Відблиск далекої юності
«Скільки ж це ми не бачилися з тобою?» – Мар’яна не могла повірити своїм очам. У голові, мов комети, шугали думки, а слова десь зникли усі. Наче оніміла, дивилася на Олега й мовчала. Мабуть, те ж саме відчував і він, бо від несподіванки, як укопаний стояв, і тoпив свої запитання у синій безодні очей свого юнацького кохання.
– Двадцять років? Чи скільки минуло? – першим оговтався Андрійчук. – А ти погарнішала, ні, їй Богу, роки обманула чи що?
Мар’яна усміхнулася у відповідь.
– Оце так зустріч, правда, і ти майже не змінився, – зробила йому крок назустріч, щоб обійняти.
– Та де не змінився? – чоловік знітився, розправляв сорочку, яка мов шкаралупка, обтягувала чималий кавунчик його живота. – Ти в село до нас? Вирішила мoгилки навідати?
– Так, перед Великоднем треба. Давно вже не була.
Мар’яна щойно повернулася з Італії. Не від хорошого життя чи у пошуках пригод подалася туди – після смeрті чоловіка залишилася одна із трьома дітьми на руках. Потрібно було якось заробляти на навчання та життя. Своїх батьків похoвала давно, тому мусила залишити дітей на свекра й свекруху. Подруга, яка уже давно працювала доглядальницею в заможній італійській родині в Болоньї, покликала і Мар’яну до себе.
– Ходімо присядемо, онде вільна лавка, – запропонував Олег, по-діловому глянувши на годинник. – До автобуса ще є час, розкажеш про свої заробітки.
– Що розказувати? Спочатку було дуже важко, не знала мови і прийшлося вчитися усьому з нуля. Але мені пощастило, бо господарям сподобалася. Старенька сеньйора, з якою довелося працювати, стрaждала пaрaлічем. Одягати, годувати, мити її, і крім цього виконувати всю хатню роботу – таке оце було моє існування. Знаєш, не стільки фізична втома, як моральне виснаження вбuвало. А ще за дітьми скучала.
– Вірю, але ж тут ти б їм на житло не заробила.
– Звісно, людина звикає до всього. А дітям, дякувати Богу, і освіту гарну дала, й житло купила. Уже можна й мені відпочити. А там буду онуків бавити. Та що я все про себе, як ти? Ще вірші пишеш?
– Та яке там – чоловік зітхнув і потер порепані чорні долоні. – Часу немає. Працюю, в батьківській хаті з родиною живу. Доньки дорослі. Заміж повидавав торік. Худоба, город, господарство велике маю. Я ж так і не закінчив навчання у вузі, одружився, а там діти малі, гроші потрібні.
Мар’яна не встигла нічого відповісти, бо у цей час поруч захекано плюхнулася на лавку чимала молодичка, запнута яскравою хусткою на сільський манер, у зеленому светрі на ґудзиках і рясній спідниці. Бахнула поруч важкою торбою й гнівно зміряла Мар’яну з ніг до голови.
– Здрастє вам, пожалуста! Не можна чоловіка й на минуту лишити!
Олег почервонів по кінчик носа, а Мар’яна здивовано підняла брови.
– Люсю, чого ти розійшлася? – намагався втихомирити дружину, яка закипала з кожним словом, мов справжній самовар. – Зустрів ось свою однокласницю, Мар’яну Онищук, нашу землячку, хіба не впізнала?
– Та якраз і впізнала! – огризнулася у відповідь Люся, витираючи кінцем хустини червоне мокре обличчя. – Однокласниця! Думаєш, я не помню, що ти за нею упадав? Я хоч і молодша, але добре про вашу любов знаю, все ж село гуло!
Мар’яна лише тепер зрозуміла, кого їй нагадує Олегова дружина.
Оце так, то ти Людмила, молодша донька Іванчуків?
– Ага, вона і є! Тільки я люблю, щоб мене Люсею звали.
– Зрозуміло, Люсю, – Мар’яна підвелася, – що ж була рада побачити вас. Хай щастить.
– Он і автобус, – бачила, як Олегові було незручно за поведінку й слова дружини. Опустивши очі, збирав торби й пакунки з покупками. Запитав несміливо:
– Мар’яно, ти, може б, в гості до нас зайшла, як матимеш час.
– Де у неї той час, вона ж не чаювати їде, правда? – Люся штовхнула чоловіка в плечі. – Та і нам нема коли розсідатися! Роботи повно, давай рот не роззявляй, іди, місце в автобусі займай швидше!
Ніжні спогади з минулого огорнули Мар’яну тихенько за плечі. В сільському автобусі вона майже нікого не знала, давно уже в селі не була. Відчувала лиш Олегів погляд на потилиці. Який же він був цікавий молодим! Які вірші писав для неї! Куди подівся його юнацький запал, жага до нових знань? Він завжди мріяв бути відомим вченим, літературознавцем. Чому воно так в житті буває?
Вони змалку дружили, а згодом відчули, що щирі дитячі почуття переросли у ніжне перше кохання. Обставини і час розлучили їх, розкидало життя по різні боки своєї нестримної ріки. Як багато для здійснення мрій важить те, що поруч людина, яка тебе розуміє й підтримує! Мар’яна повернула голову у бік Андрійчуків. Люся зі шматком ковбаси в одній руці й хлібом у другій щось смачно розповідала чоловікові. «Це ж вона років на сім молодша за нас, напевно, Олег щасливий, якщо усе життя прожив з нею», – подумала.
Коли збиралася на батьківщину, й через багато років уявляла зустріч із ним, гадала, яким він став. Але не сподівалася побачити таке. Хтозна, як би склалося їхнє майбутнє і чи склалося б взагалі. Вона своє життя змарнувала по далеких закордонах у важкій праці. І не знає, хто з них щасливіший.
Старенький ЛАЗ поволі доплентався до села. Мар’яна зійшла на першій зупинці, й вузькою стежкою спустилася до сільського цвинтаря. Хотілося плакати. Небо захмарилося, важкими краплями розсипало те, що давно просилося з душі. Олег, попри смачну лайку дружини, стояв на зупинці й довго дивився услід своєму єдиному коханню, мов проводжав останні надії й сподівання на те, що таємно беріг у серці багато років.
Шукайте деталі в групі Facebook