Інтимне: Їй було дванадцять. Мені – сорок. Про секс вона знала не з книжок…

Усе почалося невдовзi пiсля мого сорокарiччя. Саме тодi я ступив на шлях падiння до темних глибин людського єства.
Знаю, що я – збоченець, найгiрший рiзновид з усiх нинi вiдомих. Але все за порядком.

“Можна погладити собачку?”

Того року я розлучився з дружиною, своєю однолiткою, з якою був знайомий ще
зi школи. Останнi роки нашого подружнього життя перетворились на справжнє
пекло. Дiтей у нас не було, тож нас нiчого не тримало, крiм квартири, що
дiсталася менi вiд батькiв, i спiльно нажитого майна. Рiк нашого розлучення
я б рахував за рокiв десять, стiльки було витрачено нервiв, стiльки вилито
бруду.

Але я зумiв зберегти свою квартиру в затишному районi великого мiста, який
колись був районом промисловим, а зараз перетворився на зелений острiвець,
де мешкали заможнi городяни в розкiшних особняках i незаможнi родини
колишнiх робiтникiв в обшарпаних гуртожитках. Я не належав нi до тих, нi до
iнших. У мене два червонi дипломи, вiльно володiю п’ятьма мовами.

Моя робота дозволяла мені, не перевантажуючись, жити завдяки
замовленням заможних клієнтів. Я вмів заробити стільки, скільки
потребував. А потрібен мені був комфорт, улюблені книжки і
музика, смачна їжа i вишукані напої.

Рідні в мене нема, та й друзів можна порахувати на пальцях
однієї руки. Я завжди вважав себе вищим і за “нових українців”, і
за декласованих “пролетарів”. Веду до того, що почувався трохи
“надлюдиною”, якій не писані ні людські, ні Божі закони. Жінки? Я
зрозумів, що мене не приваблюють ані мої однолітки, жалюгідні в
пошуках “справжнього”, останнього кохання, ні двадцятирічні юнки,
тупі й жадібні до вигод матеріального світу. Я навіть подумав, що
так і доживатиму віку в компанії приязного ретривера i лагідної
безпородної кицьки.

Але одного разу, коли я гуляв зі своїм псом, до мене підбігло
голоноге дівчисько, на вигляд років десяти-одинадцяти. Спитала,
чи можна погладити собачку. Я дозволив, і надалі ця дитина щоразу
приєднувалась до нашої компанії. Мар’янка увесь час розпитувати
мене про породи собак, а я поступово дізнавався про неї та її
життя. Наші зустрічі перетворилися на своєрідний щоденний ритуал.

Ми все робили разом

Мар’яна (насправді їй мало от-от сповнитися дванадцять) походила з
неблагополучної родини колишніх працівників великого заводу, який нині
перетворився на руїну, зруйнувавши й життя багатьох своїх робітників. Разом
із Мар’янкою зі мною постійно спілкувалося двійко-трійко інших дівчаток, її
ровесниць. Поступово й сам не помітив, як вони стали частими гостями у мене
вдома. Я приймав їх смачними наїдками, про які вони навіть і не чули, вчив
їх манер, розповiдав їм про хорошi книжки, класичну музику, розумнi фільми.
Звичайно, було приємно взяти до рук “сирий матеріал” і виліпити з нього
нову особистість.

Але не буду брехати, я одразу зрозумів, що дівчата-підлітки приваблюють
мене не лише інтелектуально. А так, як я навчав їх абсолютно усього, навіть
особистої гігієни, то й не дивно, що невдовзі запропонував їм позувати для
мене напіводягненими (фотографія — це одне з моїх хобі), а згодом й
оголеними. Вони не відчували жодного сорому, ніби маленькі Єви в моєму
приватному Едемі. А я не поспішав заходити надто далеко, мені вистачало
дивитись на юні тіла, які перебували на чудовому шляху розвитку від дитини
до жінки. Батьки дівчат навіть не звертали уваг на часту відсутність своїх
доньок. Лише мої сусіди трохи підозріло споглядали моїх юних знайомих,
однак не поспішали з висновками.

