Олю, а хто це тебе зараз проводжав? – голос матері не віщував нічого доброго. – Ваня, а що? – Це який Любки син? Ти що іншого кавалера не могла знайти?
– Мамо, я не з нею ж зустрічаюся, а з її сином! Діти не повинні відповідати за вчинки своїх батьків!
– Ну і що? Вона ж п’є… Не могла іншого хлопця знайти?… Ця наша розмова з мамою мене насторожила. Дивно, що саме на Ваню вона так відреагувала, ми вчилися з ним в одному класі, і хлопець він був в принципі хороший, але на жаль мати сприйняла його відразу ж в багнети.
З того часу мама почала уважно стежити за тим, хто проводжає мене додому. Тому ми з Ванею вдавалися до маленьких хитрощів, прощалися на розі нашого будинку, але всюдисущі сусідки доповіли все мамі…
– Я ж переконливо просила тебе не зустрічатися з цим голодранцем.
– Навіщо ти його так називаєш?
– Ну подивися у що він одягнений, одні обноски, навіщо тобі він, доню, хіба інших хлопців не існує?
– Мамочко, він добрий, чуйний і уважний, таких ще пошукати треба!
– Так, з його фінансовими можливостями тільки і залишається що бути галантним кавалером. Перестань ганьбити мене перед усіма!
Мене абсолютно не хвилює думка інших, не розумію, чому ти так переживаєш з цього приводу!
– Ось наpодиш, зрозумієш… Я не знала, що мені робити. Так, його мати і правда пила. Ваня шкодував її і допомагав, чим міг. А потім тітка Люба злaмала ногу і Ваня почав доглядати за нею, після школи відразу біг додому, годував, прибирав, готував, а потім на роботу.
Його взяли вантажником, в такому віці брати не повинні, але видно пошкодували хлопця. Про наші зустрічі тимчасово довелося забути… Я все розуміла і дуже сумувала за ним. Якраз в цей час до нас в клас прийшов новий хлопчик. Симпатичний, але зухвалий і самовпевнений.
Валера чомусь відразу став залицятися до мене: приходив з красивими букетами квітів, які діставалися моїй мамі, постійно тинявся у мене у дворі… Він був з досить заможної родини, ходив з дорогим плеєром, в модному одязі.
У перший час його залицяння мені лестили, але дуже швидко набридли, і почали дратувати. А ось мама була в захваті!
– Піди з Валерою в кіно!
– Мам, у мене інші плани?
– Які ще в тебе можуть бути плани?
– Треба допомогти прибратися в квартирі Вані, він не встигає.
– Ще чого не вистачало, моя дочка буде прибиратися у aлкoгoлічки!
– Ех, мамо, мамо…
Я не говорила Вані про те, що моя мама не схвалює нашої дружби.… Якось Ваня прийшов на зустріч з палаючими очима.
– Оль, мені запропонували роботу хорошу на будівництві, платять пристойно, я навіть зможу відкласти дещо на навчання.
– Ти вирішив вчитися?
– Звичайно, не правильно, якщо дружина буде розумніша чоловіка! – і він підморгнув мені.
– Дружина?
– Виходь за мене заміж!
– Прямо зараз?!
– Ні, спочатку ми вступимо в інститут, потім зіграємо весілля. Правда робота не в нашому місті… мені потрібно буде виїхати на пару місяців до Києва, зі школою я вже домовився…
– Ну декілька місяців я як-небудь проживу. Повертайся скоріше!
І Ванька поїхав. А я відразу засумувала.
Тут ще мама постійно під вухо гуділа.
– Досить чекати свого «принца»… Йшла б краще з Валерою погуляти.
– Хочеш щоб я купилася на його гроші?
– Ні, я тобі тільки щастя бажаю. У Валери більше можливостей ніж у Вані. Тільки Валера дізнався, що Ваня поїхав, тут же відновив атаки, мало того, він взяв в оборот моїх батьків, мамі носив сумки з ринку, батькові допомагав частенько по господарству. Загалом знайшов з ними спільну мову. Я зціпивши зуби чекала Ваню, але він не повернувся з визначений термін. Подзвонив і сказав, що йому запропонували залишитися ще на одну зміну.
Треба погоджуватися, так як його квартира потребує капітального ремонту, а він хоче щоб я жила в хороших умовах. Природно я сказала, щоб він залишався. Якби я знала тоді, до чого це приведе…
Дізнавшись про це мама щодня початку заводити одну і ту ж пластинку, мовляв вона вже стара, і тільки я зможу забезпечити їй безбідну старість, батько підтакував, він звик за весь цей час до Валери, відмінний зять.
І я чомусь здалася. Хоча любила іншого… Мабуть цим людям простіше було сказати «так», ніж пояснити причину своєї відмови. А потім було галасливе весілля, всі веселилися, співали, танцювали, пам’ятаю цей день як в тумані. Пам’ятаю, як після я побачила маму Вані, вона нічого мені не сказала, просто стояла і дивилася, але цей погляд я не забуду ніколи…
…Минуло десять років. Сказати, що щаслива я не можу. Мій чоловік п’є. Дітей у нас так і не вийшло. Хоча надії я не втрачаю.
Ваня одружився, у нього своя будівельна фірма, дружина і двоє дітей. Частенько, коли їжджу до батьків, проходжу повз його будинок. Бачу, як в парку гуляє його мама з онуками, вона змінилася – погарнішала, посвіжішала, добре одягається….
У ці моменти я зупиняюся і плачу, розумію, що зробила найбільшу помилку в своєму житті, не на того поставила, не на любов, так пізно, вже нічого не виправиш.. він тепер чужий чоловік… чуже щастя…
Шукайте деталі в групі Facebook