“За останні гроші купила нову сукню, щоб вразити коханого. А потім потрапила до дитбудинку і мій світ перевернувся”

Це була не сукня, а мрія. Ніжно-фіалкового відтінку, стримана, довга. Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала: невже це я – така струнка, гнучка, витончена? Ніби разом скинула кілька кілограмів і перетворилася на принцесу з казки.

Моя подруга Настя, з якою ми бродили по магазинах у пошуках святкових нарядів, так і ахнула:

– Інка! Це твоя сукня! Купуй! Зараз же купуй. Ніяка інше тобі не потрібно!

Ми збиралися відсвяткувати Різдво в компанії своїх молодих людей – Настя зустрічалася з Володею вже давно, а я познайомилася з Колею усього кілька днів тому, відразу після Нового року. Під бій курантів я загадала зустріти справжнє кохання, і ось, здається, моя мрія здійснилась: Коля мені дуже подобався, хоча бачилися ми всього два рази. Я ще раз крутонула перед великим, на повний зріст, магазинним дзеркалом.

– Справді, ця сукня ніби створена для вас, дівчино! – захоплено промовила продавщиця. – Його кілька разів міряли, але, ні на кому воно не сидить так, як на вас, правда. Я навіть готова зробити для вас знижку, все-таки через два дні Різдво.

– Ви – добра фея? – посміхнулася я.

– А чому б і ні? – засміялася молоденька продавщиця. – Берете? Під мою відповідальність: знижка десять відсотків!

Ми з Настею перезирнулися. Це була дуже щедра пропозиція, хоча все одно дорогувато виходило.

– Нічого, я додам! – кивнула Настя. – Не можу ж я допустити, щоб моя найкраща подруга залишилася без цієї чарівної сукні!

– Дякую, я тобі потім обов’язково поверну, – розчулилася я.

– Перестань! Нехай це буде мій подарунок на Різдво!

З магазину я вийшла щаслива, притискаючи до гpyдей дорогоцінну покупку і мріючи про те, як через два дні здивую Колю на вечірці. Правда, ці два дні доведеться напружено попрацювати. Наш місцевий телеканал готував цикл сюжетів про те, як проходять різдвяні свята в місті, і прямо зараз мені треба було їхати в заміський дитячий будинок готувати репортаж. Наш оператор Толик уже чекав мене там, і, глянувши на годинник, я квапливо попрощалася з Настею і підняла руку, щоб зловити таксі.

– Сукню не загуби! – Настя, сміючись, помахала мені вслід рукою.

Попередження було абсолютно зайвим – я не збиралася навіть на секунду розлучатися зі своїм скарбом.

Приїхавши до дитячого будинку, я побігла шукати кабінет директора. Довгий коридор, по обидва боки дверей, двері. На деяких висять таблички, на інших нічого немає. І як мені шукати Кирила Трохимовича?

У цей момент відчинилися одні з дверей, і звідти вибігла повна жінка. Побачивши мене, вона заусміхалася:

– Ви Інна Олександрівна? Репортер з телебачення? Я вас у вікно побачила. Ходімо, ми вас чекаємо! Кирило Трохимович дивиться генеральну репетицію, через десять хвилин ми закінчуємо. Подивіться теж, вам буде цікаво. А потім зробите інтерв’ю з директором.

Я зробила крок услід за жінкою у відчинені двері, за якими виявився невелика затишна актова зала. На сцені стояли дівчатка-підлітки в паперових віночках і співали щось зворушливо-різдвяне. Я почала оглядатися, не вникаючи в піснеспіви – мене давно вже не можна розчулити милою пісенькою у виконанні бідних сиріток, робота в газеті і на телебаченні дуже швидко загартовує нервову систему. А в дитбудинках мені доводилося працювати і раніше, я писала в газету про їхні проблеми, робила гострі репортажі.

Читайте також  Під Тернополем зникла юна кароока принцеса - батьки третю добу не сплять

За моєю спиною сиділи кілька хлопчаків років чотирнадцяти, вони досить голосно обговорювали принади співаючих дівчат, не соромлячись у виразах. Я обернулася і пильно подивилася на них. Двоє зніяковіли і опустили очі, а третій нахабно втупився на мене і посміхнувся. А чого ще від них чекати? Безбатченки, казенне виховання, а інші вихователі та нянечки тільки і думають, як би побільше нажитися на сиротах.

