Одного разу я роздивлялась начиння маленької дерев’яної скриньки моєї тітоньки Дарини (на жаль, вже пoкійної). Чого там тільки не було! Ґудзики, стрічки, кольорові нитки, намистинки, гачки, шпильки, клаптики тканин і багато чого іншого.
І от вже дно скриньки. У куточку я побачила монетку. Взяла її. Монетка номіналом 15 копійок 1945 року.
Побігла я до тіточки.
– Ось, подивіться, що я знайшла! – радісно вигукнула я.
– Це цікава монетка, – сказала тітонька. – Я тобі її віддам. Ти ж нумізматикою цікавишся.
– Ще й як!
– Але я тобі хочу розповісти дещо про ці 15 копійок. Монетка ця непроста.
– На дворі була осінь. Я зварила трохи картоплі. Вийшла з хати, щоб погукати сина їсти. Коли це чую, хвіртка зарипіла. Озирнулась. Бачу — стоїть циганка. На руках немовля тримає, а поряд ще три дівчинки років 8-10. Почала циганка просити їсти. Ну, я у хату повернулась, взяла чугунець з картоплею, підійшла до неї. Кажу: “Ось все, що у мене є з їжі. Куди тобі картоплю висипати?”
Циганка торбу зняла з лівого плеча.
– Сип сюди, – сказала.
Висипала я їй усю картоплю.
А тоді вона й говорить: “Печаль у тебе є. Від чоловіка вістей не маєш. Так? На ось тобі 15 копійок. Вони знайдуть чоловіка”.
Простягнула мені монетку та й пішла з дітьми далі. Я ж стою. Мені якось дивно стало, що циганка не попросила грошей, а навпаки мені дала. І думаю: як це вони мені мого чоловіка знайдуть? Вкинула я монетку у кишеню фуфайки. От тиждень минув. Пішла я на місцевий базар. Оце вперше пішла після Дня Перемоги. Ходжу, дивлюся на товар. А була ще в кінці базару барахолка. На ній люди міняли речі на речі або на щось їстівне.
Коли це бачу: осторонь від тієї штурханини сидять на пожовклій траві двоє чоловіків, перед ними коробки стоять. Милостиню просять. А один з них у вицвілій шинелі, обличчя не видно, голова понурена і замотана у клітчатий шарф. Подивилась я на того, що у шинельці, і так чогось мені серце заболіло, жалість обійняла мою душу.
А була ж я вдягнута у ту саму фуфайку, в яку монету кинула. Я ж руку у кишеню, дістала ті 15 копійок. Підійшла до нього, до шинельного, нахилилась, у коробку грошину поклала.
Він тихо так проказав: “Спасибі”. А голос на диво такий знайомий. Глянула я йому в очі. Господи! Так ноги самі й підігнулись, я на коліна перед ним осіла.
– Гнатику! – прошепотіла. – Це ти?..
А у нього сльози з очей як потечуть. Я його обняла, шарфа з голови зняла та й відсахнулась. Страшний шрам стягував щоку до лівого вуха, а рот накосяк розтягнутий.
Він закрив обличчя руками. Я ж — у плач.
– Гнатику! Пішли додому, – кажу.
А він: “Ні, Даринко, така потвора, як я, тобі на заваді буде”.
– Ти що…
І тоді я його підняла з трави, взяла за руку: “Ходім!”
Йдемо ми з ним, я плачу. А тут нас наздоганяє хлопчинка і простягує коробку, ту, що я в неї монетку поклала.
Тоді ж я вже вдома йому й розповіла і про циганку, і про 15 копійок. А він розказав, що повернувся після Перемоги у нашу місцину, та все не наважувався прийти, боявся свого потвoрства. Я ж його за це полаяла, що й себе, й мене мучив отаким чеканням, що вісточки не давав про себе. Та пожив Гнатик після війни два роки і відійшов в інший світ, бо дуже був хвoрий від порaнення.
Отака була історія.
Ліана ЛЕЩЕНКО, с. Курінь Бахмацького району
Шукайте деталі в групі Facebook