Життя віруючого Стьопки було закрите за сімома замками від очей сільських людей.
Його дочка Галінка, огрядна дівчина, закінчувала школу, проте, як то кажуть, «з боєм». Ніколи не ходила на уроки у суботу, бо у той день усі – батьки, брати й сестри – чимчикували в сусіднє село у дім молитви. Галінка ні до клубу не бігала, ні до дівчат на вечорниці її не пускали. У своїй церкві їй і кавалера підходящого шукали. Та одного зимового дня сім’я віруючого Стьопки підняла на ноги усе село.
Мати Галінки Маруся аж злякалася, коли побачила, як дочка качається по підлозі від бoлю і надривно кричить, обхопивши руками живіт.
– Дитино, шо з тобою? Шо? – схилилася над дівчиною, обтираючи хустинкою її лоб від краплинок поту.
– Ой-йой-йой!.. – стогнала дитина і не могла вимовити слова.
– Чекай, зараво за медичкою збігаю.
Слава Богу, що Марія Іванівна живе через дві хати. Тож поки добігала до її двору, голосно гукала.
– Людоньки, Іванівно, ратуйте! Щось з моєю Галінкою случилося! Качається по підлозі – так їй живота вздуло, – пояснювала медичці, поки та на ходу застібала ґудзики на кожухові. – Може, об’їлася бульйону з лапшою, бо дві миски великі втрощила… – тараторила, захекавшись, Маруся, поки добігли до хати, розповіла усі симптоми Галінчиної хвороби.
У кімнаті дівчина, правда, вже не качалася по підлозі, а лежала на ліжку і голосно стогнала. Медичка присіла поряд, стала обмацувати живота, слухати його…
– Шо, Іванівно, пeндицит? – відволікаючи лікарку, допитувалася Маруся, стривожена довгим оглядом. І собі позирала на роздутий доньчин живіт, прислухалася до нього.
– Та ні, Марусю, то не апeндицит, – нарешті промовила медичка. – У poддом швиденько везіть.
– Який ще poддом? – в один голос вигукнули мати і донька.
– Poдити будеш, дівчино, дитину! – з притиском відповіла – їй уже набридли вигадки про «пeндицит», про який почула разів з десять. – Збирайся! Вже води відійшли!
– Іванівно, який poддом?! – перелякана Маруська відвела медичку за рукав у коридор і стала пошепки благати: – Змилуйтеся, тільки нікому не кажіть… То ж сором який! А що у церкві скажуть?! Та нас Стьопка заб’є!..
– Не я скажу, то хтось інший, – медичка кивнула на знак згоди. – Що ж від села втаїш? Їй-бо, подуріли обидві…
Завезли Галінку у пологовий в сусіднє село, якраз у те, куди Стьопкова сім’я ходила до церкви. Дівчину завели попід руки – вона стогнала, кричала, зойкала і вперто доводила, що у неї… пeндицит. Через півгодини запищав дитячий голос.
– Поглянь, якого хлопчика великого вpoдила! – показував їй Петро Васильович.
– То не моє!
– Як не твоє?! – не на жарт здивувався старий лікар. – А чиє?
– Не моє! – затялася Галінка.
– Геть здуріла дівка! А чиє, питаю? Може, я собі твого хлопця заберу, га?
Нарешті люди переказали молодому таткові. З ним Галінка таємно зустрічалася і більше cмepті боялася батьківського гніву, бо хлопець був не з віруючих. Тому й несла всяку всячину про «пeндицит». А під вечір, коли хлопець прийшов навідати юну поpoділлю, Галінка врешті признала дитя. Через кілька днів її забрав наречений. А ще через кілька пара розписалася і зареєструвала сина.
Згодом у сім’ї один за одним посипалися діти – аж семеро наpoдила Галінка. Усіх виростили, вивчили, усім відгуляли весілля. Живуть щасливо, мирно і тепер бавлять онуків.
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область
Шукайте деталі в групі Facebook