Дев’яносто дев’ять відсотків всього, що породжує наш інтелект, це плагіат – у чистому вигляді.
Аристотель
Я такого не казав.
Аристотель
Фігура автора, якщо вірити Ролану Барту, постала в епоху Нового часу, коли спільнота почала зважати на переваги «людської особистості». З медіатора, тобто того, хто передає сакральне знання, письменник перетворився на живий творчий первінь, чия біографія неодмінно й напряму пов’язана зі створюваними текстами. Саме в цей час почали говорити про плагіат як окремий феномен, адже в античності мало кого хвилювало, що Вергілій крав у Теренція, Евполід – в Аристофана, Аристотель – у Геродота, Платон – у Протагора, а Цицерон – узагалі у всіх підряд.
Одним із полум’яних викривачів плагіату був давньогрецький лексикограф ІІІ ст. до н. е. Аристофан Візантійський, однак на його відчайдушні крики на кшталт «це написав не Гесіод», як правило, не зважали.
Після Середньовіччя, епохи «мовчущої більшості», авторство почало важити куди більше. Однак оскільки законодавче регулювання авторського права перебувало в зародковому стані, перемагав той, хто був відомішим, талановитішим або мав впливовіших заступників. Так не наше, але все Вільям Шекспір підібрав чимало текстів, що погано лежали. Серед найвідоміших запозичень – поема «Трагічна історія Ромеуса і Джульєтти» Артура Брука та оповідання про доброчесну венеційську красуню Дездемону італійця Джеральдо Сінтіо. Опис Клеопатри Шекспір дослівно позичив у Плутарха, оповіді про Річардів та Генріхів виростають з історичних хронік. Нині дослідники вважають, що в Шекспіра є тільки два оригінальні сюжети: «Сон літньої ночі» та «Дванадцята ніч, або Як собі хочете», однак, можливо, першоджерела просто не дійшли до нас.
Втім, у часи єлизаветинської драми така практика була настільки поширена, що часом годі було визначити: де Шекспір – у Марло, а де – навпаки.
Пізніше місце історичних хронік посіли газети, однак автори й далі активно позичали сюжети з листів, щоденників своїх близьких і, звісно, чужих книжок.
«Я беру добро всюди, де знаходжу», – чесно відповів на звинувачення в плагіаті Жан Батист Мольєр.
У цей момент у кімнаті був також Сірано де Бержерак, який одразу вписав ці слова до своєї п’єси «Висміяний педант». Мольєр фразу також згодом використав – у комедії «Витівки Скапена», за що його звинуватили в плагіаті ще й Бержерака. Геть несправедливо, якщо нам не збрехав біограф Мольєра Жан-Леонор Галлуа де Грімаре.
Однак Мольєр – наївна дитина, порівняно з Гете, якого називають одним із найактивніших плагіаторів свого часу. В розмовах зі своїм секретарем і другом Йоганном Петером Еккерманом автор «Фауста» стверджував, що оригінальність у літературі аж надто переоцінена і важливо не те, чи краде автор, а наскільки він вправно це робить: «Мій Мефістофель співає пісню з Шекспіра – і чому йому цього не робити!». Крім Шекспіра, Гете не погребував драмами Кальдерона, біблійною Книгою Йова і навіть текстами свого друга Шиллера. Карма – страшна річ, і невдовзі сюжети Гете вже активно позичав лорд Байрон. Останнього невдовзі звинуватив в плагіаті представник Озерної школи Вордсворт. Сам Вордсворт по-дружньому потягнув кілька ідей в Колріджа. Тоді як Колрідж у своїй праці «Літературні біографії» перекладав цілі сторінки із Шеллінга, звісно, без жодного покликання на останнього.
«”Тримай крадія!” – кричав крадій» як девіз цілої епохи.
