Направду не знала Олеся, що і ці хвилини щастя були в її житті не найкращі

Олесині сонечка. «У кожної людині — своє сонечко, тільки варто дати можливість йому світити», – прочитала Олеся черговий статус у соціальній мережі, і наче промінець полоскотав її душу. Так легко, так затишно лягли ті слова, бо пригадала найкращі дні свого життя.

Мама, така урочиста, зворушена моментом аж до тремтіння пальців і голосу, промовляла слова, які виважувала вже давно. Слова, які мають простелитися рівненькою стежечкою для єдиної доні.

– Ти, Олесю, світло мого життя, яке я плекала та оберігала, – зворушено майже прошептала мама, – яке світить мені надією, гріє мене майбутнім продовженням нашого роду. Сьогодні, в день вашого весілля, я ділюся з твоєю половинкою – Олегом – тим світлом.

Ділюся щиро, бо знаю, що цей молодий чоловік твоє душевне світло буде берегти і примножувати. Щодня у довгому подружньому житті допомагайте одне одному засяяти новими гранями, заясніти коханням та радістю. Діти мої, будьте щасливими!

Ще багато гарних слів було того дня розкидано у простір вінчальної церемонії. Наче від поруху крил, вони знову піднімались і кружляли невидимим танком, створюючи настрій та гармонію. Олеся направду того дня була найщасливішою.

А перед тим було його освідчення. Олег зробив усе, наче в найкращому фільмі. Чи казці. На курорті, де вони разом відпочивали, винайняв бунгало, прикрашене квітами. Коли Олеся зайшла, побачила сервірований делікатесами столик і два стільці, на одному з яких стояв гарбуз, а на іншому – коштовна шкатулочка з перснем.

Увесь вечір неподалік скрипаль грав найніжніші романтичні мелодії, які хлюпалися довкола них, як море. Олеся ні одній зі своїх подруг не розповіла про той вечір, бо щастя любить тишу. Лише з батьками поділилася радістю – вона виходить заміж. Ранок осяяв обох закоханих непідробним коштовним почуттям. Тоді вона думала, що більшого щастя не існує.

Та вона помилилась. Ще більше щастя за рік ворушилося в ліжечку, виставляючи до Олесі скручені дульками пальчики і плямкаючи беззубим ротиком після порції маминого молочка. Який гарнюній. Яка насолода годувати його, пестити, купати, вдихати особливий запах немовляти. Говорила з ним:

«Здрастуй, мій князю. Здрастуй, мій маленький мудрагелику. Як тобі цей світ? Він потіснився ще на один бджолиний сотик, на одну людську комірочку. Повір, тут не буває так зле, аби не вийшло на добре. Ти у цьому переконаєшся, – лише самостійно зіпнешся на ніжки.

Здрастуй, князю мій. Допомагай мені слухняністю, вчи мене терпінню. Адже усе, що я знала до цього часу – розтануло, усі педагогічні надбання щезають перед твоєю беззубою усмішкою.

Мушу висловити свої почуття вкотре: синочку, живчику мій, я тебе люблю. Напевне, усе інше навколо немає сенсу, якщо нікого любити. Люби, сину мій.

Чи вдалося мені закласти в твою біляву голівку це розуміння? Я старалася.

Гадаю, ти чув, як розповідала про все, що почуваю, як готувала тебе до цього життя. Знаю напевне: добрих людей побільшало. Вір мені, довіряй. Я передам тобі усе, чого навчилась, усе, що осмислила. Дитя моє, скарбе мій, світе мій!..»

Та не знала Олеся, що і ці хвилини щастя були в її житті не найвеличніші.

Коли Олега забрали повісткою на неоголошену вiйну, в ній наче щось згасло. Єдиний промінчик, який з’єднував їх на цій неосяжній відстані, став молитвою. Молилася і вдень, і вночі за його щасливе повернення, щоб обминула кyля, щоб вцілів.

Найлегше було зранку, коли весняне сонце пробивалося крізь перші листочки і стукало у шибку надією. Бо лише триєдине відчуття віри, надії та любові підтримувало Олесю в її чеканні. Довгих півроку – щоденне чекання дзвінка, коли обcтріли припинялись і з передової Олег телефонував: «Живий. Все добре».

А потім – інше чекання. Коли він вийде з кoми після важкого порaнення. Приїхала до госпіталю з малим, бо знала, що в будь-якому стані Олег почує голос сина. Говорила з коханим постійно, розповідала все, що тільки могла пригадати в цих перегонах на виживання. І як часами в неї майже вичерпувались фізичні сили, наче хтось вмикав в цій маленькій жінці внутрішній ліхтарик – те особливе світло, яке пробивається лише очима.

І те світло допомогло Олеговій душі знайти зворотній шлях. Якось зранку він відкрив очі і сказав найріднішим: «Мої сонечка…»

Зоряна Замкова, Наш День