Коли франківчанка Катерина Мотрич нарешті розповіла всім про нареченого-іноземця і переїзд до Відня, жодна людина не повірила у щасливе майбутнє цих стосунків. Давали щонайбільше рік, а потім, мовляв, і так повернеться додому. Однак минуло вже п’ять років, а закохана пара насолоджується подружнім життям у будиночку в австрійському містечку за 80 км від столиці. Дівчина майже повністю призвичаїлася до місцевих порядків: планування життя на кілька років уперед, всюдисущої показної люб’язності, страшенної бюрократії, гарячої і ситної їжі, а найголовніше – впевненості у завтрашньому дні.
Божевільна поїздка. Познайомилися на курорті в Італії. Того дня на пляжі було так нудно, що Катя з подругою охоче познайомилися зі Стефаном – привітним молодиком із Австрії, трохи посміялися разом, обмінялися контактами та й попрощалися. Наступного дня дівчата мали повертатися в Україну.
На той час Катя якраз закінчила медуніверситет, проходила інтернатуру на кафедрі акyшерства і гiнeкології. Як же вона здивувалася, коли невдовзі Стефан знайшов у соцмережі свою нову українську знайому! Почали переписуватися, однак дівчина сприймала це лише як товариське спілкування. А потім одного дня австрієць запросив її помилуватися різдвяним Віднем. «Чом би й ні?» – подумала Катя.
«Ти що, несповна розуму? Куди ти сунеш – ти ж геть не знаєш цієї людини?» – застерігали всі друзі. «Мені взагалі ніколи не буває страшно, – сміється франківчанка. – Я погодилася прийняти запрошення Стефана, бо бачила в ньому звичайного хлопця і дійсно сприймала його як друга. Коли приїхала у Відень, то під час першої зустрічі мені здалося, що він навіть більше боїться, ніж я».
Батькам дівчина сказала, що вирушає в навчальну поїздку з викладачами. Аби дістатися до місця призначення, вона кілька місяців потайки від батьків збирала гроші. Шлях видався нелегким, довелося добиратися кількома автобусами. Нічні пересадки, та й дуже холодно було… «Тепер я би ніколи в житті таке не зробила», – регоче Катя.
Дівчина гостювала тиждень і додому вже поверталася переповнена почуттями, однак не плекала надій на серйозні стосунки. Вона в Україні, а Стефан в Австрії. Ні, це неможливо.
«Нащо їй та німецька?». Вже через місяць австрієць не витримав і приїхав на вихідні на Прикарпаття. Катя його зустріла в аеропорту у Львові. До Івано-Франківська діставалися маршруткою, яка спинялася чи не в кожному селі, аби підібрати пасажирів. Особливо австрієць був шoкований, коли кілька разів автобус добряче підскочив на ямі. Стефан довго розглядав пасажирів, а потім тихенько запитав у Каті: «А чому у всіх старших жінок золоті зуби? Нащо їм так багато золота в роті?» Дівчина засміялася, але не розгубилася – відповіла, мовляв, ті жінки такі багаті, що вже просто не знають, куди подіти свої гроші.
Через місяць Стефан приїхав ще раз. Причому мало не з порога заявив: «Я хочу познайомитися з твоїми батьками!». Ошелешена дівчина не могла нічого второпати – так стрімко розвивалися події. Катерині було трохи лячно, адже реакція її консервативних батьків могла бути геть непередбачуваною.
Катя й до сьогодні добре пам’ятає той день. Вона підійшла, коли батько дивився телевізор у кімнаті. «Тату, мені треба тобі щось сказати…» – «Що?» – «З тобою хоче познайомитися один хлопець». – «Та я вже не з одним знайомився…» – «Тату, але є одна невеличка проблемка…» – «?» – «Він не розмовляє українською…» – «Він що мocкаль?! Тільки не це!» – «Австрієць…» – «То мій дідо з ними вoював, а ти тепер до хати такого хочеш привести?!»
Однак уже з перших хвилин знайомства батькові відлягло від серця – увійшов привітний, усміхнений хлопчина, який видно, що закоханий по вуха. За обіднім столом майже одразу запанувало порозуміння. Батько відкопав у своїй пам’яті з кілька десятків німецьких слів, тож так-сяк самотужки розмовляв зі Стефаном.
Наприкінці зустрічі хлопець нарешті зважився сказати: «Я би хотів запросити вашу доньку до себе в гості. Десь на місяць». – «Як в гості? А що ви там робити будете?» – «Вчити німецьку…» – «Нащо їй та німецька здалася?»
Саме під час тих вакацій в Австрії Стефан зробив Каті пропозицію руки і серця. Обійшлося без романтики, хоча хлопець і запланував щось грандіозне. Однак просто не втримався і все вибовкав наперед. «Він ніколи не може в собі втримати ніяку інформацію, – усміхається франківчанка. – Стефану ніколи не вдається зробити мені сюрприз. В ту секунду, коли він це вирішить, одразу ж усе й розповість».
