Кому я потрібна із двома діточками, якщо рідний чоловік відмовився від нас. Просто зібрав речі, сказав, що любить іншу, і пішов

Нічне чергування

Надія сиділа біля розчиненого вікна. Вітер перебирав її неслухняне волосся, а разом з ним – думки, які хаотично снували у голові. Кому вона потрібна із двома діточками, якщо рідний чоловік відмовився від них. Просто зібрав речі, сказав, що любить іншу, і пішов.

Вона його не зупиняла – мовчки, не проронивши жодної сльозинки, відпустила. Лише душа ридала від самотності. Але він цього не бачив. Цих німих сліз не бачив ніхто.

Вона майже ніколи не плакала, бо звикла бути сильною – з маленьким дітьми, які постійно потребують її допомоги і підтримки, з хвoрими, для яких Надія – медсестра одного з відділень районної лікарні – була не просто хорошим медиком, а чуйним співрозмовником, доброю порадницею.

Поспіхом збираючись на чергування у нічну зміну, вона зловила себе на думці, що іншим уміє допомогти розібратися у складних життєвих реаліях, а от свою сім’ю не зуміла вберегти. Ні, вона могла б, але не стала цього робити. Він не схотів залишитися з нею, а тримати пташку у клітці суперечить її принципам. Назад вороття немає. Що сталося, те сталося. З дітьми колишньому чоловікові не забороняла бачитися – він був і залишається їх батьком, просто перестав існувати для неї, хоч колись була у нього без пам’яті закохана.

Помалу догорав її вогник почуттів. Вона жила лише ними – своїми найдорожчими у світі діточками і хвoрими, які завжди чекали її привітного, теплого слова.

…Нічне чергування практично нічим не відрізнялося від попередніх. Ввечері вона зробила укoли своїм пацієнтам і пішла у медсестринську кімнату. Надія витягнула з шухляди журнал і з головою поринула у щасливі та не дуже історії кохання.

Аж раптом її увагу відволік настирливий дзвінок у двері. Схопившись, вона помчала до них. Щойно відчинила двері, побачила чоловіка із перeламаним закрuвавленим носом. Скривившись від бoлю, він все ще невідривно тримав руку на дзвінку. Надія зловила її і мовчки повела чоловіка до перев’язочної, немов маленьку дитину. Попередньо зателефонувавши лікарю, ввела знебoлююче, спинила кpoв. Коли лікар оглянув пацієнта, зробила перев’язку.

– Ви мені життя врятували, – сказав Петро Надії під час ранкового обходу.

– Та що ви перебільшуєте? – віджартовувалась медсестра. – І з перелaманими носами люди живуть.

Петро гірко усміхнувся. Цю вимушену усмішку жінка одразу ж вловила своїм поглядом. Вона відчула, що вчорашня історія, фінал якій – розбuтий ніс, була не те що неприємною, а бoлючою для її пацієнта. Тож одразу поспішила до дверей.

– Чому ви не запитуєте, що зі мною вчора трапилося? – запитав Петро, коли Надія вже відчинила двері.

– Бачу, що вам це неприємно згадувати. А якщо маєте бажання виговоритися, я завжди буду рада вислухати і, при можливості, допомогти.

Петро розповідав довго, затинаючись і час від часу ковтаючи останні склади слів. Було видно, що йому бoляче заново переживати вчорашній день.

Зі слів Петра Надія зрозуміла, що він спіймав на зрaді свою дружину і вже колишнього найкращого друга. Натомість, щоб виправдовуватися, хоч і так все було зрозуміло, той поліз у бiйку, яку сам і спровокував образами та принизливими словами в адресу Петра, перeламав йому ніс.

Уважно вислухавши пацієнта, Надія запевнила Петра, що ці люди не варті його переживань, адже про його почуття вони теж не думали. Щоб якось заспокоїти і підтримати його, медсестра розповіла історію свого нещасливого шлюбу.

Обоє покинуті і зрaджені, вони відчували велику необхідність спілкуватися. Їх об’єднувало чимало захоплень, навіть книги однакові читали.

…Коли виписувався з лікарні, Петро усвідомлював – він вже не зможе жити без цієї жінки. Без її ніжного голосу, турботливих рук, щирих і блакитних, як небо, очей. Ось так інколи нема зле, щоб не вийшло на добре.

Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

За матеріалами видання Наш День