Це була не сукня, а мрія. Ніжно-фіалкового відтінку, стримана, довга. Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала: невже це я – така струнка, гнучка, витончена? Ніби разом скинула кілька кілограмів і перетворилася на принцесу з казки.
Моя подруга Настя, з якою ми бродили по магазинах у пошуках святкових нарядів, так і ахнула:
– Інка! Це твоя сукня! Купуй! Зараз же купуй. Ніяка інше тобі не потрібно!
Ми збиралися відсвяткувати Різдво в компанії своїх молодих людей – Настя зустрічалася з Володею вже давно, а я познайомилася з Колею усього кілька днів тому, відразу після Нового року. Під бій курантів я загадала зустріти справжнє кохання, і ось, здається, моя мрія здійснилась: Коля мені дуже подобався, хоча бачилися ми всього два рази. Я ще раз крутонула перед великим, на повний зріст, магазинним дзеркалом.
– Справді, ця сукня ніби створена для вас, дівчино! – захоплено промовила продавщиця. – Його кілька разів міряли, але, ні на кому воно не сидить так, як на вас, правда. Я навіть готова зробити для вас знижку, все-таки через два дні Різдво.
– Ви – добра фея? – посміхнулася я.
– А чому б і ні? – засміялася молоденька продавщиця. – Берете? Під мою відповідальність: знижка десять відсотків!
Ми з Настею перезирнулися. Це була дуже щедра пропозиція, хоча все одно дорогувато виходило.
– Нічого, я додам! – кивнула Настя. – Не можу ж я допустити, щоб моя найкраща подруга залишилася без цієї чарівної сукні!
– Дякую, я тобі потім обов’язково поверну, – розчулилася я.
– Перестань! Нехай це буде мій подарунок на Різдво!
З магазину я вийшла щаслива, притискаючи до гpyдей дорогоцінну покупку і мріючи про те, як через два дні здивую Колю на вечірці. Правда, ці два дні доведеться напружено попрацювати. Наш місцевий телеканал готував цикл сюжетів про те, як проходять різдвяні свята в місті, і прямо зараз мені треба було їхати в заміський дитячий будинок готувати репортаж. Наш оператор Толик уже чекав мене там, і, глянувши на годинник, я квапливо попрощалася з Настею і підняла руку, щоб зловити таксі.
– Сукню не загуби! – Настя, сміючись, помахала мені вслід рукою.
Попередження було абсолютно зайвим – я не збиралася навіть на секунду розлучатися зі своїм скарбом.
Приїхавши до дитячого будинку, я побігла шукати кабінет директора. Довгий коридор, по обидва боки дверей, двері. На деяких висять таблички, на інших нічого немає. І як мені шукати Кирила Трохимовича?
У цей момент відчинилися одні з дверей, і звідти вибігла повна жінка. Побачивши мене, вона заусміхалася:
– Ви Інна Олександрівна? Репортер з телебачення? Я вас у вікно побачила. Ходімо, ми вас чекаємо! Кирило Трохимович дивиться генеральну репетицію, через десять хвилин ми закінчуємо. Подивіться теж, вам буде цікаво. А потім зробите інтерв’ю з директором.
Я зробила крок услід за жінкою у відчинені двері, за якими виявився невелика затишна актова зала. На сцені стояли дівчатка-підлітки в паперових віночках і співали щось зворушливо-різдвяне. Я почала оглядатися, не вникаючи в піснеспіви – мене давно вже не можна розчулити милою пісенькою у виконанні бідних сиріток, робота в газеті і на телебаченні дуже швидко загартовує нервову систему. А в дитбудинках мені доводилося працювати і раніше, я писала в газету про їхні проблеми, робила гострі репортажі.
За моєю спиною сиділи кілька хлопчаків років чотирнадцяти, вони досить голосно обговорювали принади співаючих дівчат, не соромлячись у виразах. Я обернулася і пильно подивилася на них. Двоє зніяковіли і опустили очі, а третій нахабно втупився на мене і посміхнувся. А чого ще від них чекати? Безбатченки, казенне виховання, а інші вихователі та нянечки тільки і думають, як би побільше нажитися на сиротах.
Втім, не всі вони сироти, у багатьох є і мати, і батько, тільки позбавлені батьківських прав. Ось і доводиться державі брати на себе утримання і виховання таких нащадків. З власного досвіду роботи я твердо знала: їх не можна жаліти, це не діти, а вовченята, що збилися в зграю і дуже нeбeзпeчні. Зніму інтерв’ю і додому, вирішила я. Потрібно буде ще туфлі підібрати до нової сукні.