Тож австрієць просто сказав: «Давай одружимось» – «Ти що, жартуєш?». «Я перепитала ще раз, – регоче Катя, – думала, може, просто англійською щось не те зрозуміла». Стефан повторив пропозицію. «А, ну гаразд», – так само лаконічно відповіла дівчина.
До речі, для австрійців такий стрімкий розвиток стосунків досить незвичний. Ось, наприклад, нинішні сусіди Катерини і Стефана живуть разом уже довгий час, виховують спільну п’ятирічну дитину, але тільки нещодавно вирішили одружитися. Причому чоловік дуже хвилювався, чи його кохана скаже заповітне «так». «У стосунках австрійці ніколи ні в чому не впевнені, – сміється Катя. – Їм треба довго поміркувати, зважити всі «за» і «проти». Взагалі, там побутує поняття, що партнер призначений тобі лише на якийсь певний відрізок життя. А потім буде інший партнер. І так далі. Тому який сенс обтяжувати себе одруженням? Хоча таких принципів дотримується здебільшого молодше покоління».
«Оговтайся! Він тебе нажене». Катя повідомила звістку батькам по Скайпу. В мами одразу почалася істеpика. Але і тато, і мама, та й узагалі всі рідні та друзі були переконані, що скоро вся ця ейфорія з закоханістю мине. Кожен її відмовляв: «Оговтайся! Ви обоє розмовляєте нерідною мовою – англійською. Ти взагалі не знаєш німецької. А ти уявляєш, як складно в Австрії нострифікувати медичний диплом? Це ж майже нереально. Будеш там сидіти в хаті як домогосподарка, а через рік він тебе нажене назад додому». Катя лише сміялася з усіх тих страшних прогнозів, якими її намагалися залякати.
Спершу молодята лише розписалися у Відні. А через рік святкували пишне весілля в Івано-Франківську. Так, як заведено на Прикарпатті – багато гостей, наїдок і розваг. Австрійським гостям неймовірно сподобалися українська гостинність і традиції. А ось родичів Каті вразив харизматичний батько Стефана, його навіть охрестили справжнім гуцулом.
Подалі від столиці. В Австрії дуже довго тривала тяганина з документами. «Тут в рази жaxливіша бюрократія, ніж в Україні, – каже дівчина. – Німці та австрійці – абсолютно різні нації. Перші – дисципліновані педанти. А ось жителі Австрії полюбляють усі справи з документами відкладати на потім, мовляв, якось воно буде. Там можна по півроку чекати розгляду якоїсь заявки, якщо постійно про неї не нагадувати».
Німецьку мову Катя вивчила за перші чотири місяці після переїзду! Щоправда, для цього доклала титанічних зусиль. Протягом цього часу навмисне обмежила спілкування українською зі своїми рідними і друзями. Щодня вивчала по 250 нових слів. Дивилася фільми і читала книги тільки німецькою. Стефан із першого ж дня переїзду заявив, що більше ні слова не розуміє англійською – лише німецька мова. Катя лютувала, але тепер дуже вдячна чоловікові за це.
Мало того, дівчина нострифікувала свій диплом за рекордно короткий час – всього за дев’ять місяців.
У Відні молодята пожили тільки рік, а потім переїхали в невеличке містечко, яке Катя називає селом, бо населення його всього 300 людей. «Це була моя ініціатива, – розповідає дівчина. – Гамірна столиця не для мене. Завжди хотіла мешкати у власному будиночку і щоб засинати в тиші, а прокидатися лише під спів пташок за вікном».
Але австрійські села зовсім не такі, як українські. Місцеві жителі не розводять худобу, не обробляють городи, а на подвір’ї немає буди з псом на ланцюгу. До собак і котів тут ставляться, як до людей. Розведенням худоби, птиці та вирощуванням овочів і фруктів займаються лише фермери.
Швидка адаптація. На початках Каті найважче було адаптуватися до відокремленості, яка притаманна австрійцям. Тутешнє поняття «найкращий друг» сильно відрізняється від українського. «Я звикла, що вдома, коли хочу прийти до подруги, то можу це зробити в будь-який момент, – пояснює дівчина. – Причому сама можу зайти на її кухню, відкрити холодильник і взяти, що захочу. А в Австрії, аби зустрітися з приятелем, потрібно заздалегідь, наприклад, за два тижні, погоджувати не тільки дату, але й точний час».
У кожного австрійця є свої календарі: приватний, робочий і т.д. Ці календарі заповнюють мало не рік наперед. У них спланована кожна дрібниця.
Також перші місяці Катя ніяк не могла призвичаїтися до гіперлюб’язності повсюди: у магазині, на вулиці, в транспорті. Одного разу після того, як Катя розрахувалася з продавчинею, Стефан дорікнув: «Чому ти їй не усміхнулася? Вона так здивовано подивилася на тебе». Тоді як франківчанка навіть не звернула уваги на цей нюанс.
