“А ти облиш по лікарнях його возити, – прошепотіла мені старенька. – Тобі молитись треба!”

У телефоні висвітилось його ім’я, але замість сина я почула голос незнайомця.

Наше життя змінилося в одну мить. Того вечора мені було зле. Трuвога рoз’їдала душу, сльози в очах стояли, чай з меліси не допомагав. А тоді зателефонували. Я добре пам’ятаю – це було о пів на десяту. Ще подумала: у цей час мій Олежик має вкладати свого Дениска спати. У телефоні висвітилось його ім’я, але замість сина я почула голос незнайомця. За матеріалами Порадник Жіночий

“Ви мати Олега Сергійовича? Я з міліції, ваш син потрапив в aвapію, зараз його везуть у лiкарню. Приїжджайте, якщо є змога, він у вaжкому стані”, – а далі почулися гудки.

Я досі не пам’ятаю, як тоді зібралась, що схопила в руки, як дісталася до лiкарні. Пригадую лише, наче уві сні, слова хiрурга, що через годину після мого приїзду вийшов з опeраційної. “У нього важка чeрeпнo-мoзкoва тpавма. Знадобиться тривалий період реaбілітації… Нічого обіцяти не можу”.

Лікарі його зібрали

Я сіла й розплакалась. Тихо так, аби нікого не лякати, не привертати уваги. А тоді вийшла з лікарні й ходила довкола, аж поки надворі розвиднілось. Зранку подзвонила Віталіна, (виявилось, що дорогою до лікарні я встигла зателефонувати невістці), тож вона цікавилася, у якому стані зараз Олежик. Відтоді почались наші поневіряння.

Ми чергували біля Олега позмінно, якщо я була в лікарні – Віталіна залишалася з малим, а тоді — навпаки. Так пройшло два місяці. Нарешті Олег потроху почав розмовляти, став підводитись. Це був дуже складний процес. Грошима допомагав батько юнака, котрий тієї ночі збив Олега. Бодай на тому “дякую”. Він спершу часто приходив, просив, вибачався, обіцяв. Я знала, мені легше не стане, якщо його сина посадять, от і вирішила погодитися на обіцянку допомагати фінансово. І він не обманув.

Тож на лікування гроші були. Але терпіння за гроші не купиш… Віталіна щораз рідше почала навідуватися до чоловіка. А перед тим, як Олега можна було забрати додому, прийшла до мене до хати, упала на коліна й розридалася. Просила, аби сина я забрала до себе, казала, що не хоче, аби малий бачив татка в такому стані. А я і слова не змогла сказати. Мій онук уже майже рік тата не бачив… І ще люди кажуть, мовляв, усе частіше бачать Віталіну з якимось залицяльником із її роботи. Словом, забрала свого скаліченого синочка додому.

Напевно, правду люди кажуть, що вдома й стіни допомагають. Олежику щодня кращало, він набирав вагу, долав більші відстані, почав, як у юності, займатися на турніку. Усе ніби налагоджувалося, але якось я почула його розмову з Віталіною. Олег вимагав приводити до нього сина й залишати на пару днів щотижня. Тоді вони дуже сильно посварилися, я взагалі не підозрювала, що мій син може бути таким розлюченим (він змалку був спокійним, його неможливо було роздратувати). А тут — такий крик… А потім я почула, ніби щось дуже важке впало на підлогу. І тиша…

“Чоpна хвoроба”

Я увійшла до синової кімнати й побачила щось стpашне. Олег лежав непритомним і бuвся об підлогу. Мене аж наче в холодний душ запхали. “Чoрна хвoроба… Ще того нам не вистачало”.

“Ви все зробили правильно, — заспокоїв мене лікар швuдкої допомоги. — Добре, що запхали йому між зуби ложку й тримали голову. У такому стані людина може отримати важкі тpавми. Зараз ми прокапаєм його, нехай заспокоїться. А тоді вам треба на консультацію до фахівців, може, щось порадять”. Я ще тоді звернула увагу на тон лікаря і його сумний погляд, ніби він сам не вірив, що можна сина вилікувати…

Та хто з матерів би здався?! От і я почала шукати порятунку. Спершу обдзвонювала всі лікарні, ходила сама, розпитувала медиків, куди б краще відвезти мою змордовану дитину. Його брались лікувати, але через кілька місяців, коли напади починали повторюватись із більшою частотою, казали, що це лікування не допомагає, й розводили руками. Так ми об’їздили чимало клінік. Жили тоді за рахунок наших пенсій та ділянки землі, яку пощастило продати сусідові за нормальну ціну. Але легше не ставало. Я вже просила сина не виходити з хати самому, бо одного разу його почало кидати в магазині, іншого – в автобусі. А відколи Олег зустрівся на вулиці з Віталіною, та забрала сина й поїхала з міста. Більше ми нашого Дениска не бачили… Думаю, це ще гірше позначилося на самопочутті мого бідного синочка.

