Так закохані воювали за любов
– Ти знаєш, скільки їй років? – кричала Вітина мама. – Їй тільки шістнадцять! В тюрму захотів?!
Мама і тато силоміць тягнули доньку з квартири, куди вона втекла до свого хлопця. Дівчина відбивалася, плакала, просилася, та батьки були невблаганні.
– Не шарпайте її, прошу вас! – Вадик схопив Віту за руку. – Ми любимо одне одного.
– Любов? Та ми тебе засадимо! – її мати так репетувала, що із сусідніх квартир визирали перелякані сусіди.
Вадим і Віта познайомилися на новорічному вечорі у школі. Вона навчалася у дев’ятому класі, а він тільки повернувся з армії і прийшов у школу навідати своїх вчителів. Вони й запросили його на свято.
Грала музика, у світлі різнокольорових вогнів неймовірно гарно танцювала дуже красива дівчина з довгим волоссям.
– Дев’ятикласниця, – шепнула на вухо Вадимова однокласниця, яка працювала тут вчителькою. Вона помітила його зацікавлення і вирішила попередити: – Замала для тебе.
Але він її не чув і пішов просто до Віти. Познайомилися, вона мило усміхнулася. І увесь вечір були разом, нікого не помічаючи навкруги. Їхня любов була наче фатум. Зранку проводив до школи, в обід відпрошувався з роботи, щоб зустріти її і завести додому, а вона, вивчивши уроки, чекала його, приготувавши смачну вечерю. Віта не слухала батьків і втекла до Вадима на квартиру, яку він знімав. Щастю закоханих не було меж. Вирішили почекати до весни, коли Віті виповниться шістнадцять, і тоді розписатися. Навіть без згоди батьків. Бо і його, і її були рішуче налаштовані проти їхнього кохання. Вітині – викладали в інституті, Вадимові – трудилися на заводі. Тож свати аж ніяк одне одному не підходили. Вадимові батьки ще так-сяк поставилися до юної невістки. Тільки шкодували сина, що з багатими тестями не зживеться. А от Вітині! Вони не могли усвідомити, що їхня єдина доця, яка має вчитися у столичному вузі, піде заміж за селюка?! Тому, коли дізналися, де їхня дочка переховується, одразу туди поїхали.
– Вас по-доброму просили, – відчеканила Вітина мама.
– Тебе теж просимо, – плакала дівчина. – Я Вадика дуже люблю. Відчепіться від нас, будь ласка… Я таблеток нап’юся, без нього жити не буду…
– Ти що, геть здуріла?! – мати здивовано глянула поверх окулярів. – Та тебе чекає велике майбутнє!
– Я вагітна.
– Що-о-о?! – від нервового потрясіння у матері заходили вилиці, ледь встояла на ногах. Але вона сильна жінка. І вже за мить взяла себе в руки. – Ото проблема. Значить, зробимо аборт.
І батьки силоміць потягнули дочку до джипа. Вона вже не виривалася, лише худенькі плечі здригалися від ридань…
Вадим у квартирі залишився сам. Його охопив такий розпач, що жити не хотілося. Не було веселого Вітиного щебетання, дзвінкого сміху, ніжних обіймів, її пересолених котлет, якими годувала з рук, пересмаженої картоплі, але такої смачної, бо то приготувала кохана. «Моє маленьке сонечко» – любив називати свою Віту. Сів на кухні на табуретку, обхопив голову руками… Скільки отак непорушно сидів, не пам’ятає. А коли отямився, підняв голову – і раптом погляд зупинився на столі, де лежав ніж. Схопив його і встромив собі у груди… Раз, другий…
Добре, що двері не зачинив після того, як з криками пішли батьки з Вітою. І песик, побачивши, що щось неладно з Вадимом, вискочив на сходову клітку і став розпачливо гавкати. На його скавуління вийшли сусіди. Так Вадима живим довезли у лікарню. А там – термінова складна операція… І не одна.
А в іншому кінці міста у розкішному будинку, зачинившись у своїй кімнаті, ридала Віта. Чула, як за дверима мама домовляється про аборт. Плакала, довго сиділа, вдивляючись у фото, на якому вони з Вадимом на Світязі варили юшку і готували шашлики. У ту мить дівчині здалося, що життя закінчилося. Почала ритися у шухляді – бачила десь таблетки, котрі колись бабуся пила. Перекидала зошити, старі шпильки, ґудзики… О, нарешті! Насипала пригорщу і залпом випила.
***
– Вашому синові пощастило, що його одразу привезли, – заспокоювали Вадимових батьків лікарі. – Лезо ножа пройшло за сантиметр від серця. Але одужання буде тривалим.
Ті ж самі заспокійливі слова казали і Вітиним батькам – щастя, що коли у дівчини перед очима попливли кола, до її кімнати увірвався тато. Бездиханну дочку зніс у машину на руках.
Віта і Вадим довго лікувалися. Першою виписалася дівчина і одразу пішла в лікарню до коханого. Хлопець помалу відходив від складних операцій. Вона вдень і вночі сиділа біля нього. Обоє плакали, що втратили своє дитя. Таблетки, а не аборт, зробили свою чорну справу.
Як не противилися цьому шлюбові батьки, Вадим і Віта все одно разом. І вже п’ятнадцять років. Вони вибороли свою любов, переживши такі потрясіння. Ростять дочку. Але прийомну. І щасливі, бо разом. Хоч страшною ціною створилася їхня сім’я. Але, озираючись на минуле, обоє впевнені: робити такі страшні дурниці з відчаю не можна. Треба шукати інший вихід, а не ковтати жменю таблеток чи різати себе ножем. Бо спроба самогубства лише здоров’я забрала. А батьки з часом таки охололи. І ліпшого зятя та невістку собі не бажають.
Юлія ШЕВЧУК
Шукайте деталі в групі Facebook