Про нерозтиражовані факти щодо вкладу Івана Мазепи в розбудову незалежної України.
22 роки гетьманування. Повернення Києву слави “другого Єрусалима”. Розбудова європейської України – держави громадян, а не підданих. Як наслідок – Конституція Пилипа Орлика – вихідця із політичної еліти як носія ранньомодерної нації, якій Мазепа приділяв особливу увагу. Це створення умов для наступних поколінь не втратити своєї національної ідентичності.
Це відхід від середньовічних традицій та розбудова козацької України. Виклик московському царю і спроба довести, що Україна – не податлива на експерименти країна. Понад два століття прокльонів та проголошення анафеми, яку не знято й нині. Що лише засвідчує – його ім’я та ідеї сьогодні живі, як ніколи. Це історія пристрасного кохання, яка стала сюжетом для сотні художніх та музичних творів. Найрозтиражовніший український гетьман. Гетьман, який став легендою вже за життя. Його ім’я реабілітоване, а брехню та міфи навколо його особи давно спростовано. Проте з роками інтерес до нього лише зростає.
У чому секрет мегапопулярності, як відбулося становлення одного з найяскравіших гетьманів козацької доби Івана Мазепи, з’ясовували з доктором історичних наук, викладачем Національного університету “Києво-Могилянська академія” Максимом Яременком.
“Цікаво, що Іван Мазепа прославився не лише завдяки своєму гетьмануванню. Розбудова козацької України, повернення Києву його історичної і духовної слави – це популярність “внутрішня”, відома більше його землякам. Мазепа став відомим далеко за межами України найперше через свій вчинок – перехід на бік Карла ХІІ. Воно й недивно, адже людина, яка була фактично облюбована царем, мала безмежну його довіру, владу, гроші, маєтки, ризикнула всім, коли мова зайшла про загрозу існуванню Гетьманщини як автономного державного утворення. Власне, саме цей вчинок вже не молодого гетьмана і прославив його на століття та не дає спокою сучасникам і нині”.
Історична довідка
Іван Мазепа – гетьман України, державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII ст. Належав до відомої родини української шляхти. Дитинство припало на час Руїни. Закінчив Києво-Могилянську колегію. Знав понад десяток іноземних мов. Служив у королівському дворі короля Речі Посполитої, де мав неабияку прихильність. Стажувався за кордоном. Коли повернувся до України, вступив на службу до до гетьмана Петра Дорошенка, що стало “переломним моментом” у житті та майбутній діяльності Мазепи.
Значну увагу у внутрішній політиці І. Мазепа приділяв культурно-освітній діяльності. Це було особливо цінним для України післяруїнної доби. Гетьман щедро фінансував розвиток вітчизняної науки, освіти, мистецтва, книгодрукування. Пожертви гетьмана змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Батурина, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен та ін. З’явився навіть термін “мазепинське барокко”.
За гетьманування Івана Мазепи збудовано та відреставровнано понад десятки храмів. Лише в Києві споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх Святих над брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор та Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву в лаврі тощо. З’являлися нові маєтності в українських монастирях, котрі мали власні друкарні і школи.
За Мазепи Київ поступово повертав славу духовного центру, яким був за часів Київської Русі. Мазепинська Україна – це всебічне сприяння культурному та освітньому розвитку. Саме за його гетьманування Києво-Могилянська колегія отримує (затверджений царем) статус Академії. Та щорічно отримує від гетьмана щедру субсидію. За роки Мазепи в Академії навчалося найбільше за всю історію закладу студентів. Щоб поліпшити умови, було збудовано нові приміщення.
За висновками істориків, саме Київська академія мала стати так званою “лабораторією” державної ідеї, якої забракло Хмельницькому. Мазепинська Україна – це створення в галузі освіти та культури належних умов, аби наступні покоління не втратили своєї національної ідентичності.
Намагався об’єднати Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і за змоги Слобожанщиниу й Ханську України в складі єдиної Української держави зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Завдяки дипломатичному хисту, налагодив стосунки з царівною Софією, фактичним керівником московського князем В. Голіциним та з їхнім наступником – царем Петром І, якому вірно служив.
Івана Мазепу вважають одним із найвідоміших гетьманів в Європі та Америці. Всупереч заборони з боку Московії дипломатичних стосунків з іншими країнами, мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, де його особливо цінували. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією. Наприкінці свого гетьманування виступив проти Петра І, перейшов на бік Карла ХІІ. Після поразки швецького короля Петро І назвав Мазепу зрадником та оголосив йому анафему, яку визнавала лише РПЦ. Втікаючи від переслідування, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдові.