Так минув рік, і я став помічати, що найбільше мене приваблює час, який
проводжу зі своєю найпершою знайомою Мар’янкою. Не побоюся цього слова,
насправді я закохався у дванадцятирічне дічисько, як Пігмаліон у свою
Галатею. Вона була найвродливішою і найкмітливішою з усіх моїх юних
коліжанок. Мар’янка майже не полишала мого помешкання, а її питущі батьки і
не зауважували, що їхня донька має старшого друга. Щоразу, коли в домі
Мар’яни був черговий загул у зв’язку з отриманням її батьками соціальної
допомоги, вона втікала до мене і лишалася на ніч.

Ми все робили разом: їли, читали вголос книжки і спали. Вона ділилася зі
мною своїми дівочими секретами. Розповіла, як набридло їй бути невільним
свідком п’яних сексуальних розваг своїх батьків (у малосімейці інакше й не
буває) і те, як одного раз до неї чіплявся захмілілий батьків друзяка,
грубезний сантехнік, і як вона “витверезила” його ударом пляшкою по
голові…

Про статеві стосунки людей Мар’яся знала не з книжок і не з розповідей
подружок, у чомусь вона була навіть більш обізнана, ніж я. Притiм її
незайманість була одночасно і її бронею, і скарбом, який вона впевнено
оберiгала. І те, що саме так слід робити, було особистим переконанням
дівчинки, а не нав’язаною кимось думкою. Кілька разів рідна бабуся (на
жаль, вона рано померла) водила Мар’яну на сповідь до сільської церкви. Але
місцевий священик своїми питаннями про гріховне рукоблуддя надовго відбив у
дівчинки бажання сповідуватись чужим людям. А от мені вона довіряла.

Одного разу мені наснилося щось дивне. Начебто я — маленький хлопчик, а
Мар’яна — старша за мене дівчинка, у білому халаті, як медсестра, вона
гладить мене, обнімає і цілує. Я лежу в ліжку, хворий. Потім приходить
якась зла тітка і грубо забирає юну доглядальницю від мене. Я голосно
кричу, тягну до неї руки, хочу їх наздогнати, однак ноги мене не слухають,
вони наче ватяні. Я чіпляюся за крісла і ліжка, падаю на підлогу і тут
бачу, що в мене взагалі немає ніг…

На цьому прокинувся зі страшним стогоном, увесь мокрий від холодного поту.
Мар’янка смикала мене за плече, вона була налякана. “Мені також сняться
жахіття, — сказала вона. — Іноді. Наприклад, що краду з маминої схованки
варення, з’їдаю цілу банку, і мама за це менi відриває голову. Це нічого.
Треба порахувати до десяти — і жах зникне”.

Подружки їй заздрили

Завдяки цьому сну я врешті усвідомив, кого нагадує мені Мар’яна. Коли мені
було одинадцять, батьки вперше у житті відпустили мене самого на відпочинок
— в елітний піонерський табір на морському узбережжі. Дістатися туди було
непросто, звичайних школярів там не було: лише діти iз сімей партійної
еліти чи переможців соцзмагань, а також призери шкільних олімпіад. Я
відзначився серією аматорських фотографій на конкурсі юних талантів, що був
присвячений Дню космонавтики.

Там, у таборі, всю нашу зміну підкосила якась інфекція. Усіх дітей поклали
до лікарні, батькам нічого не повідомляли. Місць у палатах не вистачало, ми
лежали в коридорах: дівчата і хлопчики на одну купу. Бракувало і персоналу,
нянечки не встигали виносити судна, стояв жахливий сморід, кондиціонерів,
звісно ж, не було. У мене трималася висока температура, я просив пити і
кликав маму. Й одного разу вночі, наче марево, поряд виникла постать
світловолосої дівчинки. Вона напоїла мене, поклала на чоло мокрий рушник і
пошепки сказала: “Ти потерпи ще трохи, вже скоро одужаєш. Мені вже кращає”.
“Ні, я скоро помру!” — впевнено заявив я. “Не будь придурком, не кажи
так”, — заспокоїла вона.

