Життєва історія: закохавшись, Назар уже збирався повести дівчину під вінець, коли дізнався страшну правду

Того вечора Назар був щасливим, і все його єство було наповнене радістю. Ще б пак! Нині вони з Олесею подали заяву до РАЦСу. Тож незабаром його кохана дівчина стане коханою дружиною. А згодом народить йому красуню-донечку, а тоді… “Назарку, нам потрібно поговорити, — у кімнату ввійшла бабуся.

Вона була дещо бліда, тож онук кинувся до неї. — Ні-ні, все гаразд. Мене нічого не болить. Але, онучку, у мене є серйозна розмова. І це стосується Олесі”, — розповідає життєву історію газета “Експрес”.

“Ти проти нашого одруження? — здивувався Назар. — Але ж, бабцю, ти сама говорила, що Олеся гарна, добре вихована дівчина. Приємна в спілкуванні й взагалі… Що трапилося?” Тим часом Оксана Мирославівна, яка (це було помітно по тому, як тремтіли її пальці) дуже хвилювалася, підійшла до бару й вийняла пляшку з коньяком та два бокали.

“Розумієш, Назаре, мені дійсно подобалася твоя дівчина, і я мріяла про те, як одного дня вона стане нашою невісткою, — мовила жінка, плеснувши на дно трішечки бурштинового напою.

— Вона симпатична, вихована, ерудована… Все, що я тобі говорила про неї — правда. Проте, починаючи з тієї миті, коли я почула її прізвище, у моїй душі вселилася тривога щодо того, чи не є вона родичкою однієї людини”.

“Та якщо і є, то хіба це щось змінює? — не стримався юнак, не розуміючи, до чого веде його бабуня. — Ми кохаємо одне одного, нині подали заяву і незабаром станемо чоловіком і дружиною. І до чого тут те, чи не є вона чиєюсь родичкою?!” “А до того, що її прадід — Єгор Шмельов, — мовила жінка, а тоді рвучко піднесла до вуст коньяк, швидко випила й продовжила.

— Розумієш, Назаре? Її прадід — Єгор Шмельов. Присядь, бо розмова буде тривалою. Пригадуєш, у дитинстві ти часто запитував, де мій тато, а твій прадідусь? Я завжди розповідала тобі про те, що прадід був Героєм УПА, що поліг смертю хоробрих, захищаючи свою Батьківщину. Він боровся за те, аби сьогодні ми всі жили у вільній, незалежній Україні. Пригадуєш, ти запитував, як загинув прадід, а я в такі хвилини завжди плакала.

Ми не розповідали тобі цього, але нині, я вважаю, настав час. …Я була маленькою, коли тієї ночі мій тато прийшов додому. Очевидно, розмова в них із моєю мамою була довгою і важкою. Тато навіть підвищив голос, від цього я й прокинулася. У кімнаті, єдине вікно якої було ретельно завішеним, горіла свічечка. Тато знімав із цвяхів одяг і кидав його в мішок. А моя мама плакала. Помітивши, що я прокинулася, татко зняв мене з печі й наказав швиденько одягатися.

“Потрібно, аби ви встигли, поки почне світати, — мовив він. – Ну, Оксаночко моя мила, швидше збирайся…” Виявилося, що надворі нас чекала фіра, на яку тато спершу кинув мішки з одягом та речами, а тоді посадив нас.

“З Богом, — мовив і поцілував спершу мене, а тоді маму, яка вже навіть не витирала з обличчя сліз. — Якщо все буде добре, то за три дні буду, а ні, то бережи, Галю, дитину…” Він ще щось говорив, однак його перебила мама, яка почала ридати й щось просити в тата. “Галю, кохана моя, ти сама все розумієш, Батьківщина — понад усе, — сказав він їй, а тоді повернувся до візника.

— Ну, брате, час в дорогу. Та обережно їдь…” Відтоді моя мама більше ніколи так і не побачила свого чоловіка, він залишився лише в спогадах. Та їй ще і так пощастило — маленький Тарасик, який народився через вісім місяців після того, як нашого батька вбили, бачив ненька лише на єдиному фото, яке мама берегла як зіницю ока. А згодом почепила у вітальні на стіні, прикрасивши рушником, на якому вишила пишні червоні троянди і — чорні листочки.

Життя, Назарку, річ складна й дуже непередбачувана, адже ніколи не вгадаєш, де й що тебе може чекати, — продовжувала розповідь Оксана Мирославівна, в очах якої бриніли сльози.

— Отак і я й гадки не мала, що минуле прийде в моє, вірніше, наше життя. Коли мого тата, оточивши схрон, забрали в полон енкаведисти, то тітка Марися розповіла, що через три доби тіло його викинули біля кладовища. Уночі побратими тихцем його забрали, аби по-людськи поховати.

І розповіла, що вбив його Єгор Шмельов. Він тоді був начальником районного НКВС, родом із Білорусі. Ось так ця людина позбавила мою маму — чоловіка, мене і діда Тараса — тата, а тебе — прадідуся… Коли я вперше почула про те, що прізвище Олесі Шмельова, то подумала, що це випадковість і не більше. Однак, коли на днях запитала її про дідусів-бабусь, то вона й розповіла про прадіда Єгора. Мовляв, великою людиною був, з фашистами боровся у наших краях.

Назаре, я розповіла тобі, аби ти знав усе-усе, що стосується нашого роду. А Олеся… якщо все ж хочеш, то одружуйся з нею…” “Ні, бабуню, — глухо мовив Назар і звів очі на фото прадіда, яке висіло квартирі. — Мамою моїх дітей Олеся вже ніколи не буде…”

Олеся МАКСИМЕЦЬ