Онкохвора спортсменка терміново потребує коштів на операцію (відео)

У Марини Дихтяр – важка форма раку, якою хворіють менше ніж одна людина на мільйон.

Лікарі півтора роки не могли визначити, що з нею, – пише Депо.

А коли з’ясували, то зізналися, що майже нічим допомогти не здатні. Вона обрала рідкісний спосіб вижити: замість хіміотерапії – спортзал. Тим часом відведений їй лікарями термін уже давно вийшов.

Марина Дихтяр працювала в будівельній компанії, мала непогану зарплатню, велике коло друзів і майже все, чого хоче сучасна жінка. Поки навесні 2014 року не відчула, як всередині щось розростається і болить. Місяць за місяцем їй ставало все гірше, вона не могла працювати, їсти, спати.

Півтора роки тому Марині поставили діагноз – перитонеальна мезотеліома. Цьому передував майже рік ходіння по лікарях – вони ніяк не могли визначити, що з нею. Потім зізналися – не знають, що робити. Можна хіміотерапію, хоча не факт, що допоможе… але в Україні – це єдиний можливий спосіб лікування.

Марина не опустила руки. Вона взялася за гантелі і замість хіміотерапії пішла в спортзал. Півтора роки дівчина боролася із хворобою тільки власними силами, займалася спортом, укріплювала організм і збирала гроші на операцію. 28 червня вона має їхати оперуватися в Німеччину. Залишилося зібрати тільки 15 тисяч євро. Інакше не пропустять на лікування в країну ЄС.

Вона займається спортом попри те, що майже не спить, що організм майже не засвоює їжу, що інколи в череві болить так, що доводиться ховатися від усіх. Вирішила проживати кожен день якомога повніше і вперто тренує організм, щоб той витримав тривале лікування.

Операція може врятувати Маринці життя, щоб потім вона могла рятувати його іншим. Своєю мудрістю, пристрастю, своєю щоденною жагою жити. Далі – пряма мова:

Моя хвороба називається мезотеліома черевної порожнини. Це рідкісний вид онкології – один випадок на мільйон в чоловіків, в жінок таке буває ще рідше. Пухлини розкидано по різним органам як просо, ніщо не може виявити, скільки їх в мені. Комп’ютерна томографія, УЗД їх не показує.

В Україні таких як я – не більше двадцяти.

Перші прояви почалися навесні 2014 року. Підвищена температура, проблеми з кишковиком, живіт роздувався. Я одразу почала здавати аналізи. В кого тільки не була: хірурги, гастроентерологи, ніхто нічого зрозумілого не казав.

Поки поставили точний діагноз, пройшло півтора роки. Онкологія. Рідкісна форма раку.

Спочатку я подумала, що не треба лікуватися. Ні, я не вирішила, що краще померти, ніж через все це проходити. Я хотіла жити. Але мені одразу сказали, що треба робити хіміотерапію, визнаючи, що вона подіє тільки на 15%. Переживу я її – не переживу, допоможе – не допоможе, наші лікарі сказали, що не мають права відмовити в медичній допомозі. Тому от тобі хімія, і якщо якась перевірка – то ми тебе лікували.

Наші люди, дізнавшись, що в них рак, впадають в ступор. Навіть думки не припускають сходити ще до кількох лікарів. Як, знаєте, в анекдоті: доктор сказав у морг, значить у морг. Якщо призначили хімію, ідуть на хімію. Я багато читала, як це лікується за кордоном, і те, що мені пропонували наші лікарі, геть від цього відрізнялося.

Такий характер – мені мало почути чиюсь думку, мені треба підтвердження, що це справді так. Робити операцію я зважилася тільки після знайомства з жінкою, в якої був схожий із моїм випадок і вона досі жива. А поки збирала гроші, вирішила лікуватися нетрадиційними методами, колола вакцину, щоб підтримати імунітет, приймала вітаміни, пішла в спортзал.

Спорт був для мене паличкою-виручалочкою.

В дитинстві в мене почався сколіоз, дуже сильно прогресував. Коли мені було 11 батьки від операції відмовилися і вже у 18 років я самостійно прийняла рішення. Два роки після неї я пролежала спочатку в гіпсовому корсеті, потім в металічному. Я могла тільки лежати, читати, малювати і дивитися в підлогу. Після цих двох років почалася атрофія м’язів, я навіть чашку не могла в руці тримати, бо була для мене заважка. В транспорті трусило так, що здавалося, всі внутрішні органи повискакують.

