это вам бумеранг, твари, за склад в Новой Каховке и погибшего там двухмесячного младенца”.
Вперше чую про загиблу дитину в Новій Каховці під час підриву складу”, − 14 липня написала в Фейсбуці Поліна Левицька. Вона з тих українців, хто, крім однієї на всіх війни з Росією, має і свою особисту.
Її особиста війна почалася в 2005 році. “В Києві я живу 17 років. Рашку не сприймаю 17 років, бо там жила і все бачила − їхнє ставлення до нас, їхнє ставлення до світу. Про це все я 17 років кажу своїй мамі. І шо? І нічо”, − каже Поліна.
З 24 лютого вона викладала в соцмережі звернення до росіян: “Виходьте на мирні протести та мітинги. Використовуйте момент. Поки вас не закрили, як Північну Корею!”.
Три місяці по тому Поліна ці свої спроби облишила: “Ми не зможемо перевиховати росіян. Я знаю, про що пишу, тому що в мене особиста трагедія з мамою. Ви можете скільки завгодно пояснювати, розказувати, скидати туди фотки і відео. Вас мало хто там почує чи зрозуміє. Не витрачайте свій час і нерви”.
Далі пряма мова Поліни.
− Росія − пляма на мапі світу й у моєму українському паспорті. Там є запис про місце народження: “Росія, Костромська область, місто Галич”. Хлопці з ТРО, які перевіряли мої документи на блокпостах, ржали. Казали: “Оце вам “пощастило”…
Мій дідусь познайомився з бабусею на освоєнні цілини. Потім поїхали до Нової Каховки добудовувати ГЕС.
Мати після школи в Новій Каховці навчалася в педінституті в Костромі. Прожила там п’ять років, познайомилася з батьком, народила мене. Я постійно хворіла. Тоді її батьки сказали: “Повертайтеся, тут клімат кращий”.
Багато чим я завдячую мамі. Вона навчила мене тайм-менеджменту, я мала все встигати – навчання, теніс, художня школа. Навчила любити книжки – навіть під ковдрою читала. Навчила ніколи не брати чуже. Навчила стилю – вона шиє дуже круті штуки.
Дуже багато правильних речей, які втілювалися деспотичними методами – лише так і не інакше. Вибору не було. Вдома постійно був якийсь серіал “Бандитський Петербург”.
Батько спочатку будував у Новій Каховці мікрорайони, а коли в 1990-ті зупинилось будівництво, поїхав працювати до Польщі, потім до Росії.
Він грав на гітарі й співав: Цой, “Акваріум”, “Queen”, “Led Zeppelin”. А мати завжди любила російську попсу. Як вони взагалі зійшлись, я не розумію, вони дуже різні були. Вона песимістка, емоційно нестабільна. Батько – більш врівноважений, спокійний, затишний.
Своє життя я поділила на дві частини − до 15-ти років і після. Коли мені було 15, тато загинув у Москві. О 7-ій ранку на свій день народження. Його збила машина. Дві операції, п’ять днів у комі і все.
Після цього я десять місяців жила в Москві. Потрібно було щомісяця приходити до суду у справі батька. З Нової Каховки не наїздишся. Навчалася в художньому коледжі. На вступному тестуванні складала російську мову, англійську, живопис і малюнок. З росмови у мене було 96 балів зі 100, у тих, хто вступав із Росії – до 70.
Москва вразила – для мене це була суцільна депресія. Ще більше вразила “глибинна” Росія, куди нас возили на екскурсії. Паркану немає, хата крива, дерев’яний туалет один чи два на все село. Чого дивуватися, що вони не знали, як користуватися унітазом, коли прийшли до України?
В 16 років мені довелося пройти через приниження в Москві лише через те, що у мене був український паспорт. Для них тоді вже – це 2003–2004 роки – Україна була, як червона ганчірка для бика. А я зрозуміла, що в Росії мені не жити, хоча мати мріяла, щоб я навчалася там.
Я повернулась до Києва, працювала на двох роботах, вступила до університету. Мати доглядала в Новій Каховці своїх батьків, а коли вони померли, переїхала до Києва − за рік до Майдану.
