Доля послала мешканці Ірпеня Ларисі Благовісній чимало випробувань. У 2015 році вона поховала коханого чоловіка, який загинув у АТО і залишилася одна з двома дітьми. А зараз – вже втретє змушена боротися зі страшним ворогом – раком. Остання атака хвороби заскочила вдову захисника України зненацька. Сил і рішучості в боротьбі з недугою їй не позичати. А от грошей, за які вона могла б “купити” власне життя й оплатити необхідне лікування, вже не залишилося зовсім.
Про своє життя, коханого чоловіка і виснажливу війну з підступним захворюванням Лариса Благовісна розповіла OBOZREVATEL.
“Мій чоловік загинув у свій 41-ий день народження. А до мене його привезли в 20-ту річницю нашого сімейного життя. І навіть сьогодні, через 5 років після його загибелі, я продовжую вчитися жити без нього – без людини, яка була для мене і чоловіком, і татом, і братом”… Коли Лариса говорить про загиблого чоловіка, її біль відчувається майже фізично. Хоча з моменту загибелі Віталія Благовісного минуло вже п’ять років. Він загинув під Донецьком, захищаючи Україну від “русского міру”. І залишив дружині після себе двох прекрасних дочок, спогади про двадцять років спільного щастя і непозбувну тугу втрати.
Коли Лариса вперше побачила свого майбутнього чоловіка Віталія – відразу зрозуміла, що буде його дружиною. Це було кохання з першого погляду. Уже за два тижні після знайомства Віталій зробив їй пропозицію, ще через кілька тижнів вони почали жити разом. А за 2,5 року в молодого подружжя з’явилися дві прекрасні доньки-близнючки, сім’я переїхала спочатку до Києва, а після – в передмістя столиці. Працювали, ростили дітей і особливо не скаржилися на життя – до 2011 року.
Тоді Лариса виявила у себе дивні ущільнення на грудях. Звернулася до лікарки. Та заспокоїла: нічого страшного немає, виписала таблетки і крем. Але краще не наставало – навпаки: ущільнення збільшувалися. Зрештою Лариса звернулася до діагностичного центру. Після серії обстежень їй поставили страшний діагноз: рак грудей у 1 стадії, тричі негативний – рідкісна, дуже агресивна форма цього захворювання, яка вкрай важко піддається лікуванню.
І для сім’ї Благовісних почалася виснажлива боротьба за життя Лариси.
“Коли я вперше захворіла – ми нічого не знали про цю хворобу. Було дуже страшно. Я ридала ночами, щоб наші дівчатка, яким тоді було по 12 років, не бачили… Чоловік переживав усе разом зі мною. Завдяки йому я здобула впевненість, що все подолаю. Тому що іншого виходу в мене немає”.
Операція і 4 курси хіміотерапії подіяли: хвороба відступила.
А на зміну їй прийшла війна.
“Вранці я привітала чоловіка з днем народження, а ввечері мені повідомили, що він загинув”
Свого часу заради того, щоб бути поруч із дітьми і чоловіком, Лариса відмовилася від улюбленої роботи – раніше вона працювала на кіностудії, асистенткою режисера з реквізиту. І жодного разу про це не пошкодувала: сім’я завжди була для неї на першому місці. Як і для Віталія. За двадцять років сімейного життя він тільки раз відсунув інтереси сім’ї на другий план – в ім’я того, що вважав за свій обов’язок.
“Мені здавалося, я знаю свого чоловіка, як ніхто інший. І я ніколи не могла навіть припустити, що він піде воювати. Не уявляла, наскільки він був патріотом… Віталік не їздив на Майдан. Весь час працював. Коли почалася війна – у нас навіть розмов вдома таких не було. А потім він приніс мені повістку і сказав, що за тиждень їде на Донбас… Зробив все потай від мене… Не можу сказати, що підтримала його рішення. Я була проти. Плакала. Просила. Погрожувала навіть… Але він мене не чув. Завжди відповідав: якщо не я – то хто?” – згадує Лариса.
