Лише одна пасхальна ніч перевернула його життя: Він жив нею, він жив для неї

Роман з Іриною пізно поверталися додому, були вони обоє надто зморені та виснажені, але на душі було радісно та спокійно. Хлопець міцно тримав її за руку, а в іншій ніс кошик. Із сусіднього села долинав святковий пасхальний дзвін, потім до нього долучився з іншого. Вдалині загуркотів поїзд. Світало. Хотілося помовчати, бо слова були зайвими. Молоді люди подивилися у небо: зорі підморгували. «А життя таки прекрасне, – мовив Роман. Й Ірина зрозуміла, що її старання не були марними.

Роман – із заможної родини, пeстунчик. Батьки працювали в одному з вузів, тож після закінчення школи він поповнив студентську сім’ю. Ні в чому не маючи проблем, хлопець відрізнявся від інших: дорогий одяг, на другому курсі вже мав авто, правда, ним мало їздив, бо батько не дозволяв, обіди в дорогому кафе.

Вчився також добре. Був веселун, чим одразу завоював прихильність одногрупників. Відтак, і від дівчат відбою не було. А він закохався в горду красуню Анну. Дівчина користувалася своєю вродою, на молодших не заглядалася, і на першому курсі вже зустрічалася з п’ятикурсником. Роман не звик до поразок, тож не давав проходу дівчині. Але все марно. Як тільки побачить, що вона йде, тримаючись за ручку з Русланом, то ніби коти шкребуть по душі.

– Не ходи і не мрій. Я виходжу заміж, а ти гарний, тож знайдеш собі іншу, – випалила якось Анна, коли хлопець перепинив її біля під’їзду увечері. – Ах, так. Я собі щось зроблю. – кинув спересердя.

– Дурню, кому ти гірше зробиш. Тільки собі, – мовила дівчина. – Шукай взаємну любов. Це таке почуття, таке. Яке пояснити не можна. Тільки відчути. Твоє попереду.

А попереду в Романа була дeпресія. І така, що хлопець почав заглядати в чарку. З пар обов’язково йшов на пиво. Спочатку з товаришами, а згодом і сам. Ранок був завжди важким. Хотілося похмeлитися, однак треба було вчитися. Батьки, коли Роман не міг і голови підняти з подушки, вичитували йому з порога нотації і поспішали на роботу. Але захоплення спиртним у хлопця не минало. Одного разу, коли він не прийшов на пару, у двері його квартири подзвонили. Ромко солодко потягнувся і зі словами: «Кого там принесло?», пішов відчиняти. О, Іруся. – А ти чого тут? – запитав одногрупницю, яка стояла, усміхаючись хлопцеві. Він з дівчиною спілкувався мало. Адже Ірина була тихонею. Сиділа на останній парті, хоч і добре вчилася.

Приїхала вона в місто із сусідньої області. І не соромилася, що живе у сільській місцевості. Багато розповідала про природу, про те, що батьки приватно господарюють. Коли літо, їй ніколи ніжитися на сонці чи біля озера – вистачає роботи у полі. – Це ж так нудно, – казали міські дівчата. – Ви не розумієте. Як там гарно! Напрацюєшся, але коли подивишся, як жайвір над лугом, співаючи, ніби зависає в повітрі, то на душі стає радісно. А коли квіти розквітають. А коли весною усе прокидається? Ні, міським жителям цього не зрозуміти. – Колись покажеш, як там, у твоєму селі? – кинув Роман, що підслуховував розмову дівчат. Ірина зашарілася і мовила: – Добре.

Їй давно вже подобався цей хлопець. Але вона не «вiшалася» на шию. Тож мовчки спостерігала за його життям, засмучувалася, коли бачила його з іншими. А коли Роман став зловживати спuртним, то у дівчини аж серце розривалося. Тож у перший же день, коли Роман не прийшов у вуз, Ірина вирішила завітати до нього. У друзів розпитала адресу і наважилася постукати у двері хлопця. Той здивувався, але запросив Ірину до квартири:

– Думаєш, захвoрів? Я просто запив. Так, запив. Що дивишся? Шкода?

– А ти слабак. Думаєш, вона одна на світі? Ой, що я кажу, – запнулася на півслові.

– Знаєш, – щиро усміхнулася, – а давай поїдемо до мене у гості. Ти ж обіцяв подивитися оте нудне село. Тим більше, що незабаром свята. Весна, у нас гарно. І ти іншими очима подивишся на світ.

– А давай. Коли їдемо? Сьогодні?