І я зайнялася жимом лежачи.

Я тоді вчилася на факультеті психології, писала роботу на тему “Спорт як система адаптації інвалідів в суспільстві” і прийшла записати інтерв’ю в організацію для людей з особливими потребами. Там мене запросили займатися жимом лежачи. Я навіть посіла третє місце в кубку України 2005 року.

Потім вийшла заміж: робота, сім’я, спорт закинула. Сім’я була проти, щоб я цим займалася.

Згодом розлучилася, переїхала в Київ, працювала, теж не до спорту було. А коли захворіла і залишилася без роботи, то раптом з’явилося таке натхнення, що як спорт мені тоді допоміг, то і зараз має допомогти. І я прийшла в спортзал.

Вирішила, що це буде кросфіт. Кросфіт – це кардіонавантаження. Поєднуються силові елементи з пауерліфтингу, важкої атлетики: присідання, ривки, поштовхи, віджимання. В тебе кругове тренування і вправи робляться на час, наприклад, за 5 хвилин треба стільки-то разів підтягнутися, присісти, віджатися.

Я задихалася. Через хворобу дуже ослабло серце, я й на третій поверх тоді не могла піднятися, в такому була стані. Із спортзалу виповзала напівживою.

Потім мій тренер поїхав за кордон, а я вирішила працювати із силовими навантаженнями і самостійно. Тренуюся по дві години п’ять-шість днів на тиждень. Віджимаюся з противагою на 25 кілограмів, гантелі на біцепс – 12,5 кілограмів, тяга – 17 кілограмів, жим ногами – 62 кілограми. Займаюся вибірково, один день – ноги, інший – руки. Залежно від самопочуття.

Спочатку я сприймала спорт як боротьбу із своєю хворобою. Я заперечувала її, я не бажала це приймати.

Потім один психотерапевт мені сказав: дивись на нього, як на спосіб стати здоровішою. З того моменту я стала сприймати спорт як приємне зайняття. І вирішила собі красиву попу накачати (сміється).

Зараз я не приймаю жодних ліків, п’ю вітаміни, хоча через те, що хвороба в череві, вони майже не засвоюються. Було кілька сильних нападів болю. Коли терпіла, коли знеболювальне пила. Лікар сказав терпіти, мовляв, ми зараз випишемо більш сильні препарати, а що як потім вам стане гірше, а вони вже через звикання не діятимуть. Ну добре, терпи то й терпи. Справляюся.

Я не дотримуюся дієт. Кажуть, що вуглеводи і білки онкохворим не можна, бо ракові клітини харчуються білком і глюкозою. Але якщо я не буду їсти, я не зможу займатися спортом.

Я от вчора думала: харчуватися правильно, всього дотримуватися і проживеш… Ну скількись там проживеш. Я не хочу присвятити все своє життя цій хворобі і жити для неї.

Я засмагаю, хоча лікарі онкохворим це забороняють. Мовляв сонце викликає рак шкіри. Вважаючи скільки я раніше засмагала, я мала би захворіти на рак шкіри. А ті, кого я знаю з меланомою майже не засмагали…

Комп’ютерна томографія показала, що хвороба прогресує, кількість рідини збільшується, тому я усе ж таки вирішила робити операцію. В Україні сказали, що в нас таких не роблять, шукайте за кордоном. В Ізраїлі лікарі також були не певні в тому, що знають, як лікувати. Ізраїльський онколог мені зізнався, що готувався до консультацій по Інтернету. Ну, класно…

Зрештою, вирішила оперуватися в Німеччині.

Вчора зробила передплату – 65 тисяч, ще 15 залишилося – на реабілітацію (розмову ми записували у п’ятницю, 9 червня – ред.). Коли документи треба подавати і ти розумієш, що ось воно, вже й дату призначено (28 червня – ред.), припиняєш нервувати. Але я розумію, що грошей не вистачає і якщо не знайду – доведеться відкладати операцію.

Згідно з протоколом, мені мають видалити уражені частини товстого і тонкого кишечника, репродуктивні органи, жовчний міхур. Я дуже боялася, що видалять репродуктивні органи, бо в мене немає дітей, а я їх хотіла, навіть проходила обстеження. Мені тоді сказали, що все добре, вже купа яйцеклітин визріває.