Коли почався Майдан, вона взагалі злетіла з котушок. “Янукович – найкращий президент”, – повторювала вона. Тоді я зрозуміла, що відбувається. Вона постійно спілкувалась зі своїми одногрупниками з інституту – Одноклассники, Вконтакте. І вони їй вкладали в голову ось це все – “ми”, “нас”, “Путін – бог”.
В 2015-му мати, яка прожила в Україні майже 45 років, отримала російське громадянство і переїхала до Костромської області.
− Путін − бог, а ви всі − нацисти. Україна ніколи не була окремою країною. Це молодша сестра Росії, − цим завершувалися всі наші розмови.
− Серйозно, молодша сестра? Скільки років Русі, коли вона виникла? Давай пошукаємо.
− Та не буду я вдаваться в эти подробности.
24 лютого 2022-го вона мені написала: “Все будет хорошо! Зеленского заставят подписать мир, и на этом все закончится”.
І все.
Наступного дня о 12-ій вона запитала в Телеграмі:
− Как прошла ночь?
Я не відповіла. Бо мене зірвало би. В нас трагедія, в нас горе. Як могла пройти ніч? Рідна мати пише одне питання. Відповіді не отримує. І все.
Їй пофіг − можливо, мене вбили окупанти, тому я і не відповідаю, можливо, поранено. Летять ракети – нехай летять. Їй здається, що все так має бути. Тому що їхній цар краще знає, що робити.
Я з нею спілкувалась тоді майже через день. І слухала перехоплення СБУ розмов росіян зі своїми родичами. Тиждень-два ще їх слухала. І мені стало зрозуміло, що лупати цю скалу немає сенсу.
Я це проковтнула. Але є люди, які виють, бо дуже люблять своїх батьків. Телефонують їм до Росії: “Нас тут обстрілюють, ви бачили фото з Ірпеня, Бучі?” А вони: “Ми бачили, але це все фєйк. Такого бути не може, Росія своїх не ображає”.
Мої діти, її онуки вже декілька років вважають, що бабуся не в собі. Інколи вони запитували мене, що з нею. Вони насправді не розуміють. Про що б вона не розповідала, все закінчується тим, що Путін – цар і бог. Вшите на підкорці.
Коли мати переїжджала до Росії, вона привезла мені два чи три родинних фотоальбоми. У тата було хобі – він багато знімав на фотоапарат “Зеніт”, сам проявляв, друкував.
Лежать десь у шухляді. Сьогодні я їх не гортаю.
“Навіть коли Росія програє війну, вони оголосять, що це перемога”
Вчений-релігієзнавець, автор понад п’ятдесяти книг Ігор Козловський не має родичів у Росії. Але знає антропологію “русского мира” не з соцмереж.
Його примусова “резиденція” тривала 700 днів і розташовувалася спочатку в підвалі “МДБ” у Донецьку, куди його кинули наприкінці січня 2016-го, потім у СІЗО, і нарешті в колонії.
Шизофренічність цього світу найкраще передає такий спогад Ігоря: “Коли мене заарештували і завели до кабінету, там на стіні висіли портрети Сталіна, Путіна і царя Миколи Другого”.
До можливості деокупації свідомості росіян Козловський ставиться зі стриманим оптимізмом дослідника: не безнадійно, але вкрай складно в реалізації.
– У січні 2016-го мене кинули до в’язниці в Донецьку, серед інших там сиділи так звані російські добровольці “першої хвилі”. Ті, хто в 2014–2015 роках приїхали з Росії зі зброєю в руках. Час від часу в “ДНР” відбувається зачистка таких людей.
Один із них – режисер із Москви, людина начебто здатна аналізувати. Коли їхав на Донбас, у нього був куратор в ФСБ. Від нього отримував вказівки, зброю, автівки, гроші. Потім куратор втратив посаду, і цей молодик залишився без “даху”. Місцеві миттєво роззброїли його, забрали автівки, гроші і під якимось приводом кинули до в’язниці.
Я запитав, що його привело на Донбас. Він відповів: “Я щиро вірив, що їду визволяти українців від нацистів”.