З дому Віталій поїхав 27 січня 2015 року – спочатку на полігон в Яворові, а звідти – на Донбас, у складі 93 ОМБр. Щоб не хвилювати дружину, він мало розповідав їй про АТО. Хоча вона знала, що займається він саперною справою і постійно виїжджає на бойові завдання.
Так було і того дня, коли Віталій загинув – 14 листопада 2015 року. У цей день йому виповнився 41 рік.
“Це була субота. Я чоловікові зателефонувала в 7 ранку, привітала. Пам’ятаю, він сказав: не буди дітей, нехай посплять. А привітати мене вони встигнуть, коли я повернуся із завдання. І я його послухала… Коли дівчатка прокинулися – ми влаштували генеральне прибирання, потім пішли і купили торт із морозива – хотіли зробити невеличке свято на честь дня народження тата… Дівчата почали телефонувати йому годин із 3-х дня, а він все не відповідав. Я їх заспокоювала: тато може бути зайнятий, він звільниться – і сам набере… А о 17 годині з його номера мені зателефонували – і сказали: “Ваш чоловік загинув”.
Того дня група з 14 військовослужбовців роти саперів виконувала бойове завдання в районі шахти “Бутівка”. Вони вже практично закінчили роботу, коли почався мінометний обстріл. Поранення різного ступеня тяжкості тоді отримали 8 бійців. А Віталій Благовісний загинув на місці.
Ті, хто втратив близьких, точно знають: час не лікує. Він лише притупляє біль.
“Перший час тобі дуже боляче. А потім… Не можна сказати, що горе йде. Воно живе разом із тобою. Просто з часом ти вже не плачеш, коли розповідаєш про це. Та й ділишся ти лише зі своїми близькими, тому що це вже майже нікому не цікаво. Про війну менше говорять по телевізору. Вона стала буденністю. Загинуло стільки-то, поранено – стільки-то… Але ж за цими словами – стільки горя! І людям, які втрачають своїх чоловіків, батьків, синів життєво необхідно, щоб поруч були ті, хто підтримає, допоможе… Часто згадую, як чоловік до війни щотижня дарував мені троянду. Завжди. Я, бувало, навіть говорила: ну навіщо витрачатися? І лише коли він загинув – зрозуміла: щастя – воно ж якраз у цьому, в таких дрібницях. Ми їх не помічаємо – усвідомлюємо лише тоді, коли втрачаємо”.
Рецидив
Страшне слово “рецидив” увірвалося в життя Лариси влітку 2019-го. З моменту першої хвороби вона регулярно проходила обстеження. Останнє КТ, зроблене на початку року, показало зміни у великому сальнику. Однак лікар, до якого звернулася стривожена Лариса, запевнив її, що сталася помилка – і жодних проблем у неї немає.
А влітку Лариса на запрошення подруги, яка живе в Німеччині, вирушила до неї погостювати.
Буквально за кілька днів у чужій країні жінці стало зле – настільки, що довелося звернутися до лікарів. У неї взяли аналізи. Коли надійшли результати, німецькі медики сполошилися.
“Прийшов лікар і сказав: у вас рак яєчників. Вам терміново необхідно повертатися в Україну, тому що з’явилася рідина в легенях і животі. Коли я запитала, коли – він відповів: прямо сьогодні… Я тоді не усвідомлювала, наскільки все серйозно і стрімко. Але з аеропорту в Борисполі мене вивозили вже на каталці. Постійно нудило, рвало… Прямо з літака мене відвезли в Інститут раку. Там рідину відкачали, мені стало легше. А потім почалося лікування”.