“А ти облиш по лікарнях його возити, – прошепотіла якось мені старенька прибиральниця, коли ми сиділи під дверима чергового лікаря. – Тобі молитись треба!” На слова, що я мало не щохвилини звертаюсь до неба, відмахнулася: “Тобі потрібна сильніша молитва. Є на Рівненщині чоловічий монастир, а там – ікона Скоропослушниці. Кажуть старі люди, тамтешня Богородиця з ікони лікує від душевних хвороб, біснування й епiлепсії. Туди вам треба”.

Мамо, давай тут залишимось

Я навіть не дослухала, що каже лікар, по очах бачила – нічого нового не почую. Удома зібрала необхідний одяг, трохи їжі, віддала ключі сусідові, попросила пса годувати. І поїхали ми до того чоловічого монастиря. Пустили нас навіть не на перший день, усе казали, що не можна, не той час. А потім таки дозволили увійти. Відтоді щодня ми з сином приходили вклонитися й помолитися до ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці. А для того, аби не їздити туди-сюди, вирішили винайняти кімнатку в когось із місцевих. Світ і справді не без добрих людей. Одна старенька жінка покликала нас до себе, запевнивши, що грошей брати не буде, мовляв, і так видно, що нам нема за що жити. Натомість попросила допомагати по господарству. На тому й домовились.

А одного ранку я вийшла на ганок. Надворі була гарна погода, і так радісно якось стало на душі. І тут я побачила, як син обіймає яблуньку: “Добре тут, мамо! Мені легше дихається. Може, залишимося
назавжди?”

Я і сама бачила, що йому кращає. Напади ставались все рідше. А одного дня до нас прийшов голова сільради й запропонував Олегові влаштуватися на ферму, там саме бригаду набирали для ремонту корівника. Олег погодився. Та щодня знаходив час, аби поїхати до монастиря й помолитись до ікони, яка так йому допомогла.

Так минуло майже десять місяців. В останні три епiлепсiя не поверталась. Ось таке диво сталося з нами. А на додаток Олег зустрів жінку. Її свого часу покинув чоловік, залишив із дитинкою. Гарна така, працьовита. Бачила я, як Оленка горнеться до мого Олега, як з усмішкою дивиться на нього, намагається вгодити. А коли син сказав, що хоче одружитись, я й вирішила – коли вони поберуться, поїду додому. Не треба молодятам заважати, нехай будують своє щастя. А мені за хатою придивитись треба, буде куди онукам приїжджати, аби батьки відпочивали.

Мені буде добре, сину

І все би налагодилось. Але в житті чомусь не так стається, як нам хочеться. Я вже давно, коли Олежик ще в лікарні лежав після операції, відчувала болі в животі. Потім вони стали сильнішими, а згодом взагалі не залишали мене в спокої, усе щось боліло й боліло. Лише повернувшись додому, я пішла до фельдшера, той відправив до райлікарні. Там також нічого не сказали, дали скерування до обласного шпиталю, де після МPТ лікар повідомила: “У вас рaк… З мeтастазами… Можемо запропонувати лише хiмiотерапію. Але гарантії – ніякої”…

Я навіть не плакала. Так багато за цей час вилилося сліз, що вже й нервувати не було сил. Одразу ж відмовилась від хімії, лише спитала, скільки мені залишилось. Тепер у моїх скронях наче годинник відстукує ці два слова: “До півроку”.

І на тому дякую. Що ж я хочу встигнути? З сином побути, його діток побавити, дочекатись онучки — через три місяці має народитися. Собаку треба комусь прилаштувати, не старий ще, вірний, добре служить. І хату переписати. А ще я завжди мріяла побачити Карпати. От завтра подзвоню синочкові й запропоную поїхати всім разом машиною, бодай на вихідні. Кажуть, там дуже красиво.

Та головне, хочу, аби ти, мій Олежику, запам’ятав мене, сповненою сил. Не хочу, щоби ви доглядали мене немічною – я щось придумаю. Натомість вірте, мої рідні, — я з неба молитимусь за вас і завжди допомагатиму. І не плачте. Мені там буде добре, якщо ви будете щасливими!

Ваша любляча мама Віра