«Скажу вам чесно, – говорить дівчина, – тепер, коли я приїжджаю в Україну, то почуваюся так, ніби впираюся в бетонну стіну похмурості. Ніхто ніде тобі не посміхнеться».
А ще Каті здається, наче в усіх австрійців на генетичному рівні закладене відчуття краси. Вони рідко користуються послугами дизайнерів, аби прикрасити свій інтер’єр. Всі будиночки – чепурні, у помешканні кожна деталь підібрана зі смаком. Щоправда, одягу це не дуже стосується. Ті вишукано вбрані люди, які гуляють центром Відня, – це здебільшого іноземці. Також гарно одягаються австрійки, яким уже за 40 років й, відповідно, вони мають достатньо коштів для власного гардеробу.
Відпочинок дуже важливий для австрійців. Якщо це відпустка, то вони неодмінно вирушають на морський курорт, як правило, на Мальорку або Канарські острови.
На вікенд жителі Австрії взимку звикли займатися лижним спортом. У цій країні дитина ще не навчилася ходити, але вже вміє кататися на лижах. А влітку традиційним є відпочинок біля мальовничих озер, яких тут неймовірно багато. У міжсезоння їдуть на термальні курорти.
Ситно і смачно. Австрійці люблять попоїсти багато і смачно. Традиційні страви й справді смачні, але й дуже жирні. На столі переважають м’ясні страви і обов’язково гарячі. Стефан і досі не розуміє, навіщо українці їдять так багато холодних закусок, якщо можна спожити одну свіжоприготовлену гарячу страву, і цього буде достатньо.
Коли австрієць запрошує вас у гості на конкретну годину, не прийнято запізнюватися навіть на хвилину. Це вважаться моветоном. Тим паче, якщо запросили на вечерю, адже саме в цій годині господарі покладуть на стіл гарячі страви.
До речі, якщо австрієць каже: «Приходи до мене на каву», то дійсно буде лише «гола» кава. Без тортика чи канапок.
Треба постаратися, аби прийняли, як свою. Стосунки в австрійських родинах кардинально відрізняються від тих, що на Прикарпатті. Приватний простір настільки цінують, що коли батьки приїжджають до своєї дорослої дитини в гості, то для ночівлі знімуть собі номер у готелі і побалакати зустрінуться в ресторані, а не вдома.
Пересічний австрієць може бачитися зі своїм братом чи сестрою раз на кілька років. Родинні зв’язки тут і справді доволі слабкі. Вважається, те, що певні люди народилися в одній родині, є лише поворотом долі, але це не зобов’язує підтримувати постійні стосунки.
Змалку дітей виховують у ліберальному дусі, весь час дають право вибору. Пропонуючи їжу, запитують, що саме малеча хоче. Купуючи їй одяг, найперше цікавляться, що хотілося б вбрати самій дитині, в чому вона почувається комфортно. Іноді батьки аж занадто прагнуть бути друзями для свого чада, таким чином втрачаючи авторитет.
Діти дуже швидко йдуть працювати – у років 15-16. Коли «стукає» повноліття, мало хто залишається мешкати разом із батьками. Причому вони самі себе утримують. Батьки хіба можуть допомогти із придбанням якоїсь великої покупки, наприклад, авто. Молоді люди одразу після школи не йдуть здобувати вищу освіту, спершу вони пізнають життя – працюють, подорожують, шукають себе. Так може тривати навіть до 30 років. Зате вибір професії дійсно усвідомлений. Наприклад, Стефану зараз 28 років, і він лише торік вступив на перший курс.
В Австрії немає такого поняття, що жінка повинна вдома прибирати і куховарити. Хто має можливість і бажання, той і виконує ці обов’язки. Обоє партнерів абсолютно рівноцінні. «Коли я тільки починаю прибирати в оселі, то Стефан одразу підходить і запитує, що треба допомогти, – каже Катя. – І це для них не є звичкою лише на 8 березня. Моя мама не могла повірити: «Що то за такий чоловік, що ходить по хаті з порохотягом?»
З приготуванням їжі теж жодних проблем. Хто швидше прийшов із роботи, той і чаклує на кухні. Якщо ж немає настрою до кулінарії, пара йде їсти у ресторан.
До речі, якщо в Австрії дівчина йде на побачення, то чітко розуміє, що в ресторані платитиме за себе сама. І навіть в подружжі кожен вираховує свою суму, в яку обійшлася його порція їжі. Чоловік і дружина мають окремі рахунки в банку. Комунальні послуги теж оплачують порівну.
Майже всі жінки в Австрії працюють, рідко можна зустріти панянку, яка сидить удома і бавить дітей. Ба більше, суспільство вважає це її поразкою, мовляв, життя трохи не склалося.
«Якщо хтось із дівчат мріє вийти заміж за австрійця, – усміхається Катя, – то нехай не сподівається, що приїде і буде тут принцесою. Вона має бути налаштована на рівні партнерські стосунки з чоловіком. Тим паче треба дуже постаратися, аби в Австрії тебе прийняли, як свою».
Шукайте деталі в групі Facebook