Навіть попри те, що вони бачили на власні очі, навіть у камері в’язниці ці люди повторювали наративи, які ми чуємо і сьогодні.
Стан їхньої свідомості визначає три “і” – інфантильність, ідеологізація, інтоксикація.
Власного внутрішнього простору в них фактично немає, вони віддали його зовнішній силі. Відсутні критичне мислення, здатність рефлексувати, працювати з емоційним інтелектом, контролювати свої емоції. Вони не розуміють сенсів того, що відбувається, через відсутність екзистенційної свідомості.
Їм не потрібно докладати зусиль, щоб здобувати знання, порівнювати, робити висновки. Вони отримують уніфіковану інформацію, яка пояснює весь навколишній світ.
Для імперії потрібна одна думка, одна церква, одна партія. Імперія все уніфікує. Всі особливості − людські, етнічні.
Ці люди повністю перекладають відповідальність на того, кого обрали вождем. Взагалі постать вождя, фюрера, батька нації притаманна для квазірелігії.
Саме квазірелігія – термін, який найліпше описує простір, в якому вони існують.
Чому ми погано живемо? Тому що скрізь вороги. Це знімає з тебе і провину, і відповідальність. Якщо для релігійної картини світу причина твоїх бід і страждань внутрішня – це гріх, для квазірелігії – це зовнішній ворог.
Складові квазірелігійної свідомості в сучасній Росії – це імперська велич із її фейковою історією. Це апологія війни. Це апологія страждання, яка прийшла з православної свідомості, з аскетичного бачення християнства. Не радісного, а пов’язаного саме зі схимою, з умиранням – “Господь страждав і нам велів”. Нарешті, це закладена в свідомості апологія смерті.
Картина світу такої людини стає нерухомою, наче екран комп’ютера, що завис. Це його капсула, куди він потрапив і залишився там в мертвій зоні, недосяжний для всього зовнішнього.
Квазірелігія не існує без обрядового боку. Навколо апології війни або підіймаються старі ритуали й обряди – повертаються піонери, дітей одягають у військову форму, – або штучно вигадуються нові на кшталт “Безсмертного полку”.
З’являється атрибутика, починаючи з цієї стрічки, чи то гвардійської, чи то георгіївської, і закінчуючи знаком Z, який відображає порожнечу. За ним немає ані історії, ані тексту, ані сенсів.
Символ – це те, що народжується історично, за ним є сенсовий текст. Символ об’єднує і несе якийсь наратив. З цієї точки зору, Z – це фантастична порожнеча. Але він стає майже релігійним знаком.
Люди чекають на “Вечір із Соловйовим”, який також є ритуалом. Людина залежна від цього дійства, як від проповідника в церкві. Телевізор – то і є їхня церква.
Люди, свідомість яких окупована квазірелігійною картинкою світу, не здатні побудувати елементарні причинно-наслідкові зв’язки. Навіть освічені люди, коли з ними спілкуєшся, точкою відліку обирають не агресію Росії в 2014 році, а момент спротиву України цій агресії. І ця схема одразу перевертає світ у їхній голові догори дригом.
Є такий термін – афективно-когнітивний набряк, навіть на рівні фізіології. Будь-які відео або фото, які ви надсилаєте своїм родичам або друзям до Росії – не є для них доказом злочинів. Сподіватися, що це їх у чомусь переконає – велика наївність.
Російська пропаганда всі ці факти й усі ці відео вже використала й прокоментувала. А вони засвоїли такий “офіційний” коментар. І відповідають вам сталими формулюваннями: це не ми, це ви самі себе розбомбили, це ви вбиваєте своїх.
Певний ступор у них виникає лише тоді, коли готової відповіді, отриманої з телевізора, немає. Коли мені говорять “Це все американці, це вони почали на Донбасі”, я прошу навести факти, які свідчать про те, що саме американці захопили частину української території. І нагадую, що мене особисто в донецькій в’язниці катували не американці, а росіяни. Як із цим бути? Людина не має готової відповіді й миттєво намагається вийти на якусь іншу тему. “То ви не розумієте. То нас так стравлюють”.