Грааль серії «Світ пригод » Александр Дюма-батько широкому загалу відомий своєї літературною плідністю (понад 100 000 сторінок!), художніми франшизами (кажуть, під іменем Дюма часто писали його учні, товариші та просто випадкові знайомі) та любов’ю до нескінченного продовження вдалих літературних серій: «20 років потому», «10 років потому» – їх читати було вже не так цікаво, як основні пригоди мушкетерів, але багатьом у дитинстві було складно розлучитися з улюбленими героями. Однак і з «Мушкетерами» не все так чисто, як видається на перший погляд. Насправді всі основні сюжетні повороти, образи героїв та навіть їхні імена Дюма взяв із «Мемуарів д’Артаньяна» французького новеліста Гасьєна де Куртіль де Сандра, який служив капітаном у підрозділі королівських мушкетерів. Серед колег Сандра особливо популярними були оповідки про пригоди Шарля д’Артаньяна, з яким Сандра міг навіть бути знайомим особисто. Втім, життя Гасьєна також нагадувало авантюрний роман: ще мушкетером він заснував журнал «Політичний та історичний вісник», згодом написав книжку про особисте життя аристократії, чим дуже розлютив Людовіка XIV, потрапив до Бастилії, звідки втік у Нідерланди, де й створив «Мемуари д’Артаньяна». Повернувшись у Францію, Сандра вдруге потрапив до Бастилії, звідки вийшов незадовго до смерті.
Що ж до Дюма-старшого, то його не пригнічували звинувачення в плагіаті «Мушкетерів», і на всі закиди критиків він нескромно відповідав: «Бог також створив Адама за власним зразком».
Від абсолютизації і навіть сакралізації фігури автора суспільство перейшло до смерті митця, тож тепер письменник може «лише вічно наслідувати те, що було написано колись і саме писалося не вперше», – ствердив безсердечний Ролан Барт. І хоча скриптор, напрочуд важливий для постмодернізму персонаж, приречений бути борхесівським бібліотекарем, що мало не навмання витягає з полиць тексти, багато хто і з сучасних відомих авторів не переймається навіть тим, щоби бодай спробувати створити щось оригінальне.
Теперішню літературну епоху, принаймні в її young adult розрізі, можна умовна поділити на епоху до Г.П. і після Г.П. І справді, після появи у 1997 році першої книжки про хлопчика зі шрамом, світ уже ніколи не буде тим, що колись. Роулінг дуже швидко стає однією з найвідоміших європейських письменниць, а образ хлопчика-чарівника – напевне, найвпізнаванішим і касовим у сучасній літературі. Від початку 2000-х з’являються численні покликання та реверанси у бік поттеріани. Тут і «Гаррі Поттер і методи раціональності» Елізера Юдковського, де худий хлопчик – вишукано-інтелектуальний вихованець люблячої сім’ї, що вчиться в Когтеврані, на факультеті розумних. І «Поррі Гаттер», поруч із яким – «кам’яний філософ» та «Мергіона». І це ще не рахуючи численних фанфіків, аніме та нелегальних (тобто без куплених прав) щоденників із зображенням Гаррі, які можна було придбати на кожному шкільному базарі під вивісками «Нарешті в школу» і «Прощавай літо».
З-поміж цього огрому незаконного безладу особливо вирізняються два випадки: нелегальне видання роману про гобіта (!) Гаррі Поттера в Китаї та серія про Таню Гроттер російського письменника Дмитра Ємца.
Гобітом Гаррі Поттер став у 2002 в анонімному романі «Гаррі Поттер і леопард крадуться до дракона», який насправді є переказом «Гобіта» Толкіна китайською, однак з іменами, запозиченими в Джоан Роулінг. Головну інтригу (як же Гаррі став гобітом) пояснено невибагливо: на початку тексту у ванні Гаррі раптово перетворюється на співвітчизника Фродо, а наприкінці – назад на хлопчика-чарівника. Звісно, Роулінг не могла лишитися осторонь таке неподобство й подала позов. Судовий процес приніс їй лише близько 3.5 тисяч доларів та публічні вибачення видавців. Вигравши битву зі скромним рахунком, письменниця насправді програла війну, адже на місці одного плагіату в Китаї виросло з десяток нових. Тож тепер читачі Піднебесної тішаться такими блискучими романами, як «Гаррі Поттер і Китайська імперія», «Гаррі Поттер і родич напівкровного принца», «Гаррі Поттер і китайська порцелянова лялька», «Гаррі Поттер і кришталева ваза» та багатьма іншими.