А в мене там щось інше визрівало…

Потім сказали, що видалять пряму кишку. Це мене також спочатку ввело в ступор, бо коли видаляють, то трубку виводять через живіт. Але через пару місяців я вже і на це була згодна, люди ж якось із таким живуть. Але сподіваюся, що без цього обійдеться. А якщо не обійдеться, я знаю, що іноді виводять на якийсь час, а потім можна зробити пластику.

Діагностика нічого не показує, вони тільки коли мене розріжуть знатимуть, які органи уражені. Наразі я тільки розумію, що об’єм операції буде великий і триватиме вона близько 16 годин.

…Я хотіла сама їхати. Лікарі сказали, що не приймуть саму, комусь же треба мої валізи тягати (усміхається).

Ту суму, яка є зараз, збирала півроку. За допомогою “Фейсбуку” прийшло близько трьох тисяч доларів, потім мене показали по телевізору, прийшло ще трохи. Журналісти допомогли, мій знайомий допоміг, ще дівчина, яка побачила мій допис – зрештою, п’ятеро людей дуже допомогли сумами, які значно прискорили процес зборів.

Багато хто казав – не публікуй свої фото зі спортзалу, бо люди вирішать, що в тебе все добре і не стануть допомагати. Але допомогли саме ті, хто побачив ці фото, їх це якось зачепило. Я не хвалюся, але те, що я одразу почала викладати свої фото зі спортзалу, надихнуло багатьох зайнятися спортом, трохи схуднути. Хтось навіть змінив своє життя (усміхається).

Знаєш, у нас стереотип – хвора людина має виглядати так, щоб її було шкода. Навіть якщо я помиратиму, я не оприлюдню свої фото у жахливому вигляді. Якщо я не при смерті, я можу доглянути себе. А якщо я вже вмираю, навіщо мені гроші на лікування?

Насправді, я багато до кого зверталася за допомогою, але коли подробиці захворювання розповідаєш, люди лякаються, думають, навіщо їй, вона все одно помре…

Подавала документи в МОЗ, але в них уже нема грошей. Люди стоять у черзі з жовтня минулого року, тобто, якщо мене навіть візьмуть, то може тільки в жовтні наступного року виділять гроші.

Там ще справа в тому, що я прописана в Черкаській області, а стою на обліку в Інституті раку в Києві, але МОЗу потрібні документи з Черкаської області. А там сказали, що не можуть дати мені документи, бо я стою в Києві на обліку. Все впирається в ці сотні довідок.

Мені якось розповідали про серіал, в якому чоловік дізнався, що хворий на рак і став варити наркотики (Breaking Bad, в українському перекладі “Пуститися берега”, – ред), щоб заробити собі на лікування. Мовляв, треба і тобі, Марино, вже щось вирощувати. Я кажу: щоб мене ще й за грати кинули, поки я зароблю хоча б на половину. Посміялися…

…Тато не може виговорити назву моєї хвороби – мезотеліома. Я йому сказала – твоє завдання – не нервувати. Тільки мені не заважай. Бо він може себе накрутити, потім мене накрутить і пішло-поїхало…

Зараз я одна. Це не мій вибір. Всі, хто зі мною спілкувався раніше, кудись поділися. В нашому суспільстві раку настільки бояться, що бояться спілкуватися і з тим, хто на нього хворий. Бояться, як колись СНІДу, прокази і чуми.
Просто в нас його так лікують, що це капець. Хто вижив, тому дуже пощастило. Мало кому навіть з першого разу поставили діагноз! Людина приходить ще з маленькою пухлиною, а її запевняють що все в рамках норми. І потім вона поверталася вже з метастазами. Це пофігізм чи що, я не знаю…

Я зустрічала і нормальних лікарів. Діагноз, через півтори роки митарств, мені поставили лікарі – переселенці з Донбасу, коли я прийшла до них із величезною стопкою паперів. Саме вони зробили УЗД, направили мене до хірургів, зробили КТ, лапароскопію, дослідили рідину. Трясця, це ж можна було зробити і два роки тому!