Цей білявий ангел, дівчинка зi старшого загону, як з’ясувалося, лежала за
крок від мене, на сусідньому ліжку. “Хочеш, почитаю тобі вірші?” —
запропонувала вона і з півгодини відволікала мене від страшних думок римами
про те, як фашисти катували юну партизанку, а та гордо мовчала. Так тривало
ще кілька ночей, ми обоє страждали на безсоння і відмінно доповнювали одне
одного: вона — читала вірші, я — слухав.

Зрештою, мені погіршало, і перевели в ізолятор. “Бачиш, я точно помираю”,
— приречено прошепотів сусідці. Вона піднялася і пішла поряд iз ношами, на
яких дві санітарки несли мене коридором. “Ти колись цілувався? — раптом
спитала, схилившись наді мною. — Ні?” І стрімко, по-справжньому пристрасно
уп’ялася мені в губи. Хтось відтягнув її від мене.

Я ніколи більше не бачив свого лікарняного ангела. Навіть не дізнався, як
її ім’я. Але її ніжні губи, і цю ейфорію, що пережив під час прощального
поцілунку, запам’ятав назавжди…

Я знаю, що одного разу cталося б неминуче: Мар’янка насправді стала б моєю
коханкою. Лише чекав, коли вона сама цього захоче. Я вмію бути терплячим.
Ми були щасливі — не як батько і донька, а як молоді закохані. Проте щастя
ніколи не буває надто тривалим. Подружки Мар’янки позаздрили коліжанці й
розповіли своїм батькам про “дядька”, який просить їх роздягатися і
фотографує їх оголеними. Я дізнався про це від Мар’янки. Вона, хоч була ще
геть недосвідчена, передбачила небезпеку.

Дочекайся мене!

Мене врятувала жадібність цих люмпенів, які не пішли спочатку в міліцію, а
вирішили витягти з мене якомога більше грошей. Я розумів, що рано чи пізно
вони мене здадуть, але спершу будуть тягти гроші. Я дав їм пристійний аванс
і виторгував трохи часу, сказавши, що мушу позбирати потрібні кошти, а сам
терміново позбувся компромату (з великим жалем я знищив усі фотографії —
свою приватну колекцію, яку ніколи нікому не показав би, навіть найкращим
друзям, не кажучи вже про те, щоб розмістити в інтернеті чи деінде). А
далі, завдяки кільком впливовим знайомствам, якими я до цього ніколи не
користувався, мені вдалося провернути оборудку з продажу квартири і майна
за кiлька тижнів. I назавжди полишив рідне місто.

Наше прощання було коротким. Вона йшла вулицею з магазину, несла тяжку
торбу з овочами, коли я біля під’зду сідав у таксі з валізами. Моя дівчинка
зупинилася і мовчки глянула на мене, не промовивши й слова. В її очах були
біль, сум, розпач і водночас покірність. Вона знала, що інакше не можна.
Ніжно погладила ретривера і кішку, поцілувала кожного в морду. А я навіть
не наважився торкнутися коханої. Сів у машину і нічого вже не бачив. Зір
мені туманили сльози. За сценою мовчазно і байдуже спостерігали дві старі
сусідки, що теревенили під брамою, лузаючи насіння.

Відтоді вже минуло три роки. Нині Мар’янці сповнилося шістнадцять. Увесь
цей час ми з нею таємно листувалися, я допомогав Мар’янці чим міг: коли
порадою, коли грошима. Єдиного, чого не міг собі дозволити, це побачити
своє кохання, бо найбільше за все боявся потрапити за грати. Недавно,
змінивши зовнішність, я приїхав на останнiй дзвоник до її школи і здалека
спостерігав за своєю дівчинкою у колі її однолітків.

Чи дочекається вона мене? Чи закрутить її вир дорослого життя і занесе
кудись далеко-далеко? Щодо мене, то я не знуджуся чекати її, скільки б часу
це не потребувало. Сподіваюся, коли вона стане повнолітньою і ми зможемо
одружитися (якщо Мар’яна цього захоче), я більше не почуватимусь збоченцем.
Злочинцем, яких карають тюрмою.