Втім, не всі вони сироти, у багатьох є і мати, і батько, тільки позбавлені батьківських прав. Ось і доводиться державі брати на себе утримання і виховання таких нащадків. З власного досвіду роботи я твердо знала: їх не можна жаліти, це не діти, а вовченята, що збилися в зграю і дуже нeбeзпeчні. Зніму інтерв’ю і додому, вирішила я. Потрібно буде ще туфлі підібрати до нової сукні.

Тим часом праворуч від мене сіла зграйка дівчаток. Вони теж обговорювали подруг, які співають на сцені.

– Лізка-то як старається! – глузливо промовила дівчинка з короткою стрижкою і густо нафарбованими очима. – Думає, завтра на балу заспіває, і в неї Сенькa відразу закохається!

– Ну а що, може, і закохається, – миролюбно помітила друга дівчинка.

– Та ні, не смішіть мене! – зареготала стрижена. – Вона на бал піде в тому ж, у чому на уроки ходить. Штопанa блузка і колгоспна спідниця. Отстой, плюватися хочеться!

– А у тебе що, є нове плаття? – з цікавістю вступила в розмову третя дівчинка, руденька і веснянкувата.

– Так! – з гордістю відповіла стрижена. – І Сенькa просто впаде, коли мене в ньому побачить. Ось подивитеся!

– А яке? – затормошили її подруги.

Стрижена, раз у раз не до місця сміючись, почала детально описувати свою сукню, а я про себе хмикнула: треба ж, такі соплюхі, а вже мріють про кавалерів, про вбрання і бали. Їм би думати, як в житті пробитися, влаштуватися, навчитися заробляти, а вони.

Тим часом дівчата продовжували насміхатися над невідомою мені Лізкою, а коли висока худенька дівчинка на сцені раптом запнулася, забувши слова, і почервоніла, вони голосно зареготали, і я зрозуміла, що це і є та сама Лізка. За що вони її не злюбили? Я з цікавістю вдивлялася в миле личко, залите рум’янцем, і співчувала дівчинці. Значить, вона закохалася в якогось Сеньку, хоче йому сподобатися, але у дівчинки немає шансів, тому що немає нарядів. Що ж, все закономірно. Таке життя, філософськи подумала я.

Поки я роздумувала, репетиція закінчилася. Хлопці з криками і улюлюканням вибігли із залу. До мене підійшов огрядний чоловік із задишкою, щохвилини витираючи лисину величезною, як скатертина, хустинкою.

Читайте також  Заміж по зaльoту. Тaкoго від Аліни ніхто не чекав. Алe далі в її житті сталося тaке, щo весь гуртожиток гyдів

– Ну, здрастуйте, Інна Олександрівна, – простягнув він мені руку. – Ваш оператор уже чекає в кабінеті. Вибачте, що затрималися. Самі бачите – номера ще сирі, діти погано пам’ятають слова, а післязавтра виступ, доводиться все самому перевіряти і контролювати.

Поки ми йшли до кабінету директора, я ще раз подумала: “Господи, ось влаштовують різні концерти, бали і вечірки. Хіба це зможе замінити тутешнім хлопцям нормальне життя? Тільки загострить всі проблеми. Ну, вбереться така стрижена красуня з фіолетовими тінями і червоною помадою в нову сукню, і що, це зробить її привабливою? З таким дурним сміхом, некрасивими зубами і запеклістю, яка, як я помітила, відрізняє всіх інтернатівських і дитбудинківських дітей?”

Я зітхнула. Шкода, звичайно, їх усіх, але що я можу зробити? Тим більше що до жалісливості підмішується якась гидливість і навіть роздратування.

Мені не подобалося це почуття, але тут вже я нічого не могла з собою вдіяти. Та й ніколи над цим роздумувати: час летить, зараз запишемо з Толіком інтерв’ю, пробіжить з камерою по дитбудинку і додому. Завтра вихідний день, а післязавтра – свято, і мене чекає нова приголомшлива сукня, в якій я остаточно зачарую Колю.

З цими думками, вже посміхаючись, я увійшла до кабінету директора.

– Лізо? Що ти тут робиш? – почула я його голос.

На краєчку дивана сиділа, опустивши голову, та сама худенька нескладна Ліза, яка забула на сцені слова і над якою насміхалися дівчата. Вона подивилася на директора і схлипнула, її трикутне личко жалісливо скривилося. Вона залепетала плутано:

– Папа Кіра. Вони сміються. Я так хотіла сукню, а Віка забрала її собі.

Директор зніяковіло оглянувся на мене:

– Вибачте, я поговорю з дівчинкою. П’ять хвилин, добре?

Я кивнула, і ми з оператором вийшли в коридор.