– Завтра, – розсміялася Ірина. – Якраз п’ятниця, попереду вихідні. А в неділю Великдень. Але ти не думай, що будеш святкувати. Ще трохи попрацюєш.

– А як ти представиш мене батькам? У селі ж у вас такі традиції!

– Друг.

– А якщо більше? – по-змовницьки мовив Роман. І пильно дивлячись у вічі Ірині, побачив, що вони у неї великі і голубі, а також гарна усмішка. І вона ніяковіє, коли він до неї залицяється.

– А на більше треба заслужити, – мовила і перевела тему на книги, яких у Романовій кімнаті було дуже багато.

Увечері, як і домовлялися, після пар молоді люди поїхали в село.

– Скільки вже можна трястися по цьому бездоріжжю, – нив Роман, схиливши голову на плече подруги. Та покуйовдила його волосся і заспокоїла:

– Ще трошки. Не будь вередливим підлітком.

– І то ти щовихідних так їздиш?

– А є вибір? – відповіла. Ірина попередила батьків, що приїде не сама.

Увечері на порозі їх зустрів батько:

– То майбутній зять, чи як?

– Друг, – відповіла Ірина.

– А може, і майбутній зять, – засміявся Роман.

У вимитій хаті вже пахла паска. Великі білі буханці, щедро залиті білком, на яких Ірина мама написала шоколадом «Христос Воскрес», лежали на застеленому білою скатертиною столі. Поряд – кошик і вишитий рушничок. Роман не міг відірвати очей від цього столу:

– Так багато. Мабуть, інших пригощаєте?

– Пригощаємо, – защебетала Ірина, – знаєш, скільки у моїх батьків хрещеників. Оті маленькі пасочки для них.

Наступного дня Ірина постукала до кімнати, де спав Роман, зі словами: «Вставай, ледащо, будемо яйця фарбувати». Хоч як хлопцеві хотілося поніжитися у ліжку, але він пересилив себе і швиденько одягнувся. На порозі вже стояли батькові гумові чоботи: «Взувай, підемо на болото. Там якраз цвіте латаття. Люблю ним фарбувати яйця. Вони виходять жовтенькі, ніби маленькі курчата. Наскубемо березових бруньок – це для зелених. А зі столового буряка нафарбуємо червоненьких»

Прості сільські істини Роман сприймав як велику премудрість.

– Може, таки супчику з грибами поїсте. А ти, майбутній зятьку, ще, може, і сто грамів не проти? – компроментуюче запитав батько.

– Ні-ні. Я не п’ю – сказав Роман, зашарівшись по самі вуха. І додав:

– А сніданок треба заробити. Чи не так? – і схопивши за руку Ірину, мерщій гайнули з хати.

У селі пахло весною. Дерева от-от мали вибухнути малесенькими листками. Трава уже піднімалася і створювала зелений килимок. На болоті вода була холодна, але жовте латаття уже яскравіло з цієї темноти. Аж шкода було рвати. Але ж то для свята, тож Роман складав ніжні квіти в сумку. Він у цей момент глянув на Ірину і подумав: «Яка ж вона гарна. Як можна було одразу не розгледіти таку вроду?» І він хлюпнув їй в обличчя капельку води. Вона йому линула цілу жменю.

У кошику усміхалася пасочка, яйця на три кольори. Ірина мама запекла у печі домашню ковбасу з гірчицею та часником, тож і її кільце поклала в мисочку. Вийняла і зарум’яненого індика. Роман хотів ущипнути трішки скоринки, але Ірина пригрозила пальчиком: не годиться. І хлопець, ковтаючи слинку, дав слово почекати до неділі, коли усі вже розговіються.

– Розговітися. Я такого слова й не чув, – засміявся.

Із суботи на неділю Роман вперше у житті провів ніч у храмі. Зазвичай любитель подрімати, тепер він зловив себе на думці, що геть не хоче спати. Йому добре, солодко і спокійно. Йому спокійно тут і з цією дівчиною. Тож він ніжно взяв Ірину за руку. Вона усміхнулася. Коли священик мовив: «Христос Воскрес!», Роман і собі разом з усіма відповів: «Воістину Воскрес!» Люди вишикувалися навколо храму із запаленими свічками. Біля кожного – кошик з пасочкою.

– От і настало свято, – мовила Ірина.

– Тепер то буде наше з тобою свято, – шепнув їй Роман. – Ти знаєш, ради таких днів варто жити. Яке ж воно прекрасне, життя.

Тетяна ХУТІРСЬКА