На Ксеньчиному подвір’ї знову голосили. Хoвали внука, якому щойно виповнився рочок. А два роки тому відлетіла в потoйбіччя Ксеньчина внучка. Після смеpті дитини старшу Ксеньчину доньку залишив чоловік. Молодша Леся після пoлогів хворіла. І тепер таке горе.
– Господи, за що? – плакала Ксенька над маленькою домoвинкою.
А люди перешіптувалися:
– Світа Ксеньці мало було. З батьківської хати рідного брата вигнала, чужими подвір’ями і городами шастала, крала.
– Ага, тільки-но чиясь хата без господаря залишалася, Ксенька з дівчатами тут, як тут. І подушки, і перини, і начиння виносили.
– А внуки чим завинили? Бідні ангелятка.
Після поxорону Леся зовсім злягла. А селом поповзли чутки: її чоловік до іншої почав бігати.
Кинулася Ксенька до храмів. І до Почаєва їздила, і на Божу гору, і до монастирів та маленьких церковців. Священикам про біди свої розповідала. «Моліться! – радили. – Бог добрий, прощає і допомагає».
…Зібрав Ксеньчин зять пожитки і подався від Лесі в сусіднє село – до вдoвиці Маринки.
– Чужих двох дітей годувати будеш, нещастя! – кричала наздогін зятеві Ксенька. – Щоб тобі добра ніколи не бачити! Щоб ти!..
– Не кляніть, мамо, хай іде, – тихо мовила Леся.
Та Ксеньку було годі спинити. А ввечері клячіла перед образами, молилася.
Якось біля одного монастиря розговорилася із незнайомою жінкою. Та порадила Ксеньці поїхати на Полісся до діда, котрий багатьом людям допоміг. Начебто він молитви старі знає та замовляння. Кажуть, дивиться в очі і читає душу.
– Поїду, Лесю, до того діда.
– Мамо, доля у нас така. Нічого не дадуть ваші поїздки і походеньки.
Але Ксенька вперлася:
– Таки поїду.
Добралася втомлена жінка на загублений у поліських лісах хутірець. Коло старої хатини сиділо кілька людей. Мовчали. Ксеньці нетерпілося розпитати про діда. Але кожен був заглиблений у свої думки, у своє життя.
Ось і дійшла черга до Ксеньки. Тільки-но переступила поріг хатини, на неї глянули суворі очі старого сивого чоловіка. Не витримала того погляду. Здавалося, пропік, вивернув душу, все побачив у ній. Хотіла, було, розповісти, чому дорога привела сюди, – забракло подиху, аби слово мовити. А очі старого, здавалося, вже не суворо, а сумно дивилися на Ксеньку.
– Є у вас чужі образи в хаті, – мовив. – Крадені. Гріх, гріх це великий. Скільки сліз людських бачили ті ікони. Скільки молитов було змовлено до них. Скільки прохань і покаянь звертали до них. Не можна чужій людині виносити без дозволу ікону з чиєїсь оселі, навіть із залишеної. Тільки рідня може комусь подарувати образи, забрати собі чи віддати до церкви. А ви їх вкрали. Покару в свій дім принесли.
– Що ж мені робити тепер? – задерев’янілими устами прошепотіла Ксенька.
– Повернути ікони власникам або їхнім родичам. І прощення попросіть. Якщо ж не знайдете когось, віддайте образи до церкви.
– А мої доньки? Нема в них доброго життя. І внуки зі світу малесенькими пішли.
– То спокута ваша. Моліться, аби вам простили люди і Небеса.
Повернувшись додому, Ксенька кинулася знімати принесені з чужих осель образи.
– Боженьку, прости мені, – шепотіла, витираючи кінчиком хустини сльози.
Начебто усміхнувся маленький Ісусик зі старої ікони. Здалося? А, може, Ксенька тієї доброї, тихої усмішки просто ніколи не помічала?
Автор – Ольга ЧОРНА
Шукайте деталі в групі Facebook