Інший показовий Harry Potter case – випадок російського письменника Дмитра Ємца, який у 2002 році випустив у світ першу книжку із серії про Таню Гроттер, дівчинку-відьму, яка вчиться у магічній школі Тібідохс. Роулінг знову подала до суду. В Нідерландах переклад заборонили, однак Ємцу вдається уникнути грошового штрафу, оголосивши власні книжки пародією на серію про Гаррі Поттера.
А на пародії закони про плагіат, що цікаво, не поширюються.
Геть іншого типу ситуація трапилася з британським прозаїком Ієном Мак’юеном. Можливо, саме приклад Мак’юена міг би стати важливим кейсом розрізнення плагіату та переосмислення літературних/історичних першоджерел. За основу свого роману «Спокута» британський автор взяв мемуари Люціли Ендрюс. Остання працювала медсестрою у часи Другої світової і лишила про цей період спогади «Не час для романтики» (1977). І хоча автор кінців у воду не ховав і навіть згадав про Ендрюс у книжці, деякі читачі та критики були обурені обсягом запозиченого матеріалу. Пізніше в інтерв’ю виданню «Таймс» Мак’юен заявив, що свідомо використовував мемуари Ендрюс як основу для роману, однак геть по-іншому розставив акценти в тексті: «Я звертався до реальних подій, описаних Люцілою Ендрюс. Однак, наскільки я знаю, моє літературне втілення відрізняється від її. Моя мати читала її книжки, тому це аж ніяк не схоже на те, ніби я збирався витягти з бібліотечної полиці невідому особу». На підтримку Мак’юена висловилися Кадзуо Ішіґуро, Томас Кеніллі, Джон Апдайк, Маргарет Етвуд, Зеді Сміт, Мартін Еміс та чимало інших авторів, які зазначили, що переосмислення джерел та пошуку найкращої літературної форми для їх висвітлення – вже досить, аби зняти з автора будь-які звинувачення. Колега Мак’юена Еміс, до речі, сам постраждав від плагіату: його роман «Записки про Рейчел» аж надміру надихнув прозаїка Якоба Епштейна на дебютний текст «Дикий овес». Підтримка автора, що побував «на другому боці барикад» виявилася для Мак’юена надзвичайно важливою.
Однак найбільшого розголосу набув лист Томаса Пінчона, в якому американський постмодерніст стверджував, що роботою письменника як раз і є переосмислення фактів та джерел, тож ми повинні не сварити Мак’юена, а подякувати йому за «увічнення трагізму та героїчності покоління» Ендрюс.
Крадуть, позичають та надихаються чужою працею не лише живі класики, а й навіть нобеліати. Присудження головної літературної премії Бобу Ділану розділило людей на два полярні та досить агресивно налаштовані одне проти одного табори. Тріумф консерваторів, які відмовлялися визнавати Ділана письменником, настав 4 червня 2016-го, коли лауреат нарешті виголосив свою промову (на це його також довелося довго вмовляти). Андреа Пітцер у статті для видання «Slate» припустила, що 20 речень зі своєї лекції Ділан запозичив зі шкільних шпаргалок SparkNotes про роман Германа Мелвілла «Мобі Дік». Більш докладний текстуальний аналіз підтвердив ці здогадки. Частина академічної спільноти та музикантів на таку новину відреагували досить різко. Так професор Хуан Мартінес з Північно-західного університету в Еванстоні (штат Іллінойс) заявив, що не прийняв би такий студентський есей, а канадська рок-співачка Джоні Мітчелл зазначила: «Боб взагалі не є справжнім. Він плагіатчик, його ім’я та голос – підробка».
Ділан свій виступ ніяк не прокоментував, тож була це свідома провокація, лінощі Ділана чи чергова підстава від анонімного ґоуст-райтера ми, напевне, так і не дізнаємося.
Попри позірну незалежність текстів від авторів та постмодерністську фрагментарність, питання авторства ще ніколи не стояло так гостро, як зараз, у ХХІ столітті. Численні процеси, пов’язані з випадками плагіату, довели, що сьогодні текстуальні крадіжки нічим не кращі за фактичне пограбування, а репутаційні втрати, як правило, тягнуть за собою і матеріальні збитки. Однак закони, що більш точно визначатимуть поняття плагіату та покарання за крадіжку чужих текстів, ще належить детально розробити. І найперше – нам, в Україні.
Шукайте деталі в групі Facebook