Тим часом праворуч від мене сіла зграйка дівчаток. Вони теж обговорювали подруг, які співають на сцені.
– Лізка-то як старається! – глузливо промовила дівчинка з короткою стрижкою і густо нафарбованими очима. – Думає, завтра на балу заспіває, і в неї Сенькa відразу закохається!
– Ну а що, може, і закохається, – миролюбно помітила друга дівчинка.
– Та ні, не смішіть мене! – зареготала стрижена. – Вона на бал піде в тому ж, у чому на уроки ходить. Штопанa блузка і колгоспна спідниця. Отстой, плюватися хочеться!
– А у тебе що, є нове плаття? – з цікавістю вступила в розмову третя дівчинка, руденька і веснянкувата.
– Так! – з гордістю відповіла стрижена. – І Сенькa просто впаде, коли мене в ньому побачить. Ось подивитеся!
– А яке? – затормошили її подруги.
Стрижена, раз у раз не до місця сміючись, почала детально описувати свою сукню, а я про себе хмикнула: треба ж, такі соплюхі, а вже мріють про кавалерів, про вбрання і бали. Їм би думати, як в житті пробитися, влаштуватися, навчитися заробляти, а вони.
Тим часом дівчата продовжували насміхатися над невідомою мені Лізкою, а коли висока худенька дівчинка на сцені раптом запнулася, забувши слова, і почервоніла, вони голосно зареготали, і я зрозуміла, що це і є та сама Лізка. За що вони її не злюбили? Я з цікавістю вдивлялася в миле личко, залите рум’янцем, і співчувала дівчинці. Значить, вона закохалася в якогось Сеньку, хоче йому сподобатися, але у дівчинки немає шансів, тому що немає нарядів. Що ж, все закономірно. Таке життя, філософськи подумала я.
Поки я роздумувала, репетиція закінчилася. Хлопці з криками і улюлюканням вибігли із залу. До мене підійшов огрядний чоловік із задишкою, щохвилини витираючи лисину величезною, як скатертина, хустинкою.
– Ну, здрастуйте, Інна Олександрівна, – простягнув він мені руку. – Ваш оператор уже чекає в кабінеті. Вибачте, що затрималися. Самі бачите – номера ще сирі, діти погано пам’ятають слова, а післязавтра виступ, доводиться все самому перевіряти і контролювати.
Поки ми йшли до кабінету директора, я ще раз подумала: “Господи, ось влаштовують різні концерти, бали і вечірки. Хіба це зможе замінити тутешнім хлопцям нормальне життя? Тільки загострить всі проблеми. Ну, вбереться така стрижена красуня з фіолетовими тінями і червоною помадою в нову сукню, і що, це зробить її привабливою? З таким дурним сміхом, некрасивими зубами і запеклістю, яка, як я помітила, відрізняє всіх інтернатівських і дитбудинківських дітей?”
Я зітхнула. Шкода, звичайно, їх усіх, але що я можу зробити? Тим більше що до жалісливості підмішується якась гидливість і навіть роздратування.
Мені не подобалося це почуття, але тут вже я нічого не могла з собою вдіяти. Та й ніколи над цим роздумувати: час летить, зараз запишемо з Толіком інтерв’ю, пробіжить з камерою по дитбудинку і додому. Завтра вихідний день, а післязавтра – свято, і мене чекає нова приголомшлива сукня, в якій я остаточно зачарую Колю.
З цими думками, вже посміхаючись, я увійшла до кабінету директора.
– Лізо? Що ти тут робиш? – почула я його голос.
На краєчку дивана сиділа, опустивши голову, та сама худенька нескладна Ліза, яка забула на сцені слова і над якою насміхалися дівчата. Вона подивилася на директора і схлипнула, її трикутне личко жалісливо скривилося. Вона залепетала плутано:
– Папа Кіра. Вони сміються. Я так хотіла сукню, а Віка забрала її собі.
Директор зніяковіло оглянувся на мене:
– Вибачте, я поговорю з дівчинкою. П’ять хвилин, добре?
Я кивнула, і ми з оператором вийшли в коридор.
– А його що, всі діти татом називають? – запитала я у тієї повної жінки, заступника директора, яка мене зустріла.
