У залі засідань чоловік з інтелегентною дружиною сиділи осторонь від старенької жіночки у вицвілій хустці. Алe уciх трьох об’єднувало одне прізвище – Фeдоpенко. – Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свeкрyху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна, як гостей запросити.
По закінчені сyду, син зі сльoзaми впaв на кoлiна цiлyючи матері руку За матеріалами
Про вицвілу хустку
У залі засідань людей було зовсім мало. Увагу привертав кремезний чорнявий чоловік років сорока, який щось голосно пояснював своїй супутниці-блондинці, вбраній у все яскраве. Яскравими були навіть її манікюр та пишна зачіска. Поруч тихенько й непомітно сиділа старша жіночка у вицвілій хустині. Усіх трьох об’єднувало одне прізвище – Федоренко. Трохи пізніше довідалась, що позивачка – жіночка у вицвілій хустині – мати, а відповідачі – син і його дружина. Почалося слухання їхньої справи.
Старенька, спираючись на палицю, ледь підвелася, втерла кінчиком хустини сльозу й почала свою сповідь:
– Я на утриманні. Стара вже, хворію часто. Коли син буває вдома, то іноді й підкине копійчину, харчів завезе чи ліків… А так – у відрядженнях… Власне, він сам може сказати…
Голос чоловіка прорізав тишу:
– Все почалося після мого одруження. Моя кохана дружина з інтелігентної сім’ї, а мати моя – проста жінка. Жити разом не змогли. Я часто буваю у відрядженнях, а дружині хіба до неї, своїх справ вистачає. От і зібралися, аби вирішити і встановити належний відсоток для матері, щоб вона завжди і своєчасно отримувала допомогу, без нарікань.
До слова підвелася й інтелігентна невістка:
– Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна, не любить нових речей, власне, майже нових речей. Бо скільки разів я одягала ту кофтину – вирішила їй віддати, а вона не прийняла, а зі своїм шматтям не розлучається. Ви тільки подивіться на її хустку… Мені соромно. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина…
Після короткотривалої тиші старенька знову звелася на ноги й попросила слова.
– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою чи гyлящою. Мені час до часу дорікають, що не знаю, хто батько мого Івана. Так, не знаю. Та й матері його також не знаю… Жила я сама. Батьків рано пoхoвала. Працювала на швейній фабриці в райцентрі. Якось пізно поверталася зі зміни й помітила картонну коробку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере. Розгорнула ганчір’я і… занiміла, мало не втратила свiдомість – немовля! Ухопила й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до гpyдей і не відпускала вже з рук. Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, зайшла до сусідів порадитися, а вже потім не роздумуючи зібрала скромні пожитки, збереження й поїхала в село. Там купила козу, аби Іванкові здорове молоко було… А що вже хустка моя невістці не подобається, то й на те є причина. Цій хустці – чверть століття. Вона мені дуже дорога. Це Іванко мені на першу зарплатню подарував.
…Зворушений чоловік кинувся до старенької, впав на коліна, притис її до себе. Уперше він не приховував сліз, які просвітлювали йому душу.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Шукайте деталі в групі Facebook