(За інформацією відкритих джерел)
“Не зрадник”
– Спочатку московський цар, а згодом і радянська пропаганда вкорінили навколо імені Мазепи слово “зрадник”. І сьогодні цей термін автоматично вживають навіть прихильники Мазепи. Чому не зрадник?
Петро І, хоч і “прорубував вікно у Європу”, але і він, і його підлеглі в Московській державі були людьми іншої політичної та правової культури, ніж Іван Мазепа з освітнім вишколом, через який він мав отримати й обізнаність із європейською політичною думкою. Західноєвропейські інтелектуали вже давно розглядали питання можливості повстання проти свого володаря, влада якого, як навчала Церква, має божественне походження. Обговорювалися різні варіанти, що виправдували посягання на носія цієї влади.
Зокрема недарма ідеологи Козацької революції, очоленої Богданом Хмельницьким, намагалися надати їй забарвлення священної війни проти короля-володаря, котрий порушив право на вільне віросповідання. Це був спосіб легітимації боротьби проти нього. Подібні “нюанси” правових уявлень були чужими московській політичній культурі. Зрозуміло, що сам Мазепа не трактував свою поведінку як зраду. Він не зрадив Петра І, а виступив на захист своєї “отчизни”, що була цим монархом загрожена.
– Існує багато версій, чому Іван Мазепа, маючи владу та гроші, наважився повстати проти Петра І. Чи є серед них основна?
Історики зійшлися в думці, що однією з головних причин, а можливо й найголовнішою, був намір Петра І реформувати козацьке військо. Тут варто згадати, що ХVІІ- ХVІІІ століття – час формування в Європі регулярних армій. Творячи російську армію, московський цар планував зробити із козаків регулярні частини. Фактично це означало кінець існування Гетьманщини. Адже на той час козаки вже були не просто військовими, як століття тому. Це був соціальний стан, що стояв на вершині тогочасної соціальної піраміди, “політичний народ”, без якого існування автономного державного утворення було взагалі неможливим.
Козацтво у Гетьманщині – те саме, що шляхта у сусідній Речі Посполитій. Тож військова реформа за московським сценарієм означала знищення автономного і соціального устрою, загалом кінець Гетьманщини. Це все одно, що зі шляхти Речі Посполитої зробити регулярні війська.
Коли Мазепа зрозумів, що такі наміри Петра І не просто слова, то мусив обирати, адже на карту було поставлено все, на що козаки спромоглися від середини XVII ст. Звісно, до цієї основної причини додалися й інші, як-то зверхнє та принизливе ставлення з боку російських офіцерів, примусові роботи на будівництві Петербурга, участь у Північній війні та різних походах задля реалізації “геополітичних” планів Петра І.
Те, що Мазепа наважився виступити проти Петра І, виразно характеризує його. Це вчинок людини, котра не думає про партикулярні інтереси, а дбає про спільну справу. Сьогодні про такого політика сказали б, що він чинить як державник. Адже якби навіть Петро І провів військової реформи, Мазепа нічим би не ризикував – ні владою, ні статками. І це додає ваги його вчинку.
Втім, перехід на бік Карла ХІІ – це, радше, зміна одного володаря на іншого протектора, який, що важливо, був далеко від України, а отже, менше би втручався у політичні справи. Мазепа це розумів. Тому і прийняв рішення, яке зробило його уславленим одними і проклятим іншими.
“Петро І боявся, що через Мазепу може втратити всю Україну”
– Знищення Батурина, оголошення анафеми, катування та страти однодумців. У чому була мегацінність Мазепи для Петра І, який так розлютився переходом Мазепи на бік Карла ХІІ?
Тут варто розуміти, що кандидатуру Мазепи на гетьмана затверджували в Москві. Це лише в художніх творах наївно змальовують “козацьку демократію”, як реальне волевиявлення прагнень всіх козаків. Насправді це була складна політична гра із холодним розрахунком, і аж ніяк не вияв демократії.
Цікаві свідчення про обрання Мазепи залишив шотландець Патрік Гордон, який перебував на московській військовій службі. Він твердив, що спочатку старшина між собою обрала кандидата на гетьманську булаву, уклала з ним певні таємні домовленості, узгодила своє рішення з російською стороною. І лише після таких переговорів, домовленостей та погоджень в оточенні російського війська відбувалася, звісно, вже цілком формально, сама процедура обрання гетьмана. До речі, Гордон не повідомив, на яких умовах старшина зупинилася на кандидатурі Івана Мазепи і що той пообіцяв за підтримку. Не слід забувати також, що кандидатура Івана Степановича мала своїх “лобістів” і в середовищі впливової російської знаті.