Численні обстеження, консультації у різних лікарів, десятки аналізів – і остаточний вердикт: рак яєчників у 3 стадії. Тоді, згадує Лариса, їй зробили 6 курсів хіміотерапії. Дві з них – у приватних клініках, оскільки черга на цю процедуру в Інституті раку була розписана на два тижні наперед – час, якого у жінки просто не було. На оплату лікування вона зібрала все, що мала: заощадження, гроші, що залишилися від виплаченої вдові загиблого захисника України державної допомоги… Цього катастрофічно не вистачало – але тоді на допомогу Ларисі прийшли люди: парафіяни церкви, в яку вона ходить, знайомі і навіть ті, кого вона ніколи в житті не бачила.
Хвороба змінила моє коло спілкування. Хтось, дізнавшись про те, що зі мною сталося, тихо пішов із мого життя. А хтось – допоміг мені вижити. Хлопці наші ірпінські, які пройшли війну, збирали гроші. Командир мого чоловіка, Артур Кірєєв, який після того обстрілу сам опинився в інвалідному візку, дуже допоміг. Він організував благодійний концерт, підключив львівських волонтерів, написав пост про мене і чоловіка – допомагав мені зібрати гроші на лікування… Волонтерка Наталія Юсупова якось дізналася про мою історії – і теж дуже сильно допомагає”, – згадує Лариса.
І лікування знову дало результат. Після серії хімій медики рекомендували Ларисі на постійній основі застосовувати препарат, що блокує розвиток нових пухлин. Однак для вдови, яка працює продавчинею у торговому центрі, можливість викладати по 165 тисяч гривень кожні два місяці на купівлю цього препарату – так само реальна, як політ на Марс. Жінці не залишалося нічого іншого, крім як сподіватися, що цього разу вона перемогла хворобу остаточно.
“Мені знову потрібні гроші – щоб купити власне “життя”
Але в березні цього року з’ясувалося, що попереду – ще одна битва: рак повернувся втретє. Шанси перемогти його є. Лариса вже почала проходити хіміотерапію. Водночас медики кажуть: суттєво поліпшити прогнози на те, що лікування подіє, могло би застосування таргетного препарату “Авастин”. Ось тільки в держзакупівлі його немає.
“У мене знову рецидив. Рак яєчників, стадія ІІІС. І захворювання прогресує. Про діагноз я дізналася 11 березня. Зараз мені потрібно пройти хімію, а далі вже хірурги будуть вирішувати, чи потрібна операція. Щодо “хімій” – їх потрібно 6. Потрібен також таргетний препарат “Авастин”. Як мені сказали, він дає хороші результати, з ним прогнози набагато кращі, ніж без нього. Медики попередили: на цей препарат мені потрібно шукати гроші, тому що за державними програмами він не закуповується. Орієнтовно на цей “Авастин” я повинна в стислі терміни знайти близько 260 тисяч гривень”.
Де взяти такі гроші, вдова загиблого захисника України, яка вже не вперше намагається перемогти рак, просто не знає.
Я не уявляю, де взяти таку суму. Грошей у мене немає. Не знаю, до кого мені звернутися… Я ж розумію, що люди втомилися, що у всіх – свої проблеми. Але усвідомлення, що завтра ти можеш померти, тому що у тебе не вийшло зібрати необхідну суму – це дуже страшно. Ти живеш із цим щодня. Практично не можеш спати, тому що постійно прокручуєш у голові: чи з’являться ці гроші? Чи вистачить тобі їх? І ти – абсолютно один… Я давно зрозуміла: найважливіше – це твоє здоров’я, сім’я, оточення. Люди, яких ти любиш – ось що головне. А гроші не значать нічого. Але зараз вони мені потрібні, щоб “купити” собі життя”, – каже Лариса.
Цієї весни хтось марить відпусткою в Єгипті. Комусь дуже хочеться купити нову сукню. А Лариса мріє дожити до серпня, коли народиться її друга внучка. І понад усе на світі хоче бачити, як ростуть діти її дочок.
Вона мріє просто бути. Адже точно знає справжню ціну життя.
Допомогти Ларисі Благовісній перемогти хворобу можна за реквізитами:
Приватбанк: 5168 7422 2164 6692;
Монобанк: 5375 4141 2105 8548.
Шукайте деталі в групі Facebook