Щоб пробитися до такої окупованої свідомості, потрібно навчити цю людину відрізняти знання й інформацію. Перше, що ми робимо – намагаємося докричатися на рівні свідомості. Я це називаю її деокупацією. Це довготривалий процес, треба давати людям якісні знання, навчити аргументувати.
Потрібно працювати з емоційною складовою. Людина крихка, емоції можуть затоплювати її когнітивну складову. Людина не бажає чути правди, боїться її почути, бо це вимагає від неї відповідальності, а вона не хоче брати на себе такий тягар.
Нарешті ти повинен виходити на сенсові питання. Сенси, цінності – свободи, життя, гідності, любові, – вони також повинні бути актуалізовані.
Деякі учні, які мали іншу позицію, змінювались під моїм впливом. Насамперед тому, що я був постійно поруч, як певний провідник. Ти повинен закохати людину в процес пізнання. А далі поступово починається її дорослішання. Все це вимагає великої роботи, хоча сказати, що це безнадійно, не можна.
Так, сьогодні іде війна, люди не можуть виходити на конструктивну розмову через звинувачення та емоційну нестабільність, істерику. Але свідомість пластична. Нові знання, нові факти дозволяють звільнитися від квазірелігійних наративів. Так буває. Але з цим треба працювати, так само, як треба працювати з окупованою свідомістю наших громадян.
Денацифікація німців тривала до 1960-х років, їх примусили прийти до концтаборів, побачити своїми очима, увійти в цю історію, яку вони не хотіли бачити. Особисте переживання стає спусковим гачком для того, щоб людина переосмислила все і перейшла на рівень покаяння. Але передусім вони мали пройти через ганьбу капітуляції.
З Росією маємо іншу ситуацію. Коли мене запитують, що буде, коли Росія програє цю війну, я нагадую: навіть коли вони програють, то оголосять, що насправді це перемога і все йде за планом.
Міф про непереможність Росії – частина їхньої картину світу, їхньої фейкової історії. Коли я чую про славетний російський флот, прошу – назвіть хоч одну морську битву, де Росія перемогла. Коли? В Другу світову? Ні. В Першу світову? Ні. Але ж у свідомості людей, які живуть у тому наративі, це непереможний флот.
Ми приречені жити поруч. Певний час ми були включені в імперію, а зараз повертаємося до фронтиру. Історично ми – фронтирна нація.
Фронтир – особливий вибір. Не всі спроможні жити на фронтирі. Наприклад, білоруси – не фронтирна нація, і звідси інша поведінка народу, який не може знайти в собі пасіонарну силу.
Українці інші. На цьому цивілізаційному й ландшафтному перетині з’являлися люди, які брали відповідальність на себе.
Ми виникли на фронтирі з різних етнічних елементів. І повинні це враховувати, коли говоримо про політичну націю. Коли ми говоримо, що Крим – наш, я запитую на різних рівнях: а скажіть, будь ласка, що ви знаєте про історію Кримського ханства, його навчальних закладів, що ви знаєте про кримськотатарських героїв? Якщо ми стверджуємо, що Крим – це Україна, ми повинні інтегрувати його до своєї історії і до свого наративу.
Ми повинні згадати, як жити на фронтирі. Фронтир – це не кордон, це, по-перше, відкритість. А з іншого боку – постійна напруга. Ми повинні усвідомлювати, що знаходимося поруч із божевільним сусідом. І тому пам’ятати про посилення національної безпеки, підтримку сильних ЗСУ та розвиток зрілого й відповідального громадянського суспільства.
***
Вранці 26 червня “високоточна” російська ракета влучила у 9-поверховий житловий будинок у Києві. З-під завалів дістали семирічну дівчинку, а потім її матір – громадянку Росії, яку завалило бетонною плитою. 37-річний батько дитини, громадянин України, загинув.
У війни тисячі потворних облич. Одне з них – руйнування родин, стосунків, життів. Безповоротні втрати тих, кого вбила Росія.
Михайло Кригель, УП
Шукайте деталі в групі Facebook