Коли вже став гетьманом, Іван Мазепа виконував низку важливих для Петра І завдань. А його цінність та відданість не викликала у царя жодних сумнівів. Монарху потрібно було козацьке військо, зокрема у східній антиосманській політиці. А це той напрямок і той супротивник, з яким козаки вміли воювати.
Мазепа особливо цінувався Петром як порадник у справах, що стосувалися Речі Посполитої, до якої у Москви був також особливий інтерес. Гетьман добре розумівся на її внутрішній політиці, стежив тим, що там відбувається, і, очевидно, надавав Москві цінну інформацію.
Також гетьман товаришував чи підтримував стосунки з різними відомими російськими родинами, які в різний час мали вплив на монарха та політику (В. Голіцин, О. Меншиков, Я. Долгорукий, Д. Голіцин тощо). І, звісно ж, як уже зазначалося, гетьман підкріплював реалізацію царських задумів наданням козацької сили, до того ж, не завше саме як військової.
Тож, як не старалися вороги Мазепи і не скаржилися на нього московському цареві, Петро І не сумнівався в гетьмані, бо мав серйозні підстави йому довіряти. Тому, наприклад, донос Кочубей й Іскри цар не лише не потрактував серйозно, а й розпорядився їх стратити.
Відтак вчинок Івана Мазепи, який до цього майже 22 роки вірою і правдою служив царському престолу, ошелешив Петра І. Однак мова тут не лише про особисту помсту. Не забуваймо, що йшла Північна війна. І шведи, яких вважали однією з найпотужніших армій Європи, вже були в Україні. А оскільки Гетьманщина була частиною Російської держави, це означало, що бойові дії відбувалися власне вже на території цієї держави. Тож була цілком імовірна небезпека, що у разі переходу козаків на бік Карла ХІІ, Московія втратить великі і багаті терени.
Треба було швидко реагувати і задіювати всі можливі механізми, які би переконали козаків не переходити на бік шведської армії. У хід пішли всі можливі методи залякування, а заразом і покарання: від спалення міста Батурина – адміністративного центру Гетьманщини, столиці Мазепи – до оголошення анафеми. Аж до другої половини XIX ст. на першому тижні Великого посту в усіх православних церквах Російської імперії проклинали гетьмана, затим припинено його поіменну згадку, але анафему в РПЦ не знято донині.
У такий спосіб залякували не лише козацьку старшину, а й ширші верстви населення, на які Церква впливала і через яку діяла світська влада як через один із найзручніших інструментів пропаганди. Відразу після виступу Мазепи проти Петра серед населення поширювали думку, що, мовляв, Мазепа зрадив не лише монарха, а й православну віру, адже нібито Карла ХІІ силоміць насаджуватиме протестантизм.
Була ще одна дуже цікава пропагандистська “сюжетна лінія”. Петро позиціонував Мазепу не просто як зрадника царя, а також як зрадника козацької отчизни. Окреслення власної “отчизни” в козацькій політичній культурі почало формуватися у другій половині ХVІІ ст. Ще на початку Хмельниччини і до цього “отчизною” була Річ Посполита, в складі якої перебували й українські воєводства. А вже після Козацької революції поняття набуває цілком нового окреслення, застосовуючись винятково до Війська Запорізького та території, на яку поширюється його влада.
Тож така маніпуляція з боку російських “іміджмейкерів” – окреслення Мазепи як зрадника інтересів власного “народу” – мала особливо підкреслити глибину його “гріха”.
Місто Батурин в другій половині ХVІІ- ХVІІІ століттях – гетьманська столиця, резиденція гетьманів Лівобережної України, помітний політичний і культурний центр Гетьманщини. Після переходу Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ, московські війська під командуванням О. Меншикова місто спалили, а більшість його мешканців разом із дітьми вбили. За будь-яке нагадування про Мазепу катували та публічно страчували. За наказом Петра І гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до м. Глухів. Знову стає гетьманським осідком за Кирила Розумовського. Нині у Батурині працює національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”.
(За інформацією відкритих джерел)
Продовження розповіді про Івана Мазепи читайте згодом у другій частині.
Головне зображення – “Портрет Івана Мазепи, 1991 р. ” Автор – український художник Василь Лопата.
Розмовляла Вікторія Доскоч
Шукайте деталі в групі Facebook