Недавно я, отримала від життя дуже добру науку. І щоб мої рідні не повторили моєї помилки, цю історію їм уже по кілька разів переказувала. Але ще хочу й перед людьми покаятися, щоб мій грiх мені було прощено.
Розповiм трошки про себе, щоб ті, хто читатиме ці рядки, зрозуміли, що саме підштовхнуло мене до негідного вчинку. Я – багатодітна мати, виховуємо з чоловіком чотирьох дітей. Живемо в селі, маємо велику господарку: корови, коні, свині, птицю.
Я пораюся по господарству. Тепер діти підросли – уже й вони допомагають. А чоловік навесні та восени кіньми обробляє городи, привозить урожай з поля. Та здебільшого грошей йому за те не платять, а віддають, як кажуть, товаром чи послугами: той мішечок моркви дав за роботу, інший допоміг паркан полагодити.
Раз на тиждень, у суботу, я беру повні сумки пляшок з молоком, торбинки із сиром, баночки зі сметаною і ранесенько, першим автобусом, їду до райцентру на базар. За роки такого торгу вже маю постійних клієнтів: жіночки з міста навіть телефоном наперед замовляють домашнього молока чи сметани, бо в мене все свіже і водою чи згущувачами продукти не псую. Такий підробіток хоч і невеликі, але “живі” гроші в руках.
А вони нам ох як потрібні! Старша донька надумала після 9-го класу вступати до училища, а за квиток на маршрутку пляшку молока не даси! А ще кілька років тому на обійсті ми почали будувати нову хату. Діти ростуть, і в старій скоро стане надто тісно. Та будівництво рухалося повільно, бо будматеріали дорогі. То ми як трохи назбираємо грошей тоді й докупляємо потроху те, чого не вистачає. …
Це сталося восени. Як завжди, суботнього ранку я напакувала повні торби молока й побігла на зупинку. Та, як назло, першого автобуса не було, довелося чекати півтори години наступного. На базар я приїхала пізно.
Моє “постійне” місце було зайняте, довелося стати віддалік від знайомих молочниць, майже поруч із тими, хто продавав худобу. Торг того дня не йшов: людей було мало, бо падав дощ, а вітер був такий рвучкий, що аж мої пляшки з молоком перекидав.
Та ж не вертатися з базару з тим, що й на базар. І я терпляче чекала на покупців далі, знічев’я спостерігаючи за тими, що торгували по сусідству.
Мою увагу привернула старезна, зігнена вдвоє бабця, а поруч з нею такого ж віку дідусь. Вони привели на торговицю корову й теля. Просили недорого. Покупцям пояснювали: ніколи б з коровою не розлучилися, але сталася біда з онуком.
Робили oперaцію на апендицит і занесли якусь інфекцію. Юнака знову прооперували, він лежить у лікарні, а на догляд треба грошей. Та й справді, корівка у баби з дідом була гарна, сита, а телятко — як з картинки.
Дивлюся -знайшлися й покупці. Недовго поторгувались, заплатили старим гроші, забрали товар.
Баба, довго рахувала гроші, потім загорнула їх у хустинку й запхала до кишені у фартушку. Але чи то кишеня була дірява, чи бабця рукою сягнула повз неї, та дивлюся — той згорточок лежить на землі за метр від мене, а баба з дідом, хоч і зігнені, як дуги, вже ген-ген!
А я тільки раз! — і стала біля хустинки. Зігнулася, наче блискавку в чоботі застібаю, — і згорточок із грішми в мене в руках. Серце калатало так, наче я стометрівку пробігла! Ну ще б, хвилину тому думала, як просити водія до села довезти (бо гроші мала лише на дорогу до райцентру), а тут така удача!
Я стала пакувати молоко та сир назад до торби, як раптом почула голосний плач: “Йой, людоньки, вкрали! Аби тих злодіїв грiм побuв!”. То баба виявила пропажу й верталася назад, питаючи людей, може, хто бачив, як злoдій до кишені заліз.
Усі знизали плечима – і я теж. Зізнаюся: в ту мить я зловтішалася з нещасної жінки, заспокоюючи себе думкою, що я нічого не крaла, а знайшла! А щодо її внука, що в лікарні лежить, то, подумала, байка, аби покупців розчулити, щоб не торгувалися.
Так баба й пішла з базару плачучи, а я поїхала додому, втішена. Чоловікові я розповіла лише про те, що знайшла гроші, а про старих, що їх загубили, – ні півслова.
За якийсь час ми докупили деревини, накрили новобудову, провели туди електрику, зробили столярку. На це, серед іншого, використали і ті загублені бабою гроші.
Було це якраз у жнива. Ми всі працювали в полі, далеко за селом, як почало збиратися на грозу. Додому ми не встигли, сховалися від громовиці у людей на хуторі.
А як негода перейшла, сіли на підводу й, не поспішаючи, поїхали додому. На пагорбі, з якого село видно, як на долоні, помітили дим. “Певно, десь біля нашої хати блискавка в дерево влучила”, – сказав тоді чоловік.
Під’їжджаємо ближче – сусіди біжать: “Блискавка у вашу хату вдaрuла, гoрить!”. Ми на обійстя – а наша новобудова догорає! І тоді я згадала, як баба на базарі кляла: “Аби тих злодіїв грім побuв!”… Отак бiда мене навчила, що чуже добро не зігріє. Звісно, виправити те, що сталося, уже пізно. Але щоб спокутувати кривду, завдану людині, я вирішила розповісти про все, що сталося. Хай ця привселюдна сповідь стане мені ліками, а людям – наукою.
Шукайте деталі в групі Facebook