Ото сини батька зустріли – поставили йому розкладачку в коридорі й старалися не помічати його присутності. Бурчали тільки, що смepдить дуже

До крамниці увійшов старенький немісцевий дідусь і попросив у молодої продавчині дозволу присісти, дощ перечекати. Покупців не було, і жінка почала розпитувати подорожнього, звідки він і куди добирається.

З’ясувалося, що приїхав із Тернополя, де мешкає з доччиною сім’єю. А добирається на хутір аж за село — подивитися, як там його хатина: може, розвалилася вже… І під акомпанемент теплої зливи старенький почав переповідати історію свого життя, час від часу втираючи очі хустинкою. А сльози — то каяття, то радості — текли по щоках давно второваними рівчиками поміж зморщок.

А Марусю — трісь по ручці…

…Василь був із багатої родини, тож дружину собі шукав небідну. І знайшов. Щоправда, вдова та ще й із дитиною, але теж мала поле. Побралися — і почали господарювати. Жили добре, бо Настя була мудрою, згідливою жінкою. А ось її донечки Марусі Василь не любив. Не лежала йому душа до чужої дитини.

Незадовго в подружжя народилися рік за роком двоє хлопчиків. Як же пишався батько синами! Для нього Петрик із Павликом були всім. Приїде не раз із ринку, а діти біжать стрімголов батькові назустріч, бо знають, що має для них гостинці. Примчать усі троє, простягнуть рученята і дивляться, як тато розв’язують торбу.

— Як згадаю те, доню, — сльози заливають, — мовив дідусь тремтячим голосом. — Досі часом сниться, як я даю хлопцям по булці, а Марусю — трісь по простягнутій ручці… Воно, бідне, скривиться і йде до мами…

Настя в таких випадках завжди пригортала донечку, цілувала її біляві кіски, а потім садила на коліна і щось довго пояснювала. Спокійно, терпляче… Маленька тільки кивала голівкою — і незадовго дитячий жаль минав. І ніколи Василь не цікавився, що ж таке говорила дочці Настя. Не пасувало господарю пхатися в бабські справи. Та й не хотілося.

На стосунках із дружиною Василева нелюбов до її дочки ніяк не позначалася. Ні Настя, ні Маруся ніколи й півсловом не виявляли своїх образ, невдоволення чим-небудь. Так і жили.

Читайте також  Не можу собі пробачити, що обдурила двох матерів, змінила долі дітей. Зараз по світу десь ходять два брата, не знаючи про це

…З часом діти повиростали. Хлопці подалися на Донбас у шахтарі, а Маруся поїхала до Тернополя, влаштувалася на бавовняний комбінат. Василь майже не цікавився її життям. Згодом донька привезла додому нареченого. Настя тішилася, бо Богдан — добрий хлопець, працьовитий, лагідний до Марусі. А Василеві було однаково. Сказав тільки, що весілля справляти не буде, бо нема грошей. Але Марусю це не засмутило. «Нічого, тату, — мовила. — Нам не треба забави. Ми розпишемося, з’їмо по морозиву — та й так справимо весілля». І Богдан запевнив Марусиних батьків, що візьме їхню дочку без весілля і без приданого, бо дуже її любить.

Спершу молодята мешкали в гуртожитку, а за кілька років отримали квартиру.

— Як приїхали ми з Настею на переходини, — пригадував дідусь, — то я не міг очей підвести — так мені соромно було. Вже потому Настя сама їздила до дочки, я залишався вдома. Двоє дітей у Марусі підростали… Ніколи не привозила їх до села на канікули, але я і не просив. А Настя вічно мовчала…

Одружилися на Донеччині й Павло з Петром. Теж мали квартири, дітей… І теж приїжджали на рідний хутір украй рідко, хоча батько дуже за ними скучав, дуже хотів бачити і синів, і внуків…

— Вмepла моя Настя раптово, — знову важко схлипнув дідусь. — Від серця вмepла. Все в тому сеpці тримала, ніяких переживань ні сльозою, ні словом не виливала — усе в собі… А думаєш, доню, мало те материнське серце перенесло горя? Та воно щоразу розривалося, коли я Марусю бuв по простягнутій за булочкою ручці… Коли сварився на неї задурно…

І край мені настав без Насті. Ще на початках якось давав собі раду, а потім спродав усю худобу, пороздавав людям городи. Корову зоставив, щоб мати з ким… балакати. Але прийшла зима, сил не стало, то вивів її, бідну, в поле, прив’язав коло скирти — і так вона зимувала. І що ти думаєш? Вижила! А навесні знайшовся покупець — то я і продав годувальницю. Весну й літо сяк-так перемучився, а тоді вже бачу, що не перезимую сам. Вкинув до торбини сякі-такі лахи та й поїхав до Петра.

