Злодіяльність

Я організовую поїздки в інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків.

Ми возимо туди подарунки, але тепер чисто символічні.

Ну, шоколадки, наприклад. Або книги. Просто не можемо приїхати до дітей з порожніми руками.

Щедрі подарунки – у випадку з такими дітьми – це тільки на шкоду.

Вони звикли, що їх забаганки падають на них з неба, і засвоюють цей патерн: просто попроси – і приїдуть жалісливі волонтери на завантажених машинах і все тобі подарують.

Потім, у великому житті, це зіграє проти них.

Вчорашній випускник інтернату, що виріс у дорослого інфантильного дядька, буде довго і розгублено шукати серед оточуючих тих самих щедрих волонтерів, у яких треба просити. Тому, що немає патерну «заробити».

Я не відразу це зрозуміла. Перші роки ми возили подарунки, замовлені дітьми, особливо на Новий рік. Ну як не привезти іграшку, замовлену дитиною Дідові Морозу?

Діти брали подарунки із захопленням, жадібно розривали упаковки, хвалилися один одному і через хвилину забували.

Одного разу на моїх очах хлопчик штовхнув ногою тільки що подаровану машинку на радіоуправлінні. Та врізалася в стіну і бризнула в різні боки салютом запчастин.

– Сема, що ти робиш? – З жахом запитала я.

– Вона галимая, вона не працює! – сказав розсерджений Сема і на доказ потряс у мене перед очима марним пультом від машинки.

– Звичайно, не працює. Там батарейок не було! Ось вони, їх просто вставити треба.

– Я не знав, – не засмутився Сема. – Я іншу попрошу.

Сема не знає ціну грошей, не відчуває цінність подарунка, який падає на нього не через працю, не через «заслужив», а через жалість волонтера до його долі.

Сема хитрий, не треба його недооцінювати, він розуміє, що його сирітство – це козир і навіть спосіб маніпуляції.

Сема знає: чи варто йому попросити – і йому не відмовлять.

Тепер Сема не вимагає машинку, Сема просить айфон.

Є люди, готові подарувати. Але навіщо?

– Сема, навіщо тобі айфон? Кому ти будеш дзвонити?

Сема – нагадую – сирота.

– Вітале.

– Вітале? Котрий зараз на другому поверсі?

– Так.

– А просто піднятися до нього не можна?

– Ну зателефонувати швидше. І відсів дивитися. І музон качати.

Ясно. Мені подобається Сема. Він хороший хлопець, звичайний підліток, просто він живе в своїй парадигмі і вичавлює максимум вигоди зі свого становища.

Я при своїй фантазії не змогла підібрати аргументів, чому 11-річному хлопчикові з інтернату не потрібен айфон.

– Сем, ну ось у мене, наприклад, немає айфона, – видавила я свій єдиний «аргумент».

Знаю, що я для Сьоми – авторитет. Ну, я так думаю.

Сема скептично оглянув мене з ніг до голови:

– Ти що, лохушка? Або ні в кого попросити? Ти ж начебто заміжня?

Читайте також  Газ подешевшає - міністр енергетики зробив несподівану заяву

Сема трьома штампами знецінив моє життя, прибив ярлик невдахи. Тому тут важлива грань.

Раніше я збирала одяг в хорошому стані: новий або майже нову. Люди охоче сплавляли мені свої баули, а я збирала їх в передпокої, захаращують гардероб. Часто їздила в інтернат одна на машині, завантаженій пакетами. Перед поїздкою оглядала речі.

Є «добряги», які віддають брудні і непраних речі, рвані, смердючі, з обрізаними ґудзиками. Людям шкода викинути непотріб на смітник, і вони «викидають» його в дитбудинок.

Одного разу мені віддали цілий пакет стоптаний в нуль взуття з напіввідірваної підошвами. Там були сандалі 43 розміру з відірваними застібками. Я не витримала. Подзвонила дарувальнику. Запитала:

– Ви не переплутали пакети? Тут взуття.

– Це дітям. Нехай доносять.

– Ви бачили це взуття? Тут нічого доношувати.

– Зажрались зовсім, ні сорому ні совісті, – обрізав благодійник.

