Казка для дорослих дівчат про втрачений час. Пробирає до мурашок

Хочеш, я розповім тобі казку? Сумну й прекрасну казку про втрачений час… Якось одна моя знайома Попелюшка закохалася. Ні, не у Принца, а в… розлученого Короля.

Ти запитуєш, чи бувають розлучені королі? Знаєш, я i сама не певна, чи був Король розлученим насправді. Але відколи його покинула дружина, він жив сам – старий i самотній. Icторiя не зберегла нам імені королеви, яка втекла від нього ще в далекій юності – чи то з придворним музикантом, чи то з мандрівним артистом. Відтоді Королем опікувалася його непосидюча нянька. Усе-все вирішувала за нього. І навіть оберігала від зазіхань принцес місцевих й іноземних – вони ж також мріяли про королівську каблучку.

I тільки на королівському полюванні Його Величність був вільний, як вітер. Якось Король відстав від своєї надійної охорони, проблукав у лісі цілий день, а потому, зголоднілий і мокрий від дощу, постукав у двері самотньої лісової хижки.

Таким і побачила його вперше Попелюшка: не в сяйві та золоті двору, а самотнього i втомленого. Комір його мисливського камзола настовбурчився, i Попелюшцi, яка любила у всьому лад, захотілося підійти й поправити його. Але вона не посміла, бо все-таки перед нею був Король. Із відчуттям священного трепету дівчина просто запросила вінценосну особу ближче до вогню й пригостила чаєм з духмяних лісових трав. I раптом не розумом, а серцем збагнувши його цілковиту самотність, захотіла відігріти душу Короля.

Мабуть, Король відчув тепло її серця, бо наступного тижня знову завітав до лісової оселі.

Чи сподівалася на цю зустріч Попелюшка? Сподівалась i чекала, боялась її i мріяла про неї у снах.

Наступного разу вона вже все розказала про себе і про чудовий ліс, про Фею, яка навчає її різних премудростей.

Король ще довго розмовляв з Попелюшкою, а коли прощався, сказав слова, які забриніли в її душі незабутньою мелодією: “Як мені добре з тобою!”.

Попелюшка намагалася забути ті дивовижні зустрічі. Мало того, навіть Фея радила це зробити.

Мудра Фея викладала Попелюшцi різні науки. На географії та історії вона розповідала про далекі заморські країни, про чужоземних королів, від яких не втікають юні дружини. На математиці примушувала дівчину порахувати, скільки ж це буде, коли до двадцяти її років додати сорок королівських. І скільки мине кожному з них через десять років, коли

Попелюшка розквітне трояндою, а Короля здолає ревматизм. А через п’ятнадцять? Двадцять?

Та найгірше було з астрономією: Попелюшка починала плакати, коли Фея розповідала про безмежний простір, який розділяє їх із Королем, та про втрачений час, на який обернуться їхні зустрічі. Може, вже завтра Король навіть не згадає про неї?

Але Король з’являвся знову й знову. Він привозив їй цукерки й тістечка, шоколад i ласощі з королівського столу. Батько, вдивляючись у щасливі доньчині очі, якось спитав: ”Доню, може, ти знайшла скарб?” – “Ні, тату, – була відповідь, – я просто закохалась”.

Немов маленька квіточка до сонця – так Попелюшка тягнулася душею до Короля. Невдовзі він став для неї єдиним у свiтi.

Ти запитаєш, чи Король так само покохав Попелюшку?

Звичайно. Бо якби не покохав, то чи з’являвся б у лісовій оселі? Його Величність навіть довірив Попелюшцi велику державну таємницю: показав, де починається підземний хід до палацу, i дав ключ до його дверей.

А якось запросив Попелюшку до себе у покої. Подарував дівчині чарівний дзвоник, який мав кликати дівчину щоразу, коли Король захоче її бачити. Важко повірити, але це було: Король, стоячи на колінах, цілував її натруджені пальчики й благально запитував: ”Ти прийдеш, Попелюшко? Прийди!”.

Хіба могла вона відмовити, коли її ТАК просили?

