Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається по вулицях міста. На зупинці заходить досить симпатична, на мій погляд, тридцятирічна жінка.
Детально описувати її не буду, скажу коротко – все при ній. А слідом за нею схоплюється чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою.
Маршрутка різко сіпнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і настав їй на ногу.
«Ну, що ж ви як слон справді» – сказала вона. – невже не можна акуратніше».
Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася, «триматися треба було».
І тут цей чоловік сказав слова, в які постарався вкласти максимум бoлю і скoрботи:
«Жінко, але ви ж бачили що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну, що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?».
Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом і солдатською грубістю, в голову не могло прийти на що здатний жіночий розум.
Отже, готові?
«Що, що, заміж мене візьміть».
Водій від несподіванки зупинив автобус, в салоні настала гробова тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла. Так тривало напевно хвилину або близько того. (Хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на прикол).
І тут уже не витримав я, говорю:
«Чуєш, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає».
Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку, і сказав:
«Я на наступній виходжу, ви зі мною?».
«Так», – твердим голосом відповіла вона.
«Браво», – крикнув я, і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.
Вони дійсно вийшли на наступній зупинці і я почув як подаючи йому руку на виході, вона сказала:
«Мене Людмила звуть».
Двері зачинилися.
Шукайте деталі в групі Facebook