Тепер головне, що ми возимо в інтернат, – це спілкування. У цих дітей немає дефіциту «снікерсів» в організмі, а дефіцит спілкування є. Або ми просто з друзями приїжджаємо поговорити з дітьми, або це організована поїздка з історіями успіху. Дорослі розповідають дітям, як стати дорослими і відповідальними людьми. Це дуже корисно і вдохновляюще. Часто це переростає в довгострокову дружбу дорослих з дітьми.

Так ось. Завжди в пулі дорослих є такі, які їдуть робити добрі справи, не забуваючи про свої інтереси.

– А мене туди відвезуть? – запитує «добряк».

– Ну, це близько до залізничної станції, багато хто їде своїм ходом. Поки туди йдуть п’ять машин, я уточню, якщо буде місце.

– Я в Крилатському живу, мене зможуть забрати?

– Хм. Не впевнена, скоріше, вам треба буде кудись під’їхати.

– А це надовго?

– Як вийде. Можете поїхати в будь-який момент.

– А мене не відвезуть назад?

– Кажу ж, всі по ситуації.

– А нас там погодують?

– Це інтернат, а не конференція. Ми там поп’ємо чай з дітьми.

– Я не їм солодке.

Серйозно? Знаєш що, благодійник, сиди-ка ти вдома, жери брокколі. Прости, що не зможемо організувати трансфер і фуршет твого рівня.

Не віддавайте те, що не треба.

Сенс благодійності – віддати те, що треба, але не шкода. Тому що замість ти отримуєш безцінний відчуття, що твоя простягнута рука тримає долоню того, кого ти тягнеш з колодязя.

Робити добро – це наука, якої можна і потрібно вчитися. Хочете допомогти – допоможіть. Своїми руками. Своїми грошима. Своїм часом. Немає іншого способу творити добро.

Це мікс подяки і надії. Надії, що якщо ти опинишся в колодязі, тебе врятує чиєсь небайдужа простягнута рука, а не втопче в саме дно колодязя нога в рваною стоптаний сандалі.
Ольга Савельєва.

Читайте також  У Литві трагічно загинув ветеран АТО з Прикарпаття - потрібна допомога, щоб перевезти тіло

 

 

 

 

 

 

Злотворительность

Я организую поездки в интернат для детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей.

Мы возим туда подарки, но теперь чисто символические.

Ну, шоколадки, например. Или книги. Просто не можем приехать к детям с пустыми руками.

Щедрые подарки – в случае с такими детьми – это только во вред.

Они привыкли, что их хотелки падают на них с неба, и усваивают этот паттерн: просто попроси – и приедут сердобольные волонтеры на груженых машинах и все тебе подарят.

Потом, в большой жизни, это сыграет против них.

Вчерашний выпускник интерната, выросший во взрослого инфантильного дядю, будет долго и растерянно искать среди окружающих тех самых щедрых волонтеров, у которых надо просить… Потому что нет паттерна «заработать».

Я не сразу это поняла. Первые годы мы возили подарки, заказанные детьми, особенно на Новый год. Ну как не привезти игрушку, заказанную ребенком Деду Морозу?

Дети принимали подарки с восторгом, жадно разрывали упаковки, хвастались друг другу и через минуту… забывали.

Однажды на моих глазах мальчик пнул ногой только что подаренную машинку на радиоуправлении. Та врезалась в стену и брызнула в разные стороны салютом запчастей.

– Сема, что ты делаешь? – в ужасе спросила я.

– Она галимая, она не работает! – сказал рассерженный Сема и в доказательство потряс у меня перед глазами бесполезным пультом от машинки.

– Конечно, не работает. Там батареек не было! Вот они, их просто вставить надо…

– Я не знал, – не расстроился Сема. – Я другую попрошу.

Сема не знает цену денег, не ощущает ценность подарка, который падает на него не через труд, не через «заслужил», а через жалость волонтера к его судьбе.

Сема хитрый, не надо его недооценивать, он понимает, что его сиротство – это козырь и даже способ манипуляции.

Сема знает: стоит ему попросить – и ему не откажут.

Теперь Сема не просит машинку, Сема просит айфон.