Дорогою i жаданою гостею входила Попелюшка у королівський палац. Чудова вечеря, танці. Король так утомився, що заснув, поклавши голову дівчині на коліна, а вона сиділа й боялася поворухнутись, щоб не сполохати тієї гордої та щасливої усмішки, що блукала на його обличчі.

Фея, довідавшись про все, гнівалась i казала прикрі речі: Попелюшку називала дівчинкою на виклик, а Короля – старим нахабою. Фея тупала ногами й запитувала: “Чому вiн не одружиться з тобою i не купить тобі нові черевички, як це роблять усі порядні королі?”.

Звісно, дiвчина чула про Принца й Попелюшку з тiєї, іншої казки, де були кришталеві черевички й гучне весілля. Але поруч з нею був не юний Принц, а старий Король. I коли він сам мовчить про одруження, то чи ж можна від нього вимагати неможливого? Власне, вона просто кохає. От і все. Та й не до черевичків тепер, коли стільки розмов про порожню державну скарбницю!

Зустрічі Короля з Попелюшкою не могли тривати довго. Якось її ледь не схопила варта, а одного разу – нянька. Треба було повертатися додому. Душили непрохані сльози. Невже Король має ховатися зі своїм коханням? І як почуватиметься він, коли не дочекається її?

Минав тиждень, другий… Чарівний дзвоник усе не озивався, а Попелюшка місця собі не знаходила, тривожилася: вдома Король чи десь подорожує? А може, захворів? Залишалося тільки чекати. Без сліз, без образ i докорів.

Чи помічаємо ми, як зникає щастя? Ще вчора воно було поряд, а сьогодні вже далеко. Можна засипати монетами тисячi жебраків й ощасливити півкоролівства. Але чи справжня це королівська милість i доброта? Чи справжній ти король i чи кохання твоє справжнє, коли через тебе серед ночі плаче Попелюшка?

”Невже вони ніколи більше не бачилися?” – спитаєш.

Чому ж, нещодавно бачилися. Пам’ятаєш, усе королівство святкувало золотий ювілей? Усі готували подарунки. І Попелюшка теж. Дівчина вирощувала гарну квітку, пильнуючи, аби вона розцвіла саме в день народження Короля.

…Цього дня у Короля було море квітів. Та всі були вражені, коли прекрасна незнайомка увійшла до зали, а за нею внесли величезний кошик яскраво-червоних троянд. Король радо прийняв дарунок і цілий вечір танцював з цією загадковою панею.

А в лісовій хатині, далеко від звуків музики i вогнів святкового феєрверку, сиділа сумна Попелюшка. Свою скромну квітку їй вдалося передати Королю через охорону. Та самотній різдвяник вкривався пилом на кухні палацу – він був не потрібен Королю. А ця ж бо квітка розквітає серед зими тільки від уваги й любові…

Ну, що ще? Попелюшка й досi самотньо живе у лiсi, доглядаючи старого батька. Коли їй випадає йти на ринок, що на площі біля палацу, чоловіки вже не озираються їй услід. Десять років з часу першого побачення минуло. А першої зустрічі з королем усе не забути.

Зате до неї часто навідується її маленька втіха – донька подруги та лісоруба із сусіднього лісу. Коли Попелюшка бачить це маленьке диво, вона радіє i сумує. В її уяві постають усі змарновані роки, той втрачений час, за який вона могла б стати берегинею чиєїсь долі. Його Величнiсть, заклопотаний державними справами i щастям усiх людей королівства, виграв три війни i програв лише дві битви. Він збудував новий красивий палац, облаштував парк i встановив фонтани. Кажуть, там є i потаємний хід. Але ніхто не знає, де він починається й куди веде.

I ще. До Короля повернулася дружина. Це вона була тією красивою панею, яка привітала Короля пишними трояндами. Королева була такою молодою i вродливою, наче не було поміж ними стількох років розлуки. Можливо, вона знала секрет вічної молодості? А може, вміла чаклувати, повертаючи собі на користь чужий втрачений час.

Ось така сумна казка. Ти вже спиш, моя крихiтко? Спи, cпи. Ти могла б бути i моєю маленькою донечкою. Спи, дитинко. Нехай тобі насниться неодмінно гарна казка. А доля пошле щасливе кохання i незрадливого короля.

Ольга СТАВСЬКА