Коли хочеш панувати, коли хочеш бідyвати. Слова моєї бабусі я запам’ятала назавжди

В перукарню суботнім ранком зайшла жіночка, років так 50-ти на вигляд. В суботній день у нас клієнтів особливо багато, адже це час весіль.

Світлана (моя клієнтка) відразу звернула на себе увагу всіх відвідувачів, адже прийшла в нетверезому стані, і це при тому, що було ще зовсім рано.

– Не дивіться так засуджуюче на мене, як мої дочки, – мовила моя клієнтка і сіла у крісло.

– Зробіть мені таку зачіску, щоб Він подивився, кого втратив.

Так, справді було дивним побачити зранку жінку напідпитку, але я і не думала дивуватися, бо роботи було багато.

Та Світлана не замовкала, їй потрібно було виговоритися.

Сьогодні весілля у моєї (нашої) дочки. І, уявляєте, Він хоче приїхати, з Нею! І це після того, що вони мені обоє зробили.

Знаєте, якби мені хтось колись сказав, що таке буде зі мною, ніколи б не повірила.

Я вийшла заміж рано, у 18 років. Народила двійко чудових дівчат. Чоловік у мене був просто ідеальний, усі навколо заздрили. А коли ми ще й Грін-карту виграли і в Америку виїхали, то я вже й зовсім не чулася від щастя.

Думала, що так завжди буде. У мене було все, що потрібно для щастя. Я була абсолютно щасливою жінкою! Але біда прийшла, звідки не чекали.

В Америці ми обоє відразу знайшли хорошу роботу. Допомогла нам наша давня знайома, емігрантка з України, яка вже років 20 жила в Америці. І поселилися ми по сусідству.

В чужій країні ми дуже швидко відновили нашу стару, ще юнацьку дружбу (Наталя була моєю однокласницею і найкращою шкільною подругою).

У нас з чоловіком все було добре, а дочки просто рвалися на Україну, бо там їх чекали кохані. Любов перемагала над здоровим глуздом у моїх дівчат все більше. І одного прекрасного дня вони заявили мені, що назавжди повертаються в Україну, що ця Америка їх дістала і таке інше. Сперечатися не було сенсу, вони поїхали, а ми залишилися удвох.

І тут я стала помічати, що мій чоловік став якийсь інший, чужий. Коли було багато клопотів з дітьми, я якось цього не помічала, а зараз, коли ми залишилися вдвох, я виразно відчула, що не потрібна своєму чоловікові.

І, як виявилося, не помилилася. Мій чоловік, вже давно крутив роман з моєю американською «найкращою» подругою.

Це не була звичайна короткометражна інтрижка, у них, виявляється, кохання. Як він себе потім виправдовував, закохався у неї, як хлопчисько, жити без неї не може.

– А як же я? Що мені робити тепер?

– А що, ти? Ти прожила щасливе життя, 20 років купалася в сімейному щасті, тоді як Наталя 20 років чекала на своє. І дочекалася. Я дуже хочу бути з нею, піклуватися про неї, зустріти з нею старість. Одне лиш шкода, що діток у нас не буде, але я намагатимусь зробити все для того, аби тепер вона була щасливою.

-Після цього я зібралася, і вслід за своїми дівчатами повернулася в Україну. Один Бог знає, що мені довелося пережити, навіть були думки про найгірше (прости мене, Боже).

Офіційною версією для цікавих родичів стала версія, що повернулася я через дітей, треба ж їх комусь глядіти. А сама, тим часом, прикипіла до чарки. Так, я почала пити, бо лише таким чином я можу заглушити той біль, який мене з’їдає.

Доньки мене засуджують, соромляться. А я їм кажу, от доживете до мого віку, тоді і поговоримо з вами.

Так що робіть гарну зачіску, щоб я не осоромилася перед своїм чоловіком, і щоб перед гостями виглядала не гірше, ніж «подруга моя».

Моя випадкова клієнтка пішла. Потім у мене ще був насичений робочий день. Але ввечері я знов згадала Світлану, її жахливу розповідь.

Подивилася на свого чоловіка, подумала, що ніхто від цього не застрахований.

І згадалися мені слова моєї бабусі. Чомусь завжди вона любила їх повторювати: «Коли хочеш бідувати, коли хочеш панувати?»
Можливо, вона ще тоді хотіла мені сказати, що вічного щастя немає.