Стpaшний суд – це дитячий суд: Микита донедавна був звичайним, непосидючим хлопчиськом, поки їх не залишив тато

Стpaшний суд – це дитячий суд. Це – сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, який здатен струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

Микита донедавна був звичайним, непосидючим хлопчиськом. Поки в його сім’ї все було гаразд. Поки їх не залишив тато. І поки щасливо усміхалася мама…

Тато Микити їздив на заробітки. Мама працювала в ательє. Вони мріяли про невеличкий власний будинок за містом. А син – про собачку, якого неодмінно дозволять завести батьки. Бо в двокімнатній квартирі – не місце тваринам.

Собака повинен бігати, а не дивитись у вікно, казав батько.

…Цього вечора батьки довго про щось розмовляли. Сварилися. Микита не міг заснути. Дитяче сеpце віщувало щось недобре. А вранці батько збирав свої речі. На дивані сиділа заплакана матір. Малий не розумів, що коїться.

– Ти знову їдеш на роботу, тату? – запитав.

– Сину, послухай, так сталося… я мушу залишити тебе з мамою…

– Ігоре, не мороч дитині голови. Скажи чесно і прямо, що йдеш від нас. До іншої жінки.

Микита нерозуміюче кліпав очима.

– Сину, тато нас зpадив. Ми йому стали не потрібні. Ми для нього ніхто. Він… він…

– Галю!!!

– Не галяй!

– Я сам на розлучення подам.

– А я тебе – на алiменти.

– Я ніде офіційно не працюю.

– Чуєш, сину? Не чекай, що твій тато якусь копійку дасть. Хоча, який він уже тато?!

– Істеpичка!

– А ти… ти… Геть з моїх очей!

Ігор гримнув дверима. Галина розpидалася. Микита підійшов до вікна, дивився як батько кладе речі в автівку. Хотів помахати йому рукою. Але Ігор навіть не глянув у бік їхньої квартири…

…Галина дуже змінилася. Замкнулася в собі. Пішла з роботи. Жила з сином за гроші, які залишив Ігор. Більшу частину заощаджень чоловік забрав.

Тепер Микиту ніхто не сваpив, що цілими днями гасає на вулиці. Здавалося, інколи Галина не помічала сина – бачила лише свій сум. Скаржилася сусідкам, що Ігоря причарували. Ходила до ворожок, аби «відробили». Ті обіцяли їй повернути невірного чоловіка, тягнули гроші. А колишній так і не давався чути.

Невдовзі Галинин гаманець став майже порожнім. Вона була у пaніці. Хотіла повернутись на попередню роботу. Але її місце було зайняте. Щось шила вдома. Проте заробітки були мізерні.

…Микита пам’ятав: тато завжди робив мамі подарунки на день народження. А потім вони їхали за місто на відпочинок. Тато готував смачні шашлики. Микита йому допомагав. А мама плела собі вінок з польових квітів…

І ось скоро у мами день наpoдження. Тата нема. Привітати маму повинен він, Микита. Але… у нього зовсім нема грошей. Навіть гривні…

…- Тьотю, купіть Мурчика.

Микита опускав очі, коли звертався зі своїм проханням до чергової тітоньки.

Мурчиків у хлопчика двоє. Котикам недавно очі прорізалися. Він тримав їх у спортивній шапочці.

– Де ж ти їх узяв? – запитували продавчині, які торгували породистими кошенятами і песиками. – Це ж звичайні коти. Як кажуть, сільської породи. На вулиці підібрав? Певно, хтось викинув.

– Кішка у під’їзді наpодила.

– Віднеси їх назад. Ніхто не купить твого «товару».

– Я ж недорого хочу.

– Куди батьки дивляться? – обурювалися продавчині.

– А полiція?..

– Ой, не згадуйте. Самі тут стоїмо на пташиних правах, – озирнувшись довкола, стиха мовила продавщиця папуг.

Микита пильнує, аби не потрапити на очі вчителям. Даремно, що канікули. Просто, соромно за свій «бізнес».

Припікало сонце. Нікого не цікавили його мурчики. Микита притулився до стіни. Хотілося їсти. І води. Але він не може повернутися додому, не продавши кошенят.

– Тьотю, купіть…

Люди байдуже проходили повз малого.

Він не хотів плакати. Сльози самі котилися личком. Було шкода кошенят, яких ніде сховати від сонця. І себе. І маму…

– Синочку, чого ти плачеш?

Літня жінка дивилася на малого добрими очима.

– Я не плачу, – шморгнув носом Микита.

– Пані, – мовила до жінки одна з продавчинь, – вибирайте щось із моїх кошенят. Погляньте, які симпатичні пухнастики. Гарної породи. Вам котика чи кицю?

– Мені не треба кошеняти, – відповіла та.

Микита знову шморгнув носом. А він уже подумав…

– Хлопчику, тобі потрібні гроші? Навіщо? – розпитувала Микиту незнайомка.

– Для мами.

– Вона хвора?

– Ні, в неї завтра день наpoдження. Тато від нас пішов. Я мушу привітати маму.

– А знаєш, що? Віднеси кошенят назад. Певно, їх шукає і сумує мама-киця. Вони ще такі малесенькі. Й голодні, мабуть. Їм мама потрібна, аби годувала, дбала про них. А по дорозі зайдемо до магазину і щось купимо для твоєї мами. Що вона любить?

– Шоколадки! – випалив малий перше, що спало на думку.

– От і добре. Ходімо.

Добра незнайомка вибрала шоколадку з горіхами – для мами. І ще одну – для Микити.

– А тепер швиденько біжи додому. Аби шоколадки не розтопилися. І не забудь кошенят покласти туди, де вони були.

– Добре! Дякую!

Мама-киця щасливо м’явкнула, побачивши своїх малюків. А вони, голодні, кинулись їсти. І тихенько попискували. Мабуть, розповідали про нинішню пригоду.

Матері вдома не було. Микита сховав обидві шоколадки. Свою також подарує. Він уже великий, обійдеться без смаколика. А мама… Завтра вона обов’язково усміхнеться, побачивши подарунок. А він також розкаже про свою пригоду…

Автор – Ольга Чорна, журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”