Ганна Дем’янова родом із Луганської області, але за останні 8 років двічі мусила змінювати місце проживання через російських окупантів.
Коли у 2014 році почалася війна на Донбасі – перебралася в Дніпро, а після повномасштабного вторгнення забрала дітей і виїхала до Польщі.
Редакція “Сьогодні” поспілкувалася з українкою та розпитала, як вона виїжджала за кордон і чи вдалося обжитися в сусідній країні.
“Вставай, на нас напали”
Повідомлення про те, що 24 лютого почалася повномасштабна війна, застало жінку вдома, у Дніпрі.
Чоловік розбудив мене о 5 ранку зі словами “Аня, вставай, на нас напали”… І ми сиділи на кухні, гортаючи новини і не вірячи, – згадує Ганна Дем’янова.
Спершу думок про переїзд не було. Українка планувала записатися в тероборону чи поповнити лави Збройних сил. Однак чоловік переконав – доки є можливість виїхати, треба вивозити дітей.
У 2014 році вони вже прокидались від авіаударів, тож ми мали зробити все можливе, щоб з ними цього не сталося вдруге, – наголошує вона.
Подружжя зважило всі “за” і “проти”, та вирішило, що у воєнний час вони б стали лише тягарем. Завод, на якому працював чоловік, закрився, тож потрібно було вирішити, де брати продукти. На випадок авіаударів, відповідного підвалу в них теж не було.
“Комусь у черзі весь час ставало погано”
Разом із двома дітьми Ганна Дем’янова сіла на евакуаційний потяг та добралася до Львова. Спати довелося в коридорі на сумках, а поїздка тривала 19 годин.
У потязі не було води або чаю, а на зупинках не відчиняли двері – зовні рвалося безліч людей, а місця всередині вже не було… Вночі люди стукали у вікна, стояли з візочками, з дітьми і старими в надії потрапити до будь-якого поїзда, – зазначає українка.
Уже у Львові мати залишила дітей в пункті обігріву, а сама відстояла чергу на безкоштовний автобус до кордону з Польщею. На щастя, старшому хлопчику вже виповнилось 14 років, тож він дбав про молодшого брата – приносив їжу та воду, відводив до туалету й стеріг сумки.
Окрім дітей я взяла з собою тещу свого кума, тож мала на руках бабусю, дітей і речі. Близько 10 вечора ми почали перетин кордону, який завершився о 6 ранку. Всю ніч ішов сніг, було холодно. Найважче було те, що в черзі не можна було присісти – люди рухались щільною стіною, штовхались і намагались випередити одне одного. Діти плакали, їздила швидка, бо комусь в черзі весь час ставало погано, – пояснює Дем’янова.
“Підробляю там, де знайду”
Одразу після перетину кордону, сім’ю зустріли волонтери. Вони детально розповіли, що робити, де їхні автобуси, які можуть відвезти до волонтерського центру. У польському центрі надавали всю необхідну інформацію, безкоштовний транспорт до будь-якого міста в Польщі та за кордон.
Ще на території України я писала своїй польській колезі, що скоро зустрінемось. Через знайомі благодійні організації вона знайшла нам житло в родині, тож ми одразу мали куди їхати та де жити перший місяць, – пригадує жінка.
Щоб мати нормальну роботу, треба одразу оформити PESEL – аналог українського ідентифікаційного номера платника податків. У такий спосіб можна знайти легальний заробіток у Польщі. Однак українців там зараз багато, тож і черги за документом величезні.
Моя ще триває, вже 3 тижні. Тому поки що підробляю там, де знайду – робота в саду, доглядання за дітьми, прибирання в людей, – розповідає Ганна.
Щодо оплати праці, українці можуть розраховувати на 15 – 20 злотих за годину, то вже як кому пощастить. Щоб заробити на сім’ю, жінці доводиться працювати на трьох роботах, але вона не жаліється. Каже, що підлаштовує графік під себе та має величезний ресурс організму, який активізувався в критичній ситуації.
Через попит на житло серед українців, знайти його також непросто, однак є можливість жити в “світлицях”, які обладнали спеціально для біженців. Для мами з двома дітьми воно буде доступним аж із 1 травня, тому поки що вони проживають в чужій родині.
“Поляки прекрасно ставляться до українців”
Найголовніше, що повинні знати українці – це польська мова. Її потрібно вчити, бо без неї нікуди. Польська мова дуже схожа з українською, тож це не має бути проблемою.
Треба подружитися з поляками, оскільки тільки вони допоможуть з тим, щоб подзвонити орендодавцю, роботодавцю або в соцслужбу, – рекомендує українка.
У соцмережах є чимало спільнот українців у Польщі, а також місцевих груп. Там можна знайти корисну інформацію та пропозиції роботи або допомоги.
Готівкову гривню за кордон краще не везти, оскільки курс в обмінниках надто високий. Однак зараз є можливість розраховуватися українськими банківськими картками за мінімальним курсом.
Поляки прекрасно ставляться до українців. Від прикордонників до звичайних мешканців. Для українців безкоштовний громадський транспорт, кіно, збирають речі та продукти. Після отримання PESEL, Польща надає одноразову допомогу в розмірі 300 злотих на особу. Потім виплачують на дітей по 500 злотих щомісяця. Більшість українців розселяють по польських родинах, які допомагають і в оформленні документів, і пошуках роботи або житла, – наголошує Ганна Дем’янова.
Дітей до школи можна прилаштувати без проблем: жінка принесла документи зранку, а ввечері директорка школи вже розповіла їй про перший навчальний день. У містах при школах є і безкоштовні курси польської мови для українських дітей, в селах з цим складніше.
Українки, що змушені були виїхати за кордон, поводяться дуже виховано. Усі вони дуже вдячні за допомогу та прихисток. Та й поляки дуже сердечно ставляться до біженців. Жінка пригадує єдиний випадок, коли були прояви хамства від українців щодо поляків – це на кордоні. Але тоді люди не спали по 2 доби, дуже змерзли і втомились, тож забули, що Польща – сторона, яка приймає.
Жителька Дніпра має намір повернутися в Україну одразу, щойно зникне загроза з боку Росії.
Польща – чудова країна з чудовими людьми, але серце моє, мій чоловік і мій будинок залишились в Україні. Планую повернутись до Польщі вже з чоловіком, як туристи, щоб познайомити його з людьми, які допомагають мені тут, – резюмувала вона.
Шукайте деталі в групі Facebook