10 найважливіших українських книг 2018 року

Юрій Андрухович, Ганна Улюра, Олег Коцарев і не тільки – пояснює Євгеній Стасіневич.

Грудень – традиційно час підсумків. Попри розлите в повітрі відчуття, що літературному 2018-му – на тлі розбуялого 2017-го – чогось відчутно забракло (нових імен, тематичної свіжості, виходу на нове коло проблем, що давно прийшли і тупцяють у передпокої культурних дебатів), було що почитати і тут.

Свої десять книжок, якими може запам’ятатися рік, що минає, називає, пояснюючи особистий вибір, літературний критик Євгеній Стасіневич.

Юрій Андрухович «Коханці Юстиції»

Підсумкова, як нині видається, спроба Андруховича зануритися і стягнути в одну точку – в одну книгу, в роман у новелах – той щемкий у своїх дивовижах і девіаціях світ, який колись і вивів автора в перший ряд української літератури. Центрально-Східна Європа, романтичні злодії та камерні драми, вишиті по тілу великої історії: книга, яку необов’язково читати (тим паче, якусь кількість «коханців» ми знали до моменту публікації), але хочеться дочитувати.

Добре, що класики пишуть – і в рік, коли українська проза, здається, взяла вимушену паузу після тогорішнього сплеску, можуть забезпечити їй притомний середній рівень, позбавивши підзвітний період наліпки «провальний». Гірше, що робиться це за допомогою старих тем і прийомів, а вихід зі сконструйованого світу у безпосередню реальність наприкінці книжки лише намічається. Хоча напрям руху принципово правильний, хай би молоді також подивились у той бік.

Володимир Єрмоленко «Плинні ідеології»
«ДУХ І ЛІТЕРА»

В Єрмоленка не аж так складається з прозою, але вправна есеїстика на межі з гуманітарним нон-фікшеном йому вдається блискуче: згадайте «Далеких близьких».

Нова книжка – попри сухий підзаголовок «Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть» – розповідає якусь майже детективну історію про те, як уся політична сучасність була породжена Французькою революцією: лібералізми, націоналізми, комунізми і фашизми (з російською зоополітикою і євразійством включно) – коріння всього цього варто шукати наприкінці XVIII століття. І коріння це переплетене: плинність тут означає глибинний зв’язок на позір протилежних концепцій, проте наслідком це має не тотальне зрівняння і повну зневіру в масштабних політичних візіях, а нарощування нашої пильності.

Інтенсивність розповіді, широта досліджуваного ландшафту (тут вам і філософи, і письменники, і мислителі-юродиві), легкість подачі – десь на Заході це був би помітний інтелектуальний бестселер.

Тамара Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму»
«КОМОРА»

Словом року – за версією Оксфордського словника – став прикметник «токсичний», а чи не головним суспільно-дискусійним трендом останніх років є розмови довкола фемінізму та сьогоднішнього статусу жінок. І в українських реаліях це перехрещується намертво: страшенно токсичним – тобто деструктивним – з точки зору можливості суспільного діалогу є печерні погляди на фемінізм як на теорію змови, за якою стоять жорстокі недолюблені жінки, спраглі чоловічої крові. З цим і бореться – легко і компетентно, ось у чому її гігантський плюс – гендерна експертка Тамара Марценюк.

Несміливі початки емансипації і фемінізм як повнокровний, хоч і різновекторний рух, теорія і практика, пояснення базового та занурення вглиб, світовий феміністичний порядок денний і його український вимір: нам запропонували не так підручник для студентів, як наукпоп для всіх, прекрасно аргументований і підкріплений численними важливими посиланнями. Маємо бути вдячні.

Ганна Улюра «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини»
ARTHUSS

Зовсім не новий формат, але тільки не для нас: книжки про книжки – та ще написані літературними критиками – на українському ринку з’являються раз на декаду. І це перший привід радіти звершенню Улюри: подібного ми потребуємо надзвичайно. По-друге, це видання – де дивним бонусом іде можливість роздивлятись колажі Золотарьової – не обмежується мотиваційно-довідниковим характером; назва тут належить піару, а ось зміст – глибокій компетенції. Критикиня не просто на великій швидкості (і це вкрай важливо – малий формат дописів дає змогу авторці бути бадьорою і переконливою, як ніколи) вкидає в ротацію численні нові імена і тексти (Надаш, Вокер, Аррабаль, Маріам Ба), вона також встигає освіжити зцементовані десятиліттями вжитку інтерпретації, накидаючи зверху щось своє. Так досягається найважливіше «по-третє»: «365» корисна не лише для умовного широкого загалу – книжка поцілює і недооформлений професійний цех. Як не крути – перемога і прорив.

