Шлюб з інoзeмцем скaлiчив життя укpaїнки: “Впeрше вiн мене пoбив пiсля пoлoгів. Відiбрав у мене донечку. Свекруха пеpетворила життя на пeклo

“Зараз я найщасливіша у всьому світі” – від цих слів, які Марина записала у своєму щоденнику того дня, коли Самір освідчився й подарував розкішну та дорогоцінну каблучку, нині їй стало невимовно боляче. На сторінках звичайного шкільного зошита, серед своїх малюнків та віршів вона мріяла про те, як вийде заміж за принца і народить йому багато діточок. Та вона навіть гадки не мала, що коли її мрія, нарешті, здійсниться, про це гірко шкодуватиме. Життя піднесло їй такі сюрпризи, про які навіть і не снилося. Жінки ніколи про таке не хочуть навіть думати, коли за іноземця мріють заміж вийти.

Відповіла “так” не одразу

Марина – дівчина із маленького села на Путильщині, а нині – наречена багатія-іноземця, і досі не вірила у своє щастя. Красень Самір – громадянин Лівану запропонував їй стати його дружиною вже через два місяці після їхнього знайомства. Вперше вони зустрілися на вечірці у студентському гуртожитку, яку влаштували з нагоди посвяти у студенти першокурсників.

Високий смаглявий старшокурсник, пригадує Марина, увесь вечір не зводив з неї очей. А для дівчини це було кохання з першого погляду.

Їхні стосунки були такими, про які писали у любовних романах. Щоранку коханий зустрічав її біля дверей гуртожитку і проводжав на заняття, а ввечері вже чекав із букетом її улюблених білих троянд і вони разом йшли вечеряти до ресторану. А потім довго гуляли вуличками нічних Чернівців. Самір розповідав їй про свою батьківщину, а вона дедалі сильніше закохувалася в нього.

Поряд із ним час для неї пролітав не помітно, тож коли через два місяці коханий покликав її заміж, вона не одразу відповіла.

– Не знала, що йому сказати. З одного боку, я нестямно кохала Саміра і понад усе в житті хотіла бути поряд з ним, а з іншого – ми надто мало часу були знайомі, батьки про його існування навіть не знали і навряд чи схвалили б такий швидкий і ранній шлюб, адже я тоді навчалася лише на першому курсі, а він вже був випускником, – розповідає Марина. – Я вагалась, довго не погоджувалась. Та, на моє здивування, коханий не лише не покинув мене, а навпаки, розумно поставився до ситуації і, здавалося, став більш ніжним. Сказав, що чекатиме, скільки треба й не наполягатиме на негайному шлюбі. Я, однак, не змусила його довго чекати, і вже влітку наступного року ми одружилися – спершу освятили шлюб у київського шейха, а потім розписалися у РАЦСі.

Поїхала з чоловіком до Лівану, бо була вaгiтна

Щастю Марини не було меж. Нарешті історія зі сторінок її щоденника, яку вона вигадала собі ще чотирнадцятирічною сільською школяркою, стала реальністю. Після одруження Самір, здавалося, став кохати її ще більше. Тепер він дарував коштовності та постійно дивував її неймовірними вчинками, гідними казкових принців. Якось, згадує, влаштував романтичне побачення в Умані. А, було, недільного ранку раптом йому захотілося поїхати до Чорториї подивитися на лебедів, і вони провели незабутній день разом.

Їхнє подружнє життя скидалося на казку, однак зовсім скоро у неї увірвалась жорстока реальність. Закінчивши навчання, Самір не зміг влаштуватися на роботу. Фармацевтична компанія, у якій підробляв під час проходження інтернатури, повідомила, що у його послугах більше немає потреби. Відтак чоловік повідомив Марині, що вони їдуть до Лівану.

– Ясна річ, із цим рішенням не погодилася, адже моє навчання ще не закінчилося. А переїзд до Лівану означав, що я мушу покинути інститут, а отже відмовитися від професії, від майбутнього. Одне слово, стати утриманкою чоловіка й фінансово від нього залежати, – каже Марина. – Але мої аргументи Самір навіть чути не хотів. Мовляв, або ми їдемо разом, або розлучаємося. Ще ніколи його таким не бачила, він був страшенно розлючений, навіть намагався мене вдapити, але потім опанував себе. Я не могла втратити коханого, тому, зрештою, таки поступилася. Тепер дуже шкодую, адже вже після цього випадку мала запідозрити, що щось не так.

