Здав в будинок для людей похилого віку. Останні слова мами перевернули все його життя

Син віддав маму в будинок для людей похилого віку, в нього не було часу доглядати за нею.

 

 

 

Днями я повертався з роботи і побачив сусіда по під’їзду, який сидів на лавочці і плакав. Чоловік середніх років, не приховуючи сліз, сидів і дивився в одну точку, було зрозуміло, що у нього трапилося якесь горе.

Я підійшов і запитав, чи можу я йому чимось допомогти, на що він мені відповів: «Мені вже ніхто не зможе допомогти, я буду жити з цим до кінця своїх днів, немає мені прощення». Чоловік розповів мені про своє горе, яке гнітило його зсередини і не давало спокою.

У лікарні, звідки він щойно приїхав, лежить його мама, здоров’я якої останнім часом сильно погіршилося, але він не в змозі їй допомогти. Справа не в грошах, він заможна людина і непогано заробляє, просто його мама вже старенька і всі болячки даються взнаки.

Колись, років п’ять тому, він відправив свою маму в будинок для людей похилого віку, бо через роботу не міг за нею доглядати. Не те, що його мати була безпорадною, просто вона в силу своїх років погано ходила, і йому доводилося постійно приносити їй додому продукти.

У якийсь момент він вирішив, що йому буде зручніше відправити її в будинок пристарілих, щоб за нею був належний догляд. Принаймні йому було зручніше так думати, щоб його совість була чиста.

Чоловік працює керівником на великому підприємстві і в силу своїх посадових обов’язків, змушений багато часу проводити на роботі. Він рідко відвідував матір в будинку для літніх людей, робота, жінки, друзі, було не до цього.

Сьогодні вранці йому зателефонували, жіночий голос сказав, що його мама лежить в лікарні і їй дуже погано, і вона просить, щоб він приїхав. Чоловік відразу поїхав до неї. Останній рік він жодного разу її не провідав, йому стало так соромно, на очі набігли сльози …

Коли він увійшов до лікарняної палати, то побачив свою маму, яка лежала на ліжку і важко дихала.

«Привіт, мамо» — тихенько сказав він;

«Привіт, синочок» — прошепотіла жінка.

Вигляд її був дуже хворобливий, дихання супроводжувалося хрипами, а колір обличчя був якимось неживим. Звернувшись до сина, вона попросила вислухати її, не перебиваючи, бо їй дуже важко говорити. Ті слова, які вона сказала своєму синові, назавжди залишаться в його пам’яті, ці слова він не забуде до кінця свого життя:

«Синку, ти не сердься, що я не повідомила тобі про свою хворобу, просто в тебе багато роботи, і я не хотіла тебе турбувати. Лікарі звичайно мовчать, але я то розумію, що мені залишилося недовго, ось я і попросила тебе покликати, попрощатися. Я просто хотіла тебе побачити і переконатися, що з тобою все добре, адже я так давно тебе не бачила.

Мені не страшно, я вже звикла до самотності, я тільки боюся за тебе, щоб ти ніколи не зазнав подібного, щоб твої діти завжди дбали про тебе.

Шкода тільки я вже цього не побачу, не побачу онуків, їх радісний сміх, як вони ростуть. Ти вже не затягуй, одружуйся, заведи сім’ю, адже сім’я, це найголовніше в житті, і я хочу … »

Тут жінці стало погано, і він побіг кликати лікаря.

Жінка так і не прийшла до тями, лікарі нічого не обіцяють, тільки говорять вірте в краще і приходьте частіше, адже вона сильно сумує за вами.

Вас вразила ця історія?