– Так, – посміхнулася вона. – І його, і сторожа, і кочегара. А мене – мамою Танею. І інших теж. Майже всіх. Крім бібліотекарки. Її бояться і не люблять, тому називають по імені-по батькові.
– А що там за історія з сукнею? – співчутливо поцікавилася я.
– Так ось – зітхнула вона. Спонсори надіслали подарунки, різного одягу до свята, і в коробці було кілька ошатних суконь для дівчаток. Хто по нахабніше, розхапали їх собі. А Ліза у нас дівчинка скромна, тиха, не вміє за себе постояти. Ось і залишилася без обновки.
З кабінету чулося схлипування і бурмотіння Лізи, і ласкавий голос Кирила Трохимовича. І тут. Не знаю, що зі мною сталося. Секунда, і я стояла на порозі кабінету і простягала Лізі пакет з моєю новою сукнею – ніжно-фіалковим дивом, довгим і хвилястим.
– Ліза! – гукнула я дівчинку. Вона підняла на мене заплакане личко.
– Ліза, я хочу зробити тобі подарунок, – квапливо, боячись передумати, промовила я. – Встань, будь ласка, давай подивимося, підійде чи ні?
Я розгорнула плаття і приклала до притихлої Лізи. Вона тут же притиснула його долоньками до себе і глянула на мене сяючими очима:
– Підійде! А це правда, мені?
– А ти одягни, – запропонувала я. – Ми вийдемо.
У коридорі на мене з подивом втупилися три пари очей: директора, заступника і оператора Толика.
– Ви це серйозно? – запитала заступниця. – Сукня щось дорога. Мабуть, собі купили? Невже не шкода?
Я шмигнула носом, але хоробро відповіла:
– Знаєте, не дуже шкода. Якщо Ліза буде в ній гарна, я буду рада.
У цей момент відчинилися двері. На порозі стояла повністю змінена Ліза. Це і, правда, чарівна сукня, промайнуло у мене в голові.
Незграбна, нескладна дівчинка-підліток зовсім змінилася: вона стала просто чарівною! Саме це слово підходило до її радісного обличчя, сяючим ніжно-фіалковим очам. І як я відразу не помітила, що у неї такі дивні очі?
– Ліза, ти просто красуня! – я не втрималася і обняла її. А вона підняла голову і запитала:
– А ти моя мама?
В горлі у мене лопнув якийсь клубок. Щоб не заплакати в голос, я швидко пішла по коридору, десь там я бачила табличку «Туалет».
Відплакавши і заспокоївшись, я все-таки зібралася і зробила інтерв’ю з директором. Добре, що Ліза вже кудись втекла і мені не довелося дивитися їй в очі. Проводжаючи нас з Толіком, директор задумливо промовив:
– Ви не бійтеся, Інно. Вона вже забула, що назвала вас мамою. Вони всіх дорослих так звуть. І всіх люблять. Спасибі вам за сукню, ви зробили для Лізи справжнє диво, вона так мріяла покрасуватися на балу. Розумієте, у них же немає ніяких нарядів, лише найнеобхідніше. Тільки мені незручно, ви багато грошей на неї, напевно, витратили? Давайте поверну вам вартість? – він нерішуче зупинився.
– Та що ви, Кирило Трохимовичу – я відчула, що зараз знову разревусь. – Я просто подумала, що і без цієї сукні цілком щаслива. А Ліза, може бути, буде згадувати цей бал все життя.
Кирило Трохимович міцно потиснув мені руку і нічого не відповів.
Звичайно, Настя засмутилася. Звичайно, більше я в магазин не пішла. І грошей майже не залишилося, і знайти другу таку сукню було немислимо, а іншої не хотілося. Ну і що. Нехай я пішла на побачення з Миколою в тій же сукніі, в якій зустрічала Новий рік. Вона теж гарна. Зате весь вечір я згадувала щасливі очі Лізи, на душі ставало тепло, і я посміхалася.
Приємно відчути себе доброю феєю, яка подарувала казкове вбрання хрещениці Попелюшкі. І ось чесне слово, мені ні крапельки не шкода сукні! Адже я і, правда, щаслива. У мене є тато і мама, здоров’я, будинок, подруги, улюблена робота. А тепер ще й Коля. Він весь вечір дивився на мене закоханими очима.
Шукайте деталі в групі Facebook