У нашому місті влаштуватися на роботу виявляється нині просто нереально. На всіх підприємствах йдуть масові скорочення персоналу. Під роздачу потрапила і я.
Хоча завод у нас був досить великий, ми робили бавовна для текстильних підприємств і попит на наш продукт був цілорічний, тим не менш, з початком кризи підприємство несло колосальні збитки, в основному через стрибок долара і подорожчання сировини.
І хоча я часто потрапляла на дошку пошани, як кращий працівник місяця за рівнем продуктивності праці, саме мене в першу чергу і скоротили.
По всій видимості побоялися, що буду просити прибавку, тому що вже 2 місяці працювала на 2 ставки за ту ж зарплату.
Ех, засмучуватися не було коли. Їсти все одно треба, та й одягатися теж полювання, тим більше, на дворі скоро літо. Купила газету, стала шукати роботу. За профілем нічого не знаходилося. Або офіціанткою в кафе, або прибиральницею.
— Ну ні. Це точно не для мене.
Ніколи не працювала обслуговуючим персоналом, не моє це. — подумала я.
Раптом мені зателефонувала Лєнка — давня подруга.
— Іра, привіт. Як справи? Слухай, у нас тут класне місце намалювалось. — заступник завідуючої в Дитячому будинку. Підеш?
— Хм, в будинок малятка, навіть не знаю, — засумнівалася я.
Я завжди все до серця приймала, а тут діти. Ох тяжко це для мене, але пропозиція виявилася привабливим.
— Так, ладно не ламається, зарплата навіть вище, ніж була у тебе. Це ти? Сиди собі в теплі в шкіряному кріслі і допомагай завідуючої.
— Добре, завтра прийду.
На наступний день мене охопило великий сумнів. Мені було моторошно ніяково. Мені здавалося, що сьогодні моє життя перевернеться.
— Маячня! Накрутила себе по не хочу. Заспокойся, Іра. — говорила я сама собі. — Наче перший раз в перший клас. Що так хвилюєшся? — тривав внутрішній діалог. У будівлі було так шумно, навколо бігали діти. Я йшла по коридору, не могла знайти кабінет завідуючої.
— Дівчинка, підкажи, де у вас тут завідуюча? Або дорослі де?
— Там. — показала тонким пальчиком дівчинка на двері.
Очі дівчинки були як дві зірочки. Я трохи залипнула на них. Мовчки стояла дивилася, потім прокинулася.
— Дякую дитинко. — посміхнулася я дівчинці і підморгнула.
Розмова з завідуючою був довгим і нудним. Вона запитала у мене все, що тільки можна. З ким живу, що їм, куди ходжу, які хобі, який спосіб життя.
Ні, я розумію, що робота з дітьми, але це вже перебір. Хоча зізнатися чесно, такий ретельний підхід десь в глибині душі мене радує. Добре, коли так серйозно ставляться до підбору персоналу в дитячий заклад.
— О. Оленка, а ти що тут стирчиш? Марш в групу! — гримнула на дівчинку завідувачка.
— Я маму чекаю. — промовила дівчинка.
— Яку ще маму? Бігом в групу!
— Ось її. — дівчинка пальчиком вказала на мене.
Моє серце тоді забилося частіше. Я якось всередині відчула, що це те саме відчуття, яке мене відвідало з ранку — моє життя перевертається саме в цей момент.
Олена втекла. Я отримала посаду і пішла додому.
Робота моя склалася в колективі добре. Ми з нею здружилися і зблизилися. Потім я раптом зрозуміла, що без неї вже не можу, що полюбила її всім серцем.
— Так буває. — зітхнула завідувачка. — Що тепер будеш робити? Звільнити?
— Ні, навіщо? Удочерити Оленку.
— Як це? Ти серйозно? — щиро здивувалася завідувачка.
— Цілком.
Документи я оформила не роздумуючи. Тепер щоранку ми з Оленою разом ходимо на роботу. Всіх дітей люблю, але ці дві зірочки моєї дочки, світять для мене по-особливому. Ось що значить доля!
Шукайте деталі в групі Facebook