Я ж з України – засунула йому під картку 100 злотих, бо кардіолог приймати не хотів

У Німеччині в дорогих магазинах серед продавців є обов’язково китаянка і poсіянка.

– То, пані, не є серйозно! Ви з дітиском їдете у Прагу через Польщу і не маєте навіть білета туди? – вже 15 хвилин крутить мій новий біометричний паспорт худорлява жінка-митник на польському кордоні в аеропорту Катовіце.

Мушу збрехати, що маю 2 тис. євро готівкою. Приблизно стільки нам із донькою потрібно, за вимогами Євросоюзу, аби мати право перебувати на його території.

Довго допитують решту українців, які були на борту. Особливо – заробітчан. Кажуть, що їхні запрошення від роботодавця і воєводства (найбільша адміністративна одиниця в Польщі. – Країна) – несерйозні. Просять із речами зайти в окрему кімнату. За півтори години усіх нас пропускають

На зупинці зустрічаюся з Наталею, 33-річною заробітчанкою із Сум. Сиділи поруч у літаку. Вона розповідає, що з окремого кабінету митники дзвонили її роботодавцю – у ресторан неподалік Вроцлава. Перевіряли, чи справді така у них працює.

Наталя півроку тому влаштувалася туди кухарем. На місяць приїжджала в Україну до сина – 6-річного Антона, що живе з бабою.

– За місяць заробляю до 20 тисяч гривень чистими, – розповідає. – Живу в гуртожитку, кімнату винаймає працедавець. З їжі не купую нічого, бо харчуюся на роботі.

Тільки за лікарню треба самій платити. Страховки не маю. Якось серце прихватило, пішла в поліклініку до кардіолога. Приймати не хотів. Але я ж з України – засунула йому під картку 100 злотих. Прийняв. Поляки теж беруть хабарі, але втричі більші, ніж українці.

У Катовіце за вечір разів із 10 на вулицях чуємо українську.

До Праги із Катовіце – 7 годин їзди двоповерховим автобусом. Квиток коштує близько 400 грн.

Дорогою знайомлюся із 47-річним поляком Юзеком. Він – водій. Працює у німецькому Франкфурті-на-Майні. Вдома нема роботи, говорить.

– У Польщі нема роботи? – запитую. – Половина України у вас на заробітках.

– Така робота нам не подобається, – сміється Юзек. – У Швеції за таке платять удвічі більше.

Розповідає, як приїздив до Києва на Євро-2012. А після футболу – на море в Крим.

Питаю, чи буває там зараз.

– Ні, пані, то вже інша країна. Українського Криму більше нема.

Мряка, однак вулиці Праги заполонили туристи. Особливо багато китайців і японців. На зведеному у 1357–1380 роках Карловому мосту не проштовхнутися, всі роблять селфі. Часто чути pocійську.

– Poсіян тут трохи є. Приїздять на екскурсії, до родичів або взагалі місцеві. А наших тут, як зачуєте, знайте – то заробітчани, – пояснює наступного дня на автовокзалі українка Тетяна.

Їй на вигляд під 50, чорнява, середньої статури. Знайомлюся з нею, доки чекаю на автобус до німецького Нюрнберга. Тетяна їде в Ужгород на весілля до похресниці. Із 28 кас п’ять спеціалізуються на пасажирських перевезеннях в Україну.

Тетяна перебралася до Праги позаторік. Працює з документообігом у поліції. Тут 20 років живуть її батьки, мають чеське громадянство. З чоловіком розлучена, має двох синів – теж у Празі.

– Українців тут люблять, бо відповідально ставляться до праці. Багато понаднормово трудяться. Чоловіки – по стройках, жінки більше по ресторанах. Чехи симпатизують українкам, бо і наготувати вміють, і чистоплотні. А чешки, якби ти бачила, які нехарапутні! – Тетяна сплескує руками. – У домі – бардак. Я в шoці була, як перший раз побачила то. За дітьми не дуже дивляться змалку. Холодно на вулиці чи нє – розхристані, не розчесані. Як кiнчають школу, більшість від батьків переїжджає. Роками можуть не бачитися. Живуть для себе, більше про собак своїх дбають, ніж про дітей. Тому коли я помагала сину взяти квартиру в кредит, то чехи на роботі питали: “Таня, чого ти з тим так нервозишся?”

– У скільки квартира обійшлася?

– Взяли кредит на 16 років. На місяць треба платити десь по тисячі доларів. Порахували, що винаймати буде так само по грошах.

До німецького Франкфурта-на-Майні добираюся з Нюрнберга автобусом за 15 євро. Їхати 3,5 години.