Катерина Калитко «Бунар»
ВСЛ

Як написали б років двадцять тому (і, на жаль, подекуди пишуть зараз): на нашій поетичній ниві щедро вродило. Та це враження оманливе, бо перше: фактично з’явилася чимала кількість поетичних книжок – Луцишина, Лазуткін, Поваляєва, Бельченко, Бєляков, Сливинський, Матіяш, Хаддад – але над більшістю з них шугає привид необов’язковості, «дух минулого Різдва»: це ми вже десь читали-бачили, інтонації знайомі, фактура часто втомлена.

Не так із Калитко: хоч поетка і продовжує рух хиткою межею між верлібрами і складними римами, та з’явилось щось принципово нове. Якщо в «Катівні. Винограднику. Домі» був чистий відчай і спроба вийти з пекла (конкретної нашої реальності також) на сяке-таке світло, то в «Бунарі» більше вольової затятості, що береться від постійно відчутної злості, але також і від кращого розуміння того, чим врешті є авторське «я»; справи кепські, це не вперше, я продовжую рух. І луна цієї емоції несеться всією книгою: від чистої метафізики («Ось ідеш по гострому краю, а смерті нема давно») до першокласної лірики («Ми самі у кімнаті, ми в повній тиші танцюємо»). Сила голосу, який не зривається.

Володимир Арєнєв «Дитя песиголовців»
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»

Якщо довший час ми тішились, що на українському ринку все добре з дитячою літературою, то ось настав момент, коли можна дозволити собі стриманий оптимізм і з приводу літератури підліткової. Вже є тексти про важливе, з правильною психологічною позицією авторів, та поки ще чимало проблем із базовою цікавістю подібного young adult-у. Але це не випадок Арєнєва – фантаста і перекладача, популяризатора та натхненника, чиїм текстам всі ці його додаткові іпостасі іноді заважають, проте не цього разу.

Друга частина «Сезону Кіноварі» вийшла кращою за першу: тут не лише є правильно конвертований у символи й алегорії наш порядок денний – болюча самість і незручна іншість, страх любити і бажання ненавидіти, історія, що стає колективною могилою, і війна, де не може бути байдужих і цілком невинних, – тут є розповідь, яка змушує спазматично перегортати сторінки: ну що ж там далі? Гротескна антиутопія Арєнєва якась напрочуд жива і в цій своїй реалістичності страшенно сьогодні потрібна. Може, найточніша цьогорічна книга про нас.

Світлана Тараторіна «Лазарус»
«КМ-БУКС»

Якщо 2017-го дебютантом року був Остап Українець, то у 2018-му статус «романного дебюту, який інтригує» має відійти Тараторіній. Що прикметно, обидва автори – фантасти, а конкретно «Лазарус» – фентезі. Та є кілька суттєвих уточнень: воно міське, воно темне, воно історичне (і детективне) – і воно про Київ. Тобто це більш-менш похмура історія про сьогоднішню столицю на початку ХХ століття, із ностальгійною топонімією й відповідним соціополітичним антуражем (суспільний невроз, пошук внутрішніх ворогів, підозрілість під ручку з нетерпимістю). Ну а фентезі, позаяк бачимо тут не лише чиновника з особливих доручень Тюрина, а й нечисть – чи то «представників інших видів» – найширшого діапазону.

Важливо: ніхто ні від кого не ховається, все в цьому граді Змієвому поруч у спільному-видовому-тиглі-на-Межі, а втім, рівень конфліктогенності стабільно підхмарний. Так, це відчутно дебютний роман, коли хочеться про все й одразу; так, історія про (не)прийняття себе й інших могла би закінчуватись ефектніше. Та головне: чотириста сторінок тримаються купи, психологічні малюнки в наявності, ефект впізнаваності свого, але давно забутого, є. Продовження – буде, а Тараторіна – справді письменниця.

Олег Коцарев «Люди в гніздах»
«КОМОРА»

Поет Коцарев написав нову прозову книжку – і вона, певно, краща від усього, зробленого ним до цього моменту. На позір – сімейна сага, бажання з’єднатися зі світовим трендом «товстих романів про химерні часи» та українською потребою вкотре залізти зі своєю патетикою у напівфантомні рани віктимного минулого. Однак тут нема ні першого, ні другого: тоненька книжка, що в калейдоскопічний спосіб розповідає про членів однієї родини, які жили протягом останніх чотирьох сотень років. І це ще не все: фрагменти та шматки розповіді аранжовано в іронічний спосіб, що активно сигналізує читачам, а заразом і українській культурі як такій: про всіх цих конвоїрів і дезертирів, бабусь та дітей, бургомістрів і шпигунів, що прожили такі різні й далеко не завжди винятково трагічні життя, можна і навіть треба розповідати по-іншому. З прижмуром та брехнями, залученням документів і розгульної фантазії.

