У Франківську наркотики ходять під прикриттям “узяв для себе”. Досить у широкому колі знайомих чи у вузькому колі друзів висловити бажання підзарядитися, як знайдеться хтось, хто знає когось, хто має для себе.
Для себе мають траву, насвай, спайс, фен, вінт чи лід і зовсім трохи “зіркового пилу”. Нічого такого, щоби по венах. Ібо торкнеш вену – підеш в гріб. Це приблизний переклад арго, яким послуговуються ті, хто все має ще одну порцію на кишені, ті, хто розпробував, і ті, хто в силу фаху мають справу з тими, кого ця радість уже зірвала з котушок.
В обласний наркодиспансер на Млинарську таких щодня доставляє “швидка” чи привозять рідні.
Він ричав і тут же скиглив, і встигав посилати весь світ, а той світ звузився до лікарняного коридору. Вивертався, копав білі халати і сині костюми, плював кудись, де мали бути голови, і встигав чіплятися за одвірки, клямки, столи й стіни. Від решітки, що загороджує вхід у реанімацію, відчіпляли десяток пар рук, розгинаючи по одному побілілі в суглобах пальці. У палаті він затих, щоби через хвилину з ревом перебігти коридор і вгатити головою у двері маніпуляційної навпроти. Кров, крики, метушня персоналу, врешті тіло і голос скорилися і ослабли, притлумлені уколами в реанімаційних нетрях.
Йому 23 роки, з 19 на заробітках по будовах, вміє і може майже все, тому його радо брали в дорослі бригади спочатку до Росії, а потім до Польщі і Чехії. Єдиний син у мами і єдиний внук у бабці. Єдиний чоловік своїх жінок і єдиний годувальник родини. Приїхав додому відпочити від роботи. Щось пив і щось вдихав, пив і вдихав, вдихав і пив. Гострий психоз, розводять руками медики. Не можемо гарантувати, що вийде, якщо так і залишиться – переведемо на Чукалівку. У психлікарні теж є реанімація. Не можемо гарантувати, якщо вийде, що цілком відійде – швидше за все, зі своїм сином і внуком ви вже попрощалися. З таким, яким його ростили і знаєте. Лікарі не церемоняться, тут не місце жалю, тут інші критерії виживання.
Відживають і виживають ті, кому пощастило, кого рідні вхопили на початках. Або хто прийшов сам. Таких можна перелічити на пальцях, витягає руку перед собою лікарка. За стіною знову за людину береться звір.
Задоволення недороге. Двадцять гривень на початок, так, щоби не пасти задніх у компанії, не виглядати білою вороною. А можна взагалі взяти спайс “за так” – за роботу. Роздати листівки – рекламки у нічний клуб. Ставиш такий відмітку, свій значок, на кожній. А коли з ними заходять клієнти, отримуєш умовний кеш. На руки – таблетку чи кілька. Роби з ними, що хочеш. Закинь сам, пригости друзів, штовхни. Зробив роботу – зажигай до ранку. Слухай, а може, попрацюєш так у нас із місяць? Половина грошима, половина вінтом чи спайсом.
Ще одна історія. Таблетки і порошки прибували до Франківська з Калуша, доки 20-річного студента, що був кур’єром, не знайшли у його квартирі мертвим. Знайшов дідусь, викладач-медик. З ним у квартирі був товариш – у комі. Рятувальники, що відчиняли закриті зсередини двері, розповідали про сліди вечірки у помешканні. Які потім зникли і у протоколі поліції не фігурували. Офіційна версія на час поховання – отруєння чадним газом. Кримінальне провадження було закрите, хоч у реанімації кілька місяців поспіль намагалися повернути з коми до життя товариша із діагнозом “отруєння невідомою речовиною”. В перші дні після нещасного випадку молодь говорила, розказувала і хотіла свідчити. Через тиждень юнаки і дівчата охололи, через місяць – зникли. Слідчі повернули телефон хлопця з реанімації його батькам – без фото і відео, без журналу дзвінків і смс-ок. Він теж не вижив. У цій довідці про смерть лікарі вказали правду. Запізно. Вона вже нічого не вирішувала.
У Франківську фен можна купити за 200-250 грн. Порошку у фользі 0,3 грами, його стає на три-п’ять разів, коли стаж початковий. Тримаєш бога за бороду кілька днів і ночей, вертиш світом, марафониш, доки не падаєш, доки не випадаєш у глухий нуль. Зависнувши в ліжку без часу й бажань, знову набираєш номер. Замовлення на фольжик прийняте. Чекайте дзвінка – фея на дроті.
Трава дешевша, але ніколи не знаєш, на що натрапиш. Щоби косячок був чистий та забористий, треба брати у перевірених людей. Ті туфту не підгонять. Зроблять, як для себе.
Прибита точка в центрі Франківська, де тусять малі і старшаки – підлітки від 7-го до випускного класів та студенти. До Бастіону сходяться, щоби говорити, реготати, знайомитися, пити пиво, пити горілку з енергетиками, заприятелювати, закурити цигарку, покурити ганжу, позалицятися, полюбитися, посмоктати насвай. Хтось приходить і йде, хтось повертається і залишається. Бо тут діляться і приймають.
Мама дев’ятикласника впросила знайомих покласти дитину в терапію, щоби не залишати на лікування серед дорослих у наркодиспансері. Нарколога возили у палату до школяра на огляди-консультації. Психолога запрошували у палату до школяра на обстеження і сеанси мотивації виходу. В п’ятницю виписали додому після детоксикації. З обіцянкою з понеділка продовжити терапію у нарколога амбулаторно. Пацан на вихідних ходив гуляти. В понеділок його забрала “швидка” з галюцинаціями.
Дорослий Франківськ живе з наркотиками, як страус. Може, є, але не у нас, аж ніяк не у християнському місті. Може, десь, але не в нашій школі. Може, це з кимось, але не з моєю дитиною. Звужені зіниці? – насидівся у комп’ютері. Похитується? – та ж не пахне. Непевна мова? – перевтомився, от програму підсунули шкільні реформатори. Менше знаєш – краще спиш. Ша! Чи то тс-с-с-с-с, бо ж що люди скажуть!
Витягати з наркотиків мучівно, тяжко і дорого. А ще довго. І краще анонімно, бо все одно без кінцевої впевненості. Бо все доступне на відстані витягнутої руки – до телефону і тієї кишені, в якій є “для себе”. Спочатку дають і в борг. Бо наркомани годують бариг, поліцію, медиків, сумнівні ГО із вивісками “виводимо з залежності” та притони під прикриттям лікувальних центрів. Зацікавлених у тому, щоби наркота була доступна, не до порівняння більше, ніж інших та тих, які не знають і знати не хочуть. Переважити може лише усвідомлене рішення не вживати – рятівна соломинка.
Але її немає у 14-річних, які відкривають себе і пробують життя на смак, вдих і підрив.
Син розповів, як у школі на перерві дівчатка-шестикласниці роздушують цукерки-шипучки і через скручений в трубочку фантик втягують в ніс різнокольорові горошинки. На запитання навіщо, пояснив: їм цікаво, і в носі пече. Мій чотирнадцятирічний уже прочитав у неті купу текстів про вплив марихуани. Дивилася історію пошуку та збережені файли. А на клаві компа лежала розгорнута книга Чака Поланіка “Бійцівський клуб”.
Шукайте деталі в групі Facebook