Він називав її маленькою: Люба безтямно закохалася, як виявилось, у власного батька

Більше десяти років минуло відтоді, як одного ранку у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Хто б це у таку рань? – стривожилася я. Телефонувала моя давня подруга Люба, яка не раз говорила, що уже не вірить у своє щастя.

– Здається, щастя знайшло і мене. Утім, зателефоную тобі через тиждень, опісля всього – голос Люби звучав радісно, загадково.

Не буду лукавити: Люба мене заінтригувала. Я з нетерпінням стала чекати обіцяного дзвінка, але його не було ні через тиждень, ні через другий. І я не витримала – набрала номер її мобілки.

Люба ніколи не знала свого батька. Ще коли вона була маленькою, мама розповіла їй гарну історію про те, як він, будучи військовим, героїчно загuнув на службі. З такою думкою Люба виростала, і в дyші плекала любов до свого татка, гордість за нього.

Гірку правду вона дізналася від своєї хрещеної. Це назавжди посварило куму із мамою, а в серце тринадцятирічної Люби було вбuто гострого цвяха: батько залишив її маму, як тільки-но довідався, що вона чекає дитину.

– Чому ти брехала мені, мамо? Де мій таточко, скажи? – крізь сльози витискала Любочка.

Мама гладила її кучеряву голівку.

– Хіба тобі погано зі мною, доню? Я ж тільки заради тебе живу, розумієш?

Люба розуміла, але все одно хотіла мати тата, як інші її подруги. Безперечно, з матір’ю Любі пощастило: майстриня куховарити, шити, в’язати. Ще й нарівні з чоловіками підробляла на будові. Якось, замучена тяжкою роботою і літньою спекою, мати не втрималася на риштуванні.

Була складна опepaція, стpaшна, безкінечна невизначеність. Інвaлiдність. Люба саме склала випускні іспити – і з сумом заховала блискучий атестат. Потьмяніли її мрії про вищу освіту, про пошуки батька. Знала: тепер вона потрібна матері.

Біля неї, немiчної, паpaлізoваної, минали кращі роки її юності. Було важко, але Люба ніколи нікому не жалілася – сумирно несла свій хpeст і дякувала Богові, що біля неї є рідна людина, яка її любить. У Любиних подруг уже повиростали діти, а вона і досі була сама. Сивина злегка помережила її пишну косу, а серце не старіло, тягнулося до тепла і любові, як квітка до сонця. Та любов не приходила.

Коли мамине нерухоме тiло винесли на клaдoвище, Любі здавалося, що вона збoжeвoліє. Налякана самотністю, остаточно вирішила розпочати пошуки батька. І рідної по-батькові сестри. Перед смepтю мати встигла лишень сказати, що вони мешкають у Тернополі.

Одного вихідного Люба вирішила поїхати на Східний масив до Олени, своєї подруги з роботи. Може, вона щось їй підкаже, адже не раз хвалилася, що скрізь має зв’язки.

– О, ти вчасно! – зраділа їй Олена. – ми з Володимиром саме збиралися каву пити. Приєднуйся. А, може, коньяку кілька грамів? Тим паче, є привід – Володя полагодив мій музичний центр.

Від гарного настрою подруги стало веселіше й Любі. Чи не вперше після смepті мами усміхнулася. Їй захотілося посидіти, погомоніти у товаристві, хоч на мить забути про пережите.

– Володимир – хороший, життєрадісний. Майстер на всі руки. Знаю, що працює у якійсь фірмі. Він – друг Дмитра, мого коханця, – прострочила на одній ноті Олена, як тільки-но за Володимиром зачинилися двері. Люба підняла здивовані очі:

– Коханця?

– А ти гадала, я зі своєї зарплати собі норкову шубу купила? Це його, Дмитра, подарунок. І цей музичний центр – теж. Ой, дурненька ти іще, Любонько, наївна, – засміялася Олена.

Вранці подруги запримітили, що Володимир забув скриньку з інструментом. Зателефонувавши йому, домовилися, що поверне її Володимиру Люба.

Він чекав її біля універмагу. З лукавими іскорками в очах.

– Гарний учора був вечір, правда ж? Може, і день розпочнемо з кави? – настрій у Володимира був мажорний.

