Одного бажання дарувати прощення недостатньо. Щоб по-справжньому пробачити батьків, потрібно звільнитися від почуття провини і тиску оточуючих. Наша культура схвалює прощення, можливо, тому ми мало говоримо про те, в чому небезпека передчасного вибачення.
У свідомості дитини батьки завжди праві. Дитина, з якою погано поводяться, вважає, що вона сама відповідальна за це. Часто ця уявна відповідальність стає причиною страждання тих, хто вважає себе винним в уявних помилках і карає себе за них у той чи інший спосіб. Зазвичай саме жертва бере на себе провину, яку мав би відчувати той, хто її мучив.
Перед тим як пробачити, спочатку визнайте себе жертвою, тобто невинною людиною, яка відчуває провину. Інакше в глибині душі ви продовжите відчувати себе винуватим. Те ж саме відбувається, якщо погане поводження було ненавмисним (батьків не виявилося поруч, вони були в депресії або хворі). У внутрішній роботі ми повинні врахувати своє двоїсте ставлення до деяких речей – наприклад, важче пробачити одного з батьків, який не визнає свої помилки, – а також можливість зупинитися, відкласти прощення або зовсім відмовити в ньому.
1. Дати собі право вибору
Навіть якщо ми думаємо, що готові пробачити, важливо з самого початку знати, що відсутність вибачення – теж законний вибір. Неважливо, що про це думає оточення: не прощати – це свобода, яку кожен має право собі дати. Це рішення пов’язане не з об’єктивною оцінкою серйозності завданих збитків, а лише з нашими глибинними відчуттями.
Потрібно чинити опір не тільки “ти повинен”, що йде від оточення, а й власним “я повинен”. Не піддавайтеся ні тиску оточуючих, ні почуттю провини, ви вільні робити свій вибір.
2. Дати собі час
Погане поводження, хоч би якою була його природа, тривалість і мотиви, викликає глибокі й сильні почуття: страх, гнів, ненависть, біль, сором, відчай. Ми могли їх витіснити, але їх вплив не зник. Потрібний час, щоб визначити ці почуття.
Відверто запитайте себе: що я насправді відчуваю, коли думаю про те, що пережив, і про тих, через кого пережив ці важкі моменти? Перекладіть почуття в слова: “Я відчуваю ненависть”, “Мені соромно” – це необхідний крок до усвідомленого рішення.
Далі простіше рухатися разом з психологом: ми можемо встановити зв’язок між випробуваннями минулого і стражданнями і невдачами в сьогоденні. Щоб оцінити нанесену нам шкоду, ми повинні дати собі час. Є різниця між людиною, яку ображали і били, і тим, кого, наприклад, не підтримали у виборі кар’єри художника. Деякі печалі, якщо їх переосмислити, можуть з часом згаснути самі собою.
3. Відчути, а не видати указ
Прощення піднімає нас у власних очах. Воно також приносить мир у стосунки. Ці два аргументи пояснюють, чому прощення часто дається передчасно. Однак радість, яку воно приносить, короткочасна. І за неї доводиться дорого платити, якщо процес, який веде до зваженого рішення, не пройшов важливих етапів.
Щоб в повному душевному спокої відчути, чи хочемо ми пробачити, необхідно перш за все повернутися до своєї історії, пройти всі етапи внутрішніх конфліктів, які підживлюються суперечливими емоціями і неоднозначними бажаннями, і, може бути, після всього цього ми вирішимо, що не хочемо прощати.
Яким би не було рішення, прийняте після тривалих роздумів і внутрішньої роботи, ми будемо переживати його як чесне і справедливе. Ми відчуємо себе так, немов повернулися до самих себе, звільнилися від нав’язливих думок і емоцій, і більше не станемо мимоволі будувати все життя навколо іншої людини. Ми вже не живемо в режимі реагування, не перебуваємо в опозиції, не шукаємо можливості помститися і не чекаємо, що інший віддасть нам належне.
4. Проявити милосердя
Батьки можуть попросити вибачення за заподіяні страждання або через спогади, що викликають у них почуття провини, або у відповідь на ваші закиди. Відгукнутися на їхнє прохання про прощення, не витративши досить часу на зріле рішення, – спокуса, якій хочеться поступитися. Просто тому, що навіть дорослі діти, спілкуючись зі своїми батьками, втрачають дорослість, їх захльостує вина, страх, що їх не будуть любити, або бажання “врятувати” свого батька. Однак відкласти рішення необхідно.