Поїхала з чоловіком на чужину ще й тому, що вже на той час не мала вибору, адже дізналася, що вaгiтна.

Свекруха-мyсyльманка перетворила життя на пекло

Власне, життя у мусyльманській країні, попри всі обмеження, виявилося не таким вже й поганим. Доводилося носити хіджаб – це, мабуть, спершу дратувало найбільше, але згодом Марина звикла до цього одягу. Їй подобався будинок, у якому вони жили, подобалася країна. Знайшла навіть землячок, які свого часу також вийшли заміж за ліванців. З’ясувалося, вони мають тут свій центр дозвілля – збираються разом, спілкуються, вишивають, вчаться готувати традиційні для Лівану страви. Відвідини центру стали для Марини справжньою відрадою. Там вона у дружньому колі могла розповісти про наболіле і знала, що її зрозуміють. А розповідати було що. Справдилися її найгірші сподівання – батьки Саміра були категорично проти вибору сина і поставилися до Марини вкрай вoроже. Свекруха-муcульманка перетворювала її життя на пекло, знаходила будь-який привід висловити своє невдоволення.

– Пані Латіфа – матір Саміра, не добирала слів у спілкуванні зі мною. Вона постійно робила зауваження, особливо у присутності сина, мовляв, то я подушки не так поскладала, то я одяг не так підібрала, то їжу приготувала несмачну, постійно називала мене неробою, до того ж казала, що я страшна, – пригадує крізь сльози жінка. – А коханий навіть не намагався мене захистити. Це боліло найбільше. З часом помітила, що Самір став більш роздратованим, кудись зникла його ніжність, та й що кохає мене зовсім перестав казати.

Чоловік заборонив спілкуватися з подругами і дзвонити мамі

Ситуація трохи змінилася із народженням доньки. Самір був щасливий і знову говорив Марині про кохання та піклувався про неї, як колись. Коли вона оговталась від пoлoгів, захотіла зустрітися зі своїми подругами-українками й поділитися радістю. Але цього разу чоловік її не відпустив і взагалі заборонив з ними спілкуватися. На її заперечення – він відповів стyсaнами. Це вперше він підняв на неї руку.

З цього часу її казкове життя перетворилося на страшний сон. Чоловік заборонив їй виходити з дому і навіть телефонувати матері в Україну. Тепер кожного дня вона змушена була терпіти пoбoї. Коли ж вже урвався терпець, під час чергової сварки із Саміром, Марина пригрозила чоловікові, якщо не припинить над нею знyщатися, забере дитину і поїде додому. Після цього він заховав її паспорт.

Так Марина прожила ще два роки. А коли знайшла заховані чоловіком документи, втекла з дому. Свою донечку Лейлу вирішила поки що залишити вдома, сподіваючись, що повернеться по неї, коли дістанеться до України і знайде там підтримку. Каже, якби знала, що того дня бачить свою дитину востаннє, не пішла б, або забрала б її із собою.

Десять років не бачила доньку

Жінці вдалося втекти від чоловіка-сaдuста, допомогли друзі з України, які мешкали в Лівані. Коли ж повернулася до Чернівців, кинулася шукати допомоги у правозахисників. Але, як виявилося, забрати дитину, яка є громадянкою Лівану матері-українці – нереально. Зазвичай міжнародне законодавство, як, власне, і українське, завжди на боці матері дитини. Але, як пояснили юристи, Ліван не ратифікував жоден із міжнародних документів, а отже там все – за їхніми законами. У iслaмській країні жінка, а особливо іноземка та ще й християнка, не має ніяких прав на дитину.

Уже десять років Марина не бачиться зі своєю донькою. Не допомогли ані вмовляння, ані благання – чоловік категорично проти того, аби колишня дружина спілкувалася з дитиною. Самір лише зрідка дозволяє Лейлі розмовляти з матір’ю у скайпі, однак тільки у його присутності. Зараз дівчині тринадцять років. У чотирнадцять дівчину у мусyльманській країні вже видають заміж. Марина не втрачає надії забрати доньку до її заміжжя. Адже, каже, не хоче для своєї дитини такої долі. Лейла мріє стати лікарем і колись відкрити свою клініку. Тож Марина каже, її дівчинка житиме з нею в Чернівцях, дасть їй гарну освіту, а отже і можливість самореалізуватися й займатися тим, чим вона хоче. А ще зробить усе можливе, аби вона не повторила її помилок.

Юліана ПОЛОНСЬКА