Я вже не знаю, як утихомирити мою свекруху, вона щодня доводить мене до нервового зриву. І робить це цілком навмисне.
Так вийшло, що мій майбутній чоловік зустрічався у молоді літа з моєю найкращою подругою Анною. Нині вона теж заміжня, ми дружимо сім ‘ями. І все б нічого, та свекруха постійно дорікає, що Аня була б кращою дружиною для Андрія, аніж я. Говорить про це постійно. А днями сталося таке. Анна з чоловіком прийшли на мій день народження.
Свекруха дістала альбом з фотографіями і почала демонструвати гостям світлини, на яких Андрій і Аня відпочивають на морі у студентські літа. Усім було дуже незручно. Я пішла на кухню плакати. Погодьтеся, це ж просто сaдuзм якийсь!
Свекруха робить вигляд, що не розуміє, наскільки мені боляче і неприємно. Прошу чоловіка щось сказати їй, а він лише плечами знизує: “Не звертай на маму уваги, вона хвора”. І це мене ранить найбільше. Андрій ніби й на моєму боці, а водночас не хоче псувати стосунки із мамою. І я навіть почуваюся виною у тому, що намовляю його на це. Але ж мусить бути якась межа, скільки мені терпіти?
Так, моя свекруха — iнвaлід, вона пересувається на милицях. І це причина, чому вона живе в нашій квартирі, а не у своїй. Її помешкання на іншому кінці міста нині порожнє. Вона ніби й збирається туди повернутися, але все відтягує. Мовляв, я стара, немічна, пoмру на самоті, невже вам мене не шкода? А я не можу викинути кaлiку зі своєї квартири. Не по-людськи це якось. Але жити так далі теж не можу.
Катерина Л., м. Кам’янець-Подільський
Шукайте деталі в групі Facebook