– А його що, всі діти татом називають? – запитала я у тієї повної жінки, заступника директора, яка мене зустріла.

– Так, – посміхнулася вона. – І його, і сторожа, і кочегара. А мене – мамою Танею. І інших теж. Майже всіх. Крім бібліотекарки. Її бояться і не люблять, тому називають по імені-по батькові.

– А що там за історія з сукнею? – співчутливо поцікавилася я.

– Так ось – зітхнула вона. Спонсори надіслали подарунки, різного одягу до свята, і в коробці було кілька ошатних суконь для дівчаток. Хто по нахабніше, розхапали їх собі. А Ліза у нас дівчинка скромна, тиха, не вміє за себе постояти. Ось і залишилася без обновки.

З кабінету чулося схлипування і бурмотіння Лізи, і ласкавий голос Кирила Трохимовича. І тут. Не знаю, що зі мною сталося. Секунда, і я стояла на порозі кабінету і простягала Лізі пакет з моєю новою сукнею – ніжно-фіалковим дивом, довгим і хвилястим.

– Ліза! – гукнула я дівчинку. Вона підняла на мене заплакане личко.

– Ліза, я хочу зробити тобі подарунок, – квапливо, боячись передумати, промовила я. – Встань, будь ласка, давай подивимося, підійде чи ні?

Читайте також  У Канаді супермаркет цілу добу був без продавців і охорони – покупці обслужили себе самі

Я розгорнула плаття і приклала до притихлої Лізи. Вона тут же притиснула його долоньками до себе і глянула на мене сяючими очима:

– Підійде! А це правда, мені?

– А ти одягни, – запропонувала я. – Ми вийдемо.

У коридорі на мене з подивом втупилися три пари очей: директора, заступника і оператора Толика.

– Ви це серйозно? – запитала заступниця. – Сукня щось дорога. Мабуть, собі купили? Невже не шкода?

Я шмигнула носом, але хоробро відповіла:

– Знаєте, не дуже шкода. Якщо Ліза буде в ній гарна, я буду рада.

У цей момент відчинилися двері. На порозі стояла повністю змінена Ліза. Це і, правда, чарівна сукня, промайнуло у мене в голові.

Незграбна, нескладна дівчинка-підліток зовсім змінилася: вона стала просто чарівною! Саме це слово підходило до її радісного обличчя, сяючим ніжно-фіалковим очам. І як я відразу не помітила, що у неї такі дивні очі?

– Ліза, ти просто красуня! – я не втрималася і обняла її. А вона підняла голову і запитала:

– А ти моя мама?

В горлі у мене лопнув якийсь клубок. Щоб не заплакати в голос, я швидко пішла по коридору, десь там я бачила табличку «Туалет».

Відплакавши і заспокоївшись, я все-таки зібралася і зробила інтерв’ю з директором. Добре, що Ліза вже кудись втекла і мені не довелося дивитися їй в очі. Проводжаючи нас з Толіком, директор задумливо промовив:

– Ви не бійтеся, Інно. Вона вже забула, що назвала вас мамою. Вони всіх дорослих так звуть. І всіх люблять. Спасибі вам за сукню, ви зробили для Лізи справжнє диво, вона так мріяла покрасуватися на балу. Розумієте, у них же немає ніяких нарядів, лише найнеобхідніше. Тільки мені незручно, ви багато грошей на неї, напевно, витратили? Давайте поверну вам вартість? – він нерішуче зупинився.

– Та що ви, Кирило Трохимовичу – я відчула, що зараз знову разревусь. – Я просто подумала, що і без цієї сукні цілком щаслива. А Ліза, може бути, буде згадувати цей бал все життя.

Кирило Трохимович міцно потиснув мені руку і нічого не відповів.

Звичайно, Настя засмутилася. Звичайно, більше я в магазин не пішла. І грошей майже не залишилося, і знайти другу таку сукню було немислимо, а іншої не хотілося. Ну і що. Нехай я пішла на побачення з Миколою в тій же сукніі, в якій зустрічала Новий рік. Вона теж гарна. Зате весь вечір я згадувала щасливі очі Лізи, на душі ставало тепло, і я посміхалася.

Приємно відчути себе доброю феєю, яка подарувала казкове вбрання хрещениці Попелюшкі. І ось чесне слово, мені ні крапельки не шкода сукні! Адже я і, правда, щаслива. У мене є тато і мама, здоров’я, будинок, подруги, улюблена робота. А тепер ще й Коля. Він весь вечір дивився на мене закоханими очима.

Шукайте деталі в групі Facebook


Джерело -