Коли ви наступного разу будете стояти в черзі або їхати в метро, озирніться: чи не стоїть поблизу жінка з великим животом. Я вам зараз про неї розповім. З високою ймовірністю вона почуває себе приблизно так:
У неї в животі знаходиться щось на зразок п’ятилітрової пляшки, причому ця пляшка живе своїм незалежним життям: знизу немилосердно тисне на сечовий міхур і кістки тазу, які від цього зовсім не в захваті. А зверху радісно лупить її по ребрах.
До речі, минулої ночі ця жінка спала в цілому години три, тому що пляшка півночі молотила її зсередини, а потім вона разів п’ять вставала в туалет, кожен раз будучи в подиві від невідповідності могутньої сили позиву і мізерного результату. Вона стоїть і мріє скоріше вибратися на свіже повітря, тому що дихати їй ну зовсім нічим — великий живіт не залишив її легеням майже ніякого місця. Та ще дихати доводиться ротом — у вигляді бонусу у неї так званий вазомоторний риніт вагітних.
Ніс, коротше, весь час забитий. Але — ось парадокс — запахи парфумів, сигаретного диму вона чує, як гончак. І мріє про законодавчу заборону на виробництво, зберігання і вживання парфуму, тютюну і фаст-фуду. Вона стоїть, і у неї періодично кам’яніє живіт — це називається «тренувальними переймами» або «скороченнями Брекстон-Хікса» і подумки бажає доброго здоров’ячка їм обом.
Тому що під час цих тренувань їй до потемніння в очах хочеться в туалет. Правда, недовго. Правда, сильно. Коли Брекстон з Хіксом тимчасово відступають, її стравохід раптом заливає кислотою з шлунка — там по складних гормональних причинах розм’як клапан, який, по ідеї, покликаний цього не допустити. Поки вона риється в сумці у пошуках Маалокса або Ренні, у неї раптово зводить ноги.
На цей випадок ніяких рятівних пігулок не передбачено — це треба просто перетерпіти. Так само як і ниючий біль в спині — центр тяжіння змінився і заодно зігнув поперек якоюсь несумісною з життям дугою. Вона стоїть і думає:
«Ну чому, чому мене ніхто не пропустить?.. Вони ж все бачать… Як же так?..»
І до очей підкочують сльози. Це не тому, що вона дурна і істеричка — просто її друзі-гормони, які забезпечують її печією і нежиттю, до того ж роблять її жахливо, ну просто жахливо вразливою і чутливою. І по психічному складу вона зараз набагато більше схожа на маленьку дитину, яка загубила маму, ніж на дорослу, якою вона, взагалі-то, є.
Озирніться навколо, побачте її і пропустіть. Або поступіться місцем. Ви отримаєте від неї стільки справжньої щирої вдячності, що поліпшите свою карму на кілька народжень вперед. Або просто допоможете людині, якій зараз набагато слабше і важче, ніж вам.
І частково повернете їй частково втрачену за останні місяці віру в людство. Для внесення ясності: все вищеописане не для того, щоб поскаржитися на те, яка я нещасна і які всі навколо гади. Тим більше, що ні те, ні інше не відповідає істині. Завдання цього поста — трохи розширити погляд на світ тих, хто ніколи не був у цьому цікавому положенні.
Шукайте деталі в групі Facebook