Читайте також  Останнім часом, я все частіше зaздрила бaгатству крaщої подруги, пoки не дізналась стpaшну іcтину

«Це ж наш дідусь!»

Не раді були в синовій родині старенькому. Там не стань, там не сядь, того не бери… Ніхто з ним не розмовляв, внуки уникали, а син із невісткою сварилися пошепки ночами. Тож дідусь зібрав речі й поїхав до Павла, котрий мешкав за кілька кілометрів від брата.

А там іще гірше зустріли батька. Поставили йому розкладачку в коридорі й старалися не помічати його присутності. Бурчали тільки, що смepдить дуже. І прав він собі сам, і харчувався окремо. Встане сім’я з-за столу, залишить старому недоїдки, а він, бідолаха, вимочує потім хлібом тарілки, з яких їли внуки, і слізьми присмачує свою сумну трапезу. Два тижні витримав дід Василь у другого сина й зібрався їхати додому. У поле. На хутір. Замеpзати…

Дістався до Тернополя проти ночі, а потяг до села тільки вранці. Тож посидів на вокзалі, набрався сміливості й вирішив піти до Марусі переночувати.

– Йду собі, дитино, і думаю, що маю сказати, — провадив далі дідусь свою розповідь. — Надумав, що по-прошу дозволу пересидіти до ранку в коридорі. Купив на вокзалі булочку, з’їв, щоб у Марусі не вечеряти… Дзвоню в двері, ноги мені від страху потерпли… Аж тут відчиняє внучок, Ігорчик, і голосно, весело так: «Мамо! Тату! Подивіться, хто до нас приїхав: це ж наш дідусь!» Відразу Маруся вибігла: «Тату, що сталося? Чого ж ви нас не попередили, що приїдете? Ми б зустріли… Як ви самі добралися? Дуже змерзли?»

І сльози залили Василя. «Я тобі не тато, Марусю, — сказав винувато. — Я жодного дня не ставився до тебе, як тато до дочки…» «Що було — те минуло, — заспокоїла старенького жінка. — Я не тримаю на вас зла. Ви взяли нас із мамою, ми з вами не бідували. І тепер я щаслива, що ви в мене є,…тату».

Читайте також  Бабуся казала: «Малі діти не дають спати, а дорослі – жити». Ось яким чином дорослі діти впливають на рівень тpивoжності батьків

— Викупали вони мене, як малу дитину, — пригадував далі дідусь. — Богдан дав свій чистий одяг. Маруся натерла мені гpуди, ноги, щоб я не застудився, вдягнула у вовняні шкарпетки. Приготувала вечерю… Богдан налив п’ятдесят грамів, бо ж свято в хаті — батько приїхали! А внуки коло мене, і Ігорчик, і Світланка, — як коло збитого яйця: може, вам, дідусю, те, може, се… Тішаться мною. Розказують, як справи у школі…

І залишився я в Марусі. Щоранку вона виходила на роботу й нагадувала мені, щоб я не забував їсти. Ігор запросив мене на спортивні змагання, всім хвалився, що вболівати за нього прийшов дідусь. А я за слізьми тих змагань і не бачив…

…Ожив Василь у дочки. На душі в нього потепліло — і здоров’я поправилося. На весну думав повертатися додому, але діти не дозволили.

— Мене б уже на світі не було, якби не Маруся, — сказав дідусь. — Уже п’ять літ минуло, як я в неї. І так мені добре, так затишно. А я де не їду, куди не йду, з ким не зустрінуся — скрізь і всім розказую про своє життя, про свою Марусю. І її, і синів моїх одна мама народила, але які різні вони виросли. Правду мій дідуньо казали: з одної печі, та не однакові калачі…

…Злива вщухла — і дідусь, попрощавшись із продавчинею, пішов на свій хутір. Подивитися на хатину, відвідати мoгилу дружини, подякувати своїй Насті за Марусю і вкотре по-просити прощення…

* * *

Цю історію переповіла мені телефоном продавчиня, котрій сорок років тому сповідався дід Василь. Нині жінці вже далеко за сімдесят. Приблизно такого ж віку чи трохи старшою має бути і Маруся. Може, вона досі мешкає в Тернополі. Тож хай ця історія — славень її доброті й великодушності — вкотре нагадає Марусі про те, як її любив батько…

За матеріалами – Вільне життя., Автор – ЛІЛІЯ КОСТИШИН

Шукайте деталі в групі Facebook


Інформує -