Хворий на ДЦП вийшов по хліб, а міг і не вернутися. Історія, яка повинна «зачепити» кожного
Вчинок справжньої Людини не залишиться непоміченим.
Фото ілюстративне, жанрове
Цю історію можна назвати одним-єдиним словом – «ХЛІБ». Але суть її насправді в іншому.
Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить чоловік. Точніше повзе людина. При чому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед.
Перша думка: п’яний!
Друга думка: брудний! Вчора дощик був, слякоть.
Третя думка: А раптом ні? В сенсі, не п’яний?
Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний…
Підходжу і боязко питаю:
– Ти в порядку?
Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.
– По-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, пережовуючи частину букв.
Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. Від народження…
Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом.
– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…
– Я пішов по хліб. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу, – відзвітував хлопець.
У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.
– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.
– Та ні, тут, – махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то впаду знову.
– Пішли, – погоджуюся я.
Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.
– Як звуть тебе?
– Олег.
– З ким живеш, Олег?
– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.
– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.
– Так.
– А зазвичай хто купує хліб?
– Мачуха.
Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег і я – святкова, з презентації.
Ми підходимо до потрібного під’їзду.
– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені, – Олег повертається до мене з потрібною відстовбурченою кишенею.
Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.
Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо в передпокій. Пахне супом.
Слабкий крик з кімнати:
– Олеже, це ти? Де ти був кілька годин? Хліб купив?
Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.
Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І допомогти встати тому, хто впав, усім просто ні-ко-ли.
Я вражена. Не можу поки сформулювати чим. Напевно тим, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше, до Олега. До брудного і скорченого. Тому що кожний пройшовший повз повзучого чоловіка, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані – ми просто поспішаємо… У нас важливі справи! А в Олега теж справа – йому треба купити хліб…
Боже мій, що це було?
Тримайся, Олег. І більше не падай…
Шукайте деталі в групі Facebook