«От подобається він мені — і все. Для мене він найкращий. Весь час хочу його бачити. Де я такого ще знайду?»
— Ти знаєш, що ти вагiтна? — запитав 15-річну Віру (ім’я змінено) після огляду гiнeколог, коли дівчина проходила медичну комісію у Немирівській районній лікарні. Вона на те лише довго мовчки дивилася на нього. Не сказала й слова. Нічого не розповіла навіть подружкам.
«Подружкам я секретів не довіряю, — каже дівчина. — Моя бабуся повторює, що їм нема віри. Вони мені чомусь заздрять. Пішла до Руслана. Ми з ним разом навчаємося. Йому одному виклала все як на духу. Навіть сказала, що лікар записав результати огляду в картку».
«Руслану від почутого, здається, не стало ні холодно, ні жарко». Так вона оцінила його реакцію на почуте. Він послухав і сказав, що поспішає кудись до друзів. А дівчині порадив іти додому. Оце вся розмова. Байдужість допекла Віру до самісінького серця. Вона, як в тумані, йшла вулицями міста. Куди? «Куди ноги несли». Зупинилася біля аптеки. Купила заcпoкійливі пігулки — валер’янку. Висипала на долоню половину й стала ковтати їх одну за одною. А потім опинилася на березі озера.
— Я тоді не думала ні про що, — каже дівчина. — Найбільше хотілося позбутися всього.
Ліки давалися взнаки. Вона повільно зняла куртку, поклала на березі. Поруч залишила сумочку. В одязі, який залишався на ній, так само повільно пішла у воду. Як не дивно, але холоду не відчувала. Ставало дедалі глибше. Нарешті дівчина з головою занурилася у воду…
«Зараз тут буде скора і менти з мигалкою…»
Віталій Плаксивий саме повертався берегом озера додому.
— Бачу, кум Ігор Васильєв рибу ловить, — згадує хлопець. — Каже: «Сідай, будеш допомагати витягувати». Сидимо, говоримо. Я дивлюся на поплавок, чекаю, може, хоч що-небудь клюне. Коли чую, кум якусь дурню несе. Каже: «Зараз тут буде «швидка» і менти з мигалкою». І показує рукою на середину озера. Дивлюся, а там дівчина — гульк під воду, і не стало. Потім знов з’явилася голова над водою. Думаю: треба рятувати дитину.
Віталій швидкоpoздягся до пояса. «Раптом почне за одяг хапатися, то обоє підемо на дно. Правда, кум залишився на підстраховці. Коли наблизився до неї, бачу, їй усе «фіолетово». Якась чумна така, байдужа. Бачу, води вже напилася. Сама гарна на лиці. А що в неї в голові, не знаю. Питаю: «Як водичка, не холодно»? А тоді схопив — і гайда до берега. Вона давай пручатися, але я вже не відпускав її, поки на берег не виніс. Там вона й зoмліла. Кум тим часом по мобільному подзвонив жінці, а та вже викликала «швидку»…»
Першу медичну допомогу Вірі надали в peaнімаційному відділенні Тростянецької районної лікарні. Далі обстежили інші лікарі. Вона все розповіла. Але гiнeколог чи то не зрозумів її, чи хотів щось уточнити, бо попросив повторити все ще раз. Вона знов повторила, що вaгiтна, тому й пішла тoпитися. Як про це дізналася? У Немирові на медогляді лікар сказав. У карточці все написано.
— Та нема в тебе ніякої вaгiтності, — здивовано відповів на все почуте гiнeкoлог Тростянецької райлікарні. І так само виклав результати обстеження на папері.
«Пишіть краще фейлатони…»
— Якби в той вечір переді мною стояло відро, то воно було б повне сліз, — каже бабуся дівчини, яка прийшла в лікарню провідати внучку. — Мені вночі подзвонили і сказали, що біда з Вірою. То я й про роки свої забула. Як на пожежу, летіла і всю дорогу плакала.
Бабуся дуже просила не згадувати прізвища внучки в газеті. «Пишіть собі різні фейлетони, тільки не виставте її на посміховисько, бо ж як тоді в селі з’являтися? А в училищі що скажуть? Їй же ще нема й 16-ти. Не осоромте мені внучку…».
Дівчині хотілося відкрити перед кимось душу. Вона була дуже відвертою. Одне насторожило в розмові. У неї все ще був пригнічений настрій. І в погляді, і в розмові відчувалася апатія.
— Не шкодуєш, що могла біди наробити? Вона повільно підводить очі, робить паузу, а тоді хитає головою:
— Ні, не шкодую. Може, так було б краще. За один раз усі проблеми пішли б на дно.
І все-таки на закінчення розмови Віра дала слово гнати геть від себе погані думки. Двічі обіцяла одне й те саме. У присутності бабусі. Не забувай, дівчинко, про обіцянку! Ми у свою чергу залишили для неї рятівну соломинку — пообіцяли в разі потреби зустріч із кваліфікованим психологом. Та сподіваємося, що спілкування з лікарем юнці замінить… весна. Коли все навкруг розквітне, то й думки зміняться на краще.
Віктор СКРИПНИК, Вінницька область, Українське Слово.
Шукайте деталі в групі Facebook