Франкфурт називають “європейським Нью-Йорком”, діловим центром країни. Зупиняюсь на чотири дні у давньої подруги Оксани. Вона живе тут вісім років. Приїхала за обміном студентів, познайомилася з майбутнім чоловіком.

– По-німецьки знала три слова – “ауфвідерзеен”, “ніхт ферштеен” і “ґутен таґ”. Довелося і мову вивчити, і роботу знайти, і взагалі облаштувати життя по-людськи, – сміється Оксана.

Вона – стрижена під каре худорлява блондинка. Їздить новим BMW-3 білого кольору. Працює менеджером у фірмі з офісом у престижному районі.

– Мову вивчила десь за півроку, ще за стільки ж – могла впевнено говорити і проходити співбесіди. На роботу взяли одразу, бо добре володіла англійською, що для Німеччини нетипово. І знаю pocійську, – каже Оксана.

Наступного дня вирушаємо разом у заміський стоковий магазин на шопінг. Чотири рази на рік тут влаштовують розпродажі. Знижки на дорогі бренди доходять до 70%.

70 км від Франкфурта-на-Майні їдемо автобаном. Полудень і неділя, однак дорога на чотири смуги в обидва боки – завантажена.

– У Німеччині страшенні, як для українців, податки, – говорить Оксана. Стрілка спідометра її BMW досягає 130 км/год. – Їх платять усі. Наприклад, є на релігію (церковний податок становить 9% доходу. Поширюється на католиків і протестантів. – Країна). Уже не кажу про страховки. І взагалі – у Німеччині треба платити за все, мало не за повітря. За комуналку віддаємо 295 євро, мобільний телефон на одного в місяць обходиться в 35 євро. Дитячі садки – платні, від 335 євро на місяць, і то не за повний день. Правда, різні соціальні програми компенсують витрати на дитину.

На пенсію ідуть у 65 років. Мінімально отримують від 600 євро. Не дуже багато. Але тратять ці гроші на себе, на подорожі. Не так, як у нас, – на лікарні й дітей. Медичні послуги покриває страховка.

Що справді класне – так це кредити. Як у Штатах – під 2–3 відсотки річних. Тому німці не відкладають життя на потім. Беруть позики на будинки, дорогі машини. І потім по 20 років виплачують їх. Бо житло – дуже дороге. Ми мешкаємо у передмісті. Там за двокімнатну квартиру просять від 130 тисяч євро.

Оксана починає гальмувати, вмикає “авapiйку”. Попереду ремонтують 5 км дороги, говорять вказівники. До торгового центру тягнемося ще з годину.

– По автобанах, якщо нема обмежувача, можна гнати скільки хочеш – хоч 200, додає Оксана. – Через це часто бувають cмepтельні ДTП. Якщо зламався, то з машини можна вийти лише у світловідбивному жилеті.

Біля торгового центру ніде яблуку впасти. Зайняті з 400 паркомісць.

Заходжу в магазин сумок “Фурла”. Чорну за 134 євро зі знижкою у 70% купує пара за 50. Жінка в чорних туфлях із пряжками, під ними білі шкарпетки. Чоловік – у літніх сандалях, хоча на вулиці 0 градусів і йде дощ.

– Вам чем-нибудь помочь? – цікавиться дівчина-консультант.

Дякую, і кажу: “Ні”.

– Тут pocіян дофігіща, – сміється подруга. – У дорогих магазинах серед продавців є обов’язково китаянка і pocіянка. Бо саме китайці і pocіяни найчастіше купують люксові бренди.

Увечері з Оксаною та її сім’єю йдемо у ресторан біля її будинку на вечерю. Заклад кілька років тому відкрив італієць. Власник часто сам бере замовлення у клієнтів. Це вважається великою повагою до гостя. Серед офіціантів переважають чоловіки під 60 – теж ознака престижного закладу.

О 19:00 майже всі столики зайняті.

– Це нормально для німців – раз на тиждень у вихідні вечеряти в ресторані. Зазвичай чек на двох із основних страв, салату, десерту й вина добігає до 100 євро. В Україні на такі гроші можна чотирьом наїстись, – каже Оксана. – Вдома таке ж готувати – не набагато дешевше. На тиждень витрачаю десь 170 євро на їжу.

– Пані буде з Украйни? – розпливається в усмішці офіціантка. Це – полька Марія, 47 років. Останні 17 років мешкає тут. – Так приємно чути свою мову. Мала колись добру колєжанку з України, тому трохи вмію по-вашому говорити.

Боже, як приємно українців тут бачити. Чекайте, я вам зараз щось дам.

Через кілька хвилин приносить пакунок – там шість тістечок.

– Господар був не проти, щоб пригостила своїх земляків, – Марія на прощання обіймає.