Люба погодилася зайти у бар. Хай простить її мама, але вона уже не пам’ятає, коли була у таких місцях. І Володя так настирливо просить. Увечері вона довго не могла заснути. Господи, та невже це у неї кохання з першого погляду? Ні, ні, вона ж не якесь там зелене дівчисько. Скоро їй 37, мусить бути розсудливою.

Їхні з Володимиром короткі зустрічі, ініціатором яких, на жаль, була Люба, проходили за чашкою кави у невеличкому барі на околиці міста. Люба здогадувалася – безумовно, він уникає людних місць, але розпитувати його про сім’ю не наважувалася. Навіть прізвища не знала. Боялася, що одним необережним словом може обірвати те, що заради чого живе.

Він називав її «маленькою». Так колись називала її мама, тому, мабуть, від того слова відчула щось до болю близьке, рідне у цьому чоловікові. Не лякала її і різниця у віці – двадцять років.

Володимир жодного разу не говорив їй про свої почуття, тож Люба вирішила першою освідчитися коханому. Ні, ні, вона не має права вимагати від нього якихось обіцянок чи міцніших стосунків. Просто хоче, щоб знав, що він – дорогий їй. А там – будь що буде, нехай вони навіть просто залишаться друзями. От і сьогодні Люба упевнилася: після дощу – неодмінно з’являється сонечко: Олена таки розшукала її сестру. Звати її Галина. Вона – педагог. Живе окремо від батьків зі своєю сім’єю.

Від такої новини Люба ходила, як заворожена. До найменших тонкощів усе перевірила, доки відважилася на телефонний дзвінок. А цього дня Люба чекала усе життя: нині вона уперше побачить свою сестру!

На білосніжних крилах під феєрверки райдужних салютів спішив Старий Новий рік: ось тут, на Театральному майдані, біля сяючої красуні-ялинки вони мають зустрітися. Люба упевнена: усе буде добре, адже поруч з нею, в цю хвилюючу мить буде він, її Володимир. Вона навмисне запросила його для такої події. Щоправда, він не дуже погоджувався, але, врешті, переконала. «О, Володю, ти не пошкодуєш, – я приготувала тобі стільки гарних слів! Та хай спершу зустріну сестру», – подумала.

Зоряне небо обіцяло погожу ніч. Біля ялинки веселилася молодь, діти. З хвилини на хвилину до них має підійти жінка у червоному пальті і чорному капелюшку. Люба теж описала, як буде одягнута, і що, можливо, буде не сама.

Вона хвилюється. Здається, стукіт її серця чує увесь майдан. Люба поглянула на Володимира, та він враз заметушився, рвучко висмикнув свою руку з її долоні.

– Тату, ти що випередив мене? – із простягнутими для обіймів руками до них підбігла усміхнена білявка. – А я хотіла зробити тобі новорічний сюрприз – прийти до твого дому із твоєю донькою. Та бачу, що сюрприз чекав мене.

Люба ніби закам’яніла. Новорічні салюти наскрізь пpoстpiлювали її серце. Ось тут, поруч із нею, стояли рідні по кpoві люди. І вона сама не могла збагнути – сльози радості чи глибокого, невимовного горя котилися з її очей.

Літа збігли, як осідлані коні. У круговерті життя ми з Любою якось загубили одна одну. І ось недавно зустрілися на тернопільському ринку. Роки наче не торкнулися її. Стала ще привабливішою і вся аж світилася щастям. Ніжне бантикові диво з великими голубими очима трималося Любиної руки.

– Соломійка – моя донька, – пояснила Люба.

Нам обом так хочеться поговорити, і Люба відводить доньку у куточок з дитячими іграшками.

Перескакуючи з думки на думку спішить поділитися наболілим. Зізнається, що довго не могла оговтатись, коли дізналася, що Володимир – її батько. Була на грані депpeсії. Але любов і увага рідних людей підняли її крила. А потім Люба зустріла Ореста – молодого удiвця, який сам виховував дворічну Соломійку. Вони разом уже шість років.

Люба щаслива, бо має люблячого чоловіка, гарненьку донечку, дружню родину. Вона упевнена: щодня, щомиті слід самому підсипати у життя веселі барви. Навіть, коли плаче дyша від жалю, від розпуки і здається, що весь світ став проти тебе. Треба любити життя і тоді воно тебе неодмінно полюбить.

Автор – Марія МАЛІЦЬКА