Можна сказати батькам, що нам потрібен час на роздуми або що ми ще не готові пробачити. Така позиція вирівнює відносини і допомагає не стати заручниками власних емоцій. Має сенс також подумати над тим, як ми хочемо висловити своє прощення або якими словами відмовити в ньому, як найточніше передати свої почуття.
Прощення не повинно служити засобом зменшити завдані збитки або виправдати матір чи батька. А відмова в прощення не повинна стати способом помститися. Можливо також пробачити (або не пробачити) відсутнього батька, покійного або який не підозрює про нанесені їм рани. Цей символічний вчинок має такі ж наслідки, що і прощення обличчям до обличчя.
Можна написати лист і потім зберегти його або знищити, поговорити з ним, дивлячись на фотографію, висловити прощення вголос або мовчки. Який би спосіб ми не вибрали, справжнє прощення ми розпізнаємо через деякий час по почуття полегшення і розради, яке воно приносить.
5. Залишатися господарем відносин
Пробачення не накладає ніяких зобов’язань і не дає ніяких прав тому, кого простили. Той, хто пробачив має повне право вибирати, які взаємини він хоче встановити в майбутньому. Можливі всі варіанти: більше не бачитися з батьками, віддалитися або стати ближче. Має сенс орієнтуватися на те, що ми вважаємо правильним для себе, не виправдовуючись. Ця лінія поведінки робить нас господарями становища, які поважають себе і викликають повагу в інших.
6. Жити після прощення
Попри те, що прийнято думати, сам факт вибачення не наповнює нас радістю відразу. Часто, навпаки, приходить відчуття порожнечі, адже гнів, ненависть – це сильні почуття, що віднімають багато сил і уваги, вони могли надавати нашому житті сенс і мету. Тому їх зникнення може залишити нас з відчуттям втрати. Тоді не залишається нічого іншого, окрім як подолати цей етап, який сам по собі є формою відновлення.
Потім ми зможемо вкласти знайдену життєву енергію в щось нове (проекти, відносини). Нарешті, завжди потрібно пам’ятати, що прощення, дане занадто поспішно, можна в майбутньому взяти назад, так само ми можемо з часом вирішити дати прощення, в якому ми довго відмовляли батькам. Так ми зможемо зберегти контакт зі своїми почуттями і бажаннями.
Філософ і письменник Крістофер Хемілтон розповідає, що в 38 років він дізнався, що його батько насправді – не його батько. А справжній – вчитель французької мови в тій школі, де він навчався. Майже вся сім’я знала про цю таємницю. Це була важка травма, яку йому вдалося подолати.
“Десять років я не розмовляв з матір’ю, сестрою і братами. Ми всі схиблені на християнському прощенні, яке велить стерти минуле, ніби губкою, і почати життя заново, наче нічого й не було. Але в той же час залишити в спокої того, хто заподіяв нам зло, – теж одна з форм вибачення. Не так давно я зустрівся з сестрою після довгої перерви. Ми уникали говорити про минуле… І добре провели час разом. Зараз я вже вільний від будь-якої гіркоти по відношенню до моєї сім’ї. Хоча, звісно, всі випадки різні. Свого біологічного батька я розумію. Важко за 40 років шлюбу ні разу не грішити.
А ось з матір’ю я провів все дитинство. Вона не тільки людина зі своїми слабкостями, вона моя мати. І тому я хочу, щоб вона була досконалістю. Через це мені важко її пробачити: потрібно визнати, що цей образ зруйнований, як і мій образ себе був зруйнований звісткою про те, що у мене інший батько. Брати і сестра мені брехали, але потім я зрозумів, що в цьому обмані було бажання мене захистити. Питання про прощення – це ще й питання про визнання того, що в мені є від них. Мені довелося сказати собі: “Так, я теж сентиментальний, як мати. Люблю мови, як мій біологічний батько, і відрізняюся від своїх зведених братів і сестер по матері і з боку біологічного батька”. Не пробачити – значить завдати болю самому собі. Чим старше я стаю, тим краще розумію, що ми всі потребуємо прощення, і я в тому числі: ми всі часом завдаємо біль, не бажаючи того. Думаю, я скоро наважуся побачитися з матір’ю”.
Шукайте деталі в групі Facebook