Тепер я до кінця життя прикута до інвaлідa. Це розплата за помилки в моєму житті

У мене є свій будинок, дорослі, добре влаштувані в житті діти, цікава робота, чоловік, і при цьому я відчуваю себе абсолютно зруйнованою і нещасною. Більш того, обдумуючи минуле життя, я розумію, що все воно було отруєне одним – мій чоловік ласий до жінок.

Я ніколи йому так не казала і навіть сама собі в цьому не зізнавалась, а зараз дивлюся на нього, і тільки цими словами визначаю всю його сутність. Сказати, що я не знала, з самого початку, що він такий, я не можу, тому що, коли ми зібралися одружитися, чоловік чесно мене попередив, що любить жінок і навряд чи зможе зберігати мені вірність усе життя.

Але закохана, самовпевнена і горда, що цей жіночий улюбленець вирішив одружитися саме на мені, позбавила змоги передбачити, у що перетвориться моє життя. А тоді, молода і дурна, я вирішила, що зможу прив’язати його і замінити йому всіх жінок одразу. Коли мій майбутній чоловік запропонував мені відразу домовитися про основні умови шлюбу – наявності особистої свободи для обох, я ні хвилини не замислюючись, погодилася.

Під особистою свободою чоловік мав на увазі те, що і він, і я можемо дозволити собі на стороні будь-які захоплення і зв’язки, але при цьому на родині це ніяк не повинно відбиватися. Це ще називається «вільний шлюб». Саме так «вільний шлюб» він мені і запропонував, чесно попередивши, що на іншій він не згоден. Я погодилася, відчуваючи себе сучасною, в глибині душі, будучи впевненою, що, крім мене, чоловікові нікого більше не захочеться. Так мені і здавалося спочатку. А потім «розвідка донесла» що його бачили з іншою жінкою.

Я вперше злякалася – хіба мало що?! Раптом та, інша, прив’яже його так сильно, що він захоче залишитися з нею. Але чоловік як і раніше повертався додому, був веселий, турботливий, ніжний. Він дуже хазяйновитий, навіть в найважчий час знаходив способи заробити так, щоб будинок був повною чашею, не кажучи вже про те, що він сам вміє робити все, що потрібно в будинку. Потім з’явилася друга, третя. У нашому маленькому місті важко сховатися, а він не дуже-то і ховався насправді, з’являючись зі своїми подругами на вулицях, в ресторанах.

Подруги неодмінно розпитували мене, а я відмахувалася і незалежно говорила їм, що у нас «вільний шлюб», що чоловік все одно любить мене і ніколи не залишить. А що у мене кожен раз було в душі, не знає ніхто. Кожен раз, коли я дізнавалася, а потім навіть і не знаючи, я відчувала паніку, в жаху думаючи, що ось ця, чергова, зможе забрати його з родини. Неможливо пояснити, що я відчувала, вкладаючись з ним в подружнє ліжко, точно знаючи, що він тільки що був з іншого.

У надії прив’язати чоловіка міцніше, я нaродила доньку, потім сина. Чоловік обожнює дітей, але це не заважало йому жити так, як він жив. Ну і, треба сказати, що за всі роки нашого шлюбу я ні разу не скористалася цією самою особистою свободою. Мені здавалося, що це зрада по відношенню до сім’ї, та й не потрібен мені був ніхто, крім нього. Згодом я стала ловити себе на тому, що постійно думаю, де він, з ким він зараз, яка та, інша, і чим вона краще за мене. Коли він повертався, я шукала сліди іншої жінки: запах, помаду. Придивлялася до його поведінки, намагаючись зрозуміти, про що, вірніше про кого, він думає. Я навіть ходила дивитися на його коханок.

Не треба пояснювати, що це стало нав’язливим станом. Свої страхи, внутрішнє спустошення, постійне напруження я стала, як кажуть фахівці, «заїдати», природно, розтовстіла, а від цього стала ще більше боятися, що тепер-то він точно піде до іншої, але зупинитися не могла. Так я прожила все життя. Діти виросли. До слова сказати, вони дуже люблять батька, тому що він, незважаючи на зайнятість, завжди приділяв їм час і увагу, піклувався – він, справді, любить і пишається ними. Але навіть діти не змусили його змінити життя. Коли діти ще були маленькими, я зробила спробу поговорити з чоловіком, пояснити, що так жити я далі не можу, що втомилася і змучилася від його нескінченних зрад.

Він вислухав, дуже засмутився і сказав, що не гідний мене, що завжди любив мене, але нічого змінити в собі не може, не може встояти перед іншими жінками і спалахує до них почуттям, що сам він ніколи не залишить сім’ю, але готовий змиритися з будь-яким моїм рішенням. Адже він і про тих його коханок теж дбав: допомагав матеріально, все робив в будинку, влаштовував на роботу, вирішував проблеми і так далі. Навіть розлучившись з ними, він примудрявся зберігати дружні відносини і як і раніше допомагати їм по необхідності. Коли я встала перед вибором – залишити все, як є, або розлучитися, я зрозуміла, що все одно його люблю і не можу від нього відмовитися. Я навіть цих його жінок розумію – настільки він добрий, чарівний, галантний, а якщо додати сюди ще й привабливу зовнішність, то виходить, що він неперевершений.

Зараз мені виповнилося п’ятдесят років. Коли я дивлюся на себе в дзеркало, бачу товсту стару, нецікаву, недоглянуту жінку з погаслими очима. А в душі відчуваю, що мені не 50, а 100 років, і нічого мене в житті не радує і не цікавить, немов душа випалена вічним вогнем ревнощів і страхом бути покинутою. А чоловік? Чоловік, нарешті, вгамувався. Тепер він удома весь час, тому що така безладне і напружене життя підірвала його здоров’я, і ​​він став інвaлідом після інсyльту. Тепер він не потрібен своїм численним подружкам, тому що насилу пересувається по квартирі і повний імпoтент.

Я, звичайно, доглядаю за ним – дружина ж. Але іноді я ловлю на його обличчі мрійливу усмішку і розумію, що він згадує своє життя, сповнене прuстрастей і почуттів. А коли я думаю про своє життя, то, крім мук, страху, переживань, приниження і розчарування, нічого згадати не можу. І я починаю тихо ненавидіти його, вже безпорадного. Лікарі кажуть, що хвороба прогресує, і скоро він взагалі не зможе вставати. Заощаджень у нас немає – то, що він заробляв на стороні, витрачав на коханок. Добре, що трохи допомагають діти, та й я ще працюю.

Тепер мій чоловік тільки мій, більше того, без мене він вже зараз не зміг би прожити. Тепер він нікому, крім мене, не потрібен. Тепер я до кінця життя прикута до інвaлідa, який понівечив все моє життя і поглумився над моїми почуттями. Скажете, сама винна? А я і не сперечаюся. Зате я сповна розплатилася і ще розплачуся за свої помилки в житті: за те, що любила і нікого не слухала, за те, що терпіла, сподіваючись, що він зміниться, за те, що не вистачило сил свого часу піти від нього і побудувати інше життя. Мене попросили написати все це, тому що з моїм життям все ясно. Але, може бути, хтось прочитає і задумається. Я багато чого зрозуміла, але виявилося пізно