Есть люди, готовые подарить. Но зачем?

– Сема, зачем тебе айфон? Кому ты будешь звонить?

Сема – напоминаю – сирота.

– Витале.

– Витале? Который сейчас на втором этаже?

– Да.

– А просто подняться к нему нельзя?

– Ну позвонить быстрее. И видосы смотреть. И музон качать.

Ясно. Мне нравится Сема. Он хороший парень, обычный подросток, просто он живет в своей парадигме и выжимает максимум выгоды из своего положения.

Я при своей фантазии не смогла подобрать аргументов, почему 11-летнему мальчику из интерната не нужен айфон.

– Сем, ну… вот у меня, например, нет айфона, – выдавила я свой единственный «аргумент».

Знаю, что я для Семы – авторитет. Ну, я так думаю…

Сема скептически оглядел меня с ног до головы:

– Ты что, лохушка? Или не у кого попросить? Ты ж вроде замужем?

Читайте також  “Їдять з підлоги, гвалтують одне одного і…”: Пацієнти психіатричного інтернату на Дніпропетровщині живуть у “пеклі”

Сема тремя штампами обесценил мою жизнь, пригвоздил ярлык неудачницы. Поэтому тут важна грань.

Раньше я собирала одежду в хорошем состоянии: новую или почти новую. Люди охотно сплавляли мне свои баулы, а я копила их в прихожей, захламляла гардероб. Часто ездила в интернат одна на машине, груженной пакетами. Перед поездкой осматривала вещи.

Есть «добряки», которые отдают грязные и нестираные вещи, рваные, дурно пахнущие, с обрезанными пуговицами. Людям жалко выкинуть хлам на помойку, и они «выкидывают» его в детдом.

Однажды мне отдали целый пакет стоптанной в ноль обуви с полуоторванными подошвами. Там были сандалии 43 размера с оторванными застежками. Я не выдержала. Позвонила дарителю. Спросила:

– Вы не перепутали пакеты? Тут обувь…

– Это детям. Пусть доносят.

– Вы видели эту обувь? Тут нечего донашивать…

– Зажрались совсем, ни стыда ни совести, – обрезал благотворитель.

Теперь главное, что мы возим в интернат, – это общение. У этих детей нет дефицита «сникерсов» в организме, а дефицит общения есть. Либо мы просто с друзьями приезжаем поболтать с детьми, либо это организованная поездка с историями успеха. Взрослые рассказывают детям, как стать… взрослыми и ответственными людьми. Это очень полезно и вдохновляюще. Часто это перерастает в долгосрочную дружбу взрослых с детьми.

Так вот. Всегда в пуле взрослых есть такие, которые едут делать добрые дела, не забывая о своих интересах.

– А меня туда отвезут? – спрашивает «добряк».

– Ну, это близко к железнодорожной станции, многие едут своим ходом. Пока туда идут пять машин, я уточню, если будет место.

– Я в Крылатском живу, меня смогут забрать?

– Хм… Не уверена, скорее, вам надо будет куда-то подъехать.

– А это надолго?

– Как получится. Можете уехать в любой момент.

– А меня не отвезут обратно?

– Говорю же, все по ситуации.

– А нас там покормят?

– Это интернат, а не конференция. Мы там попьем чай с детьми…

– Я не ем сладкое…

Серьезно? Знаешь что, благотворитель, сиди-ка ты дома, жри брокколя. Прости, что не сможем организовать трансфер и фуршет твоего уровня.

Не отдавайте то, что не надо.

Смысл благотворительности – отдать то, что надо, но не жалко. Потому что взамен ты получаешь бесценное ощущение, что твоя протянутая рука держит ладонь того, кого ты тянешь из колодца.

Делать добро – это наука, которой можно и нужно учиться. Хотите помочь – помогите. Своими руками. Своими деньгами. Своим временем. Нет другого способа творить добро.

Это микс благодарности и надежды. Надежды, что если ты окажешься в колодце, тебя спасет чья-то неравнодушная протянутая рука, а не втопчет в самое дно колодца нога в рваной стоптанной сандалии….
Ольга Савельева.

Шукайте деталі в групі Facebook