…Про причини хвороби кажуть, що це скоріш за все через азбест. В Європі і США він заборонений. В нас його досі використовують багато в чому, наприклад в шифері, плитах, трубах. Отрута могла потрапити в організм у дитинстві, в нас неподалік був цегляний завод.

Спочатку я плакала, питала, за що мене так? Чому це не з кимось іншим? Зараз я вже порозумнішала. Таке завжди відбувається для того, щоб ти переусвідомив своє життя, бо якщо ти цього не зробиш, який сенс тобі одужувати?

Навіщо ти цьому світу, якщо ти залишився із своїм старим мисленням, із своїми проблемами, ставленням до людей. Тобі дано другий шанс, тому переосмислюй своє ставлення до себе, до життя, до людей.

До смерті.

Раніше я не думала про смерть. В мене ніколи не було суїцидальних схильностей.

Родина, суспільство, школа не готує нас ані до життя, ані до смерті. Ми всі боїмося її, ми впевнені, що всі помирають у стражданнях. Багато дівчат, які зараз хворіють, бояться смерті, рецидиву.

Насправді, будь-хто з нас може померти в будь-який момент. Кілька разів мене ледь не збила машина, були й інші ситуації… В мене нема страху смерті. Просто… зараз все це інакше сприймається. Але навіть якщо я через рік, через два помру, ну, значить, так треба.

Я більше не планую на майбутнє. Я вже колись набудувала планів, яким не судилося здійснитися. Зараз я вже не маю планів про те, що в мене буде родина, чи стосунки…

Найважливіше в житті – мир, щастя, любов, дружба.

Найцікавіше в житті – подорожі. І ти сам собі маєш бути цікавий.

Ідеальний день в моєму розумінні має проходити в красивому місці. Мій звичайний день проходить в спортзалі. Ще я активно шукаю гроші на лікування.

Чого би я ніколи в житті не вчинила? Вбивства. Сьогодні дивилася сюжет про матір, яка катувала свою дитину. Тоді як стільки людей мріють мати дитину і не можуть, Бог її тобі дав, а ти із нею так… Це мене обурює.

Чи маю мрію про те, що робитиму, коли одужаю? Я мрію подорожувати! До цього в мене була одна робота, заробляння грошей.

Точно знаю, що не хочу повертатися на будівництво, в закупки-продажі. Психологом? Тренером? Не думаю, що готова. Хоча, вчитель з’являється, коли готовий учень.

Вже близько року я займаюся медитацією – спочатку просто цікавилася, потім мене знайшла дівчина, я почала читати відповідну літературу.

Ще я почала малювати. Всі кажуть, що картини можна продавати, але я їх поки що дарую. Почалося з того, що другу своєму, який мені допомагає і допомагав, хотіла зробити подарунок до Нового року. Він сказав, що їде, тож треба було поквапитися. А ще він така людина, що в нього все є. Я пригадала, як колись малювала олівцем після операції на хребті (тож, значить, я це вмію більш-менш) і вирішила подарувати йому картину. Пішла на майстер-клас, за один урок намалювала картину – дівчину-всесвіт. Потім я намалювала ще три картини, всі їх подарувала, подарую і четверту.

Я вірю, що все в житті відбувається на краще. Те, що зі мною сталося – урок про те, що треба любити себе, поважати себе, дослухатися до себе. Більшою мірою я його вже засвоїла. Це не прояв Его – як ти ставишся до себе, так ти ставитимешся і до інших. 2014 року в мене були проблеми в особистому житті, і моя тодішня робота мені вже в печінках сиділа, я хотіла щось змінити, але боялася: розірвати стосунки, звільнитися.

І життя дало мені такого великого копняка… Все вирішилося само собою.

11 червня, коли Україна святкувала чесно зароблений безвіз, Марині відмовили у праві відвідати Німеччину доки вона повністю не сплатить рахунок за лікування і реабілітацію. Тож, якщо до 28 червня не збереться 15 тисяч євро, життєво необхідну операцію доведеться відкладати на незрозумілий час.

Якщо у вас з’явилося бажання допомогти Марині Дихтяр, ось картки для надання допомоги

Банк Аваль: 4188 3726 6297 0275

Приватбанк: 5168 7423 5913 4404

Western Union: Maryna Dikhtiar

PayPal: ludmila.vlasova777@gmail.com (обрати send to family / friends і вказати Help to Maryna)