Минуле перестає бути небезпечним божеством, якщо ставитися до нього легше; з повагою, але спокійніше. Нормальніше. Ось і маємо нормальний роман: не проза поета, а книга автора, що навдивовижу своєчасно намацав новий регістр розмови про Наше-Все. Пам’ятати не зле, головне – не забувати про себе і не писати ікони, ставлячи їх у червоний куток виболілої української нацпам’яті. Актуальне завдання, хороший результат.

Олеся Яремчук «Наші інші»
«ЧОВЕН»

Зовсім свіжа книжка, робота над якою тривала довгий час. Щось ми бачили в онлайн-журналі The Ukrainians, проте зібрати тексти під однією обкладинкою було рішенням мудрим: на виході маємо чотирнадцять сильних літературних репортажів – і вони справді про наших інших. Вірмени і шведи, словаки з Великоберезнянщини і волохи з Обави; а ще гагаузи, роми, румуни, турки-месхетинці, поляки, євреї. І всі ці люди реально наші, а не чужі чи «понаєхавші»: українські громадяни, які тою чи іншою мірою – як правило, достатньо сильно та органічно – асимілювалися.

Та чи зробили вони це самі, чи якось допомогла – і допомагає – держава? Якими є базові труднощі й що ніколи не втрачається, попри всі завихрення великої і приватної історії: чи є таке взагалі – щось своє, сакральне? Щось, окрім релігії? Частина відповідей – у книзі, вправно написаній і любовно проілюстрованій численними фото. Звісно, Яремчук є куди рости, скажімо, у намацуванні й вибудовуванні органічної драматургії її репортажів, але й Інших в нашій країні точно вистачить на ще кілька десятків текстів. На жаль, невміння переживати чужу іншість (та й свою теж) – чи не ключова небезпека сьогодення. На щастя, ця книжка в нас усіх тепер є.

Євгенія Бєлорусець «Щасливі падіння»
IST PUBLISHING

Майже оксюморон із назви виявляє себе в цьому тексті повсюдно: взагалі-то Бєлорусець займається фотографією, однак написала книжку. І в ній є фотографії. Проте вони не мають прямого стосунку до описуваного. Анотації й передмови говорять, що йдеться тут про реальні, хоч і непомітні жіночі – а тому часто травматичні – досвіди із нашої ось-тут реальності, але читаємо ми белетризовані майже-казки, часто гротескні і вкрай тужливі. Про жінку, яка залишила голку в сорочці після того, як закінчила латання; про жінку, що раз на тиждень перевіряє, чи справді її, переселенку, прийняв Київ, а заразом вона перетворює одні предмети на геть інші; про жінку в косметолога, про жінку на ім’я Андрєя.

Тексти на п’ять-шість сторінок, різні інтонації, більш-менш спільна стилістика (показовий наїв, перемножений на тихий надрив), – і геть мало впевненості в будь-чому, як і обіцяла авторка. У Бєлорусець є бажання концептуалізувати, що його вона принесла з візуального мистецтва, а втім, тексти ці настільки по-своєму живі та чисті, що відчуття лабораторного експерименту не виникає: ні, це не роман світлярки, це саме проза. Гібридна, для когось незручна, проте і мерехтливо-впізнавана (чи то Зебальдом віє, чи то оберіутами, чи то діалогами з поетичної прози Герти Мюллер). Проза, де все на межі, все пливке й ефемерне, однак рука авторки, попри численні застороги самої письменниці щодо небажання бути присутньою тут, тримає нас міцно.

Загалом цього року українська література приросла численними і фактично малознаними всередині себе форматами, дивіться самі: конкурентний гуманітарний нон-фікшн, міське фентезі, жвавий наукпоп, книжка про книжки, родинна історія навиворіт, своя художня репортажистика. І ще Бєлорусець: documentary, запаковане в примхливу художню форму; актуальні й тихі свідчення, які настільки несподівано виписані та оформлені, що читач із будь-якою компетенцією почувається ошелешеним. І все це цікаво. І в цьому є чималі літературні потенції. Одне слово, якщо в 2017 році наші письменники радше закривали старі гештальти, то 2018-го – відкривали нові. Тому можемо сміливо вважати літературний рік, що минає, таким, що вдався. Попри все.