6 років тому вийшла заміж в Італії і у мене почалося життя для себе – інтерв’ю з українською заробітчанкою

Сьогодні міграційні процеси є буденним явищем. Чимало українців та українок бачать для себе більше перспектив розвитку, а розгалужена система каналів комунікації дозволяє дистанційно підготувати ґрунт для життя за кордоном. Проте наприкінці 90-х еміграція була справжньою трагедією та випробуванням для тисяч українських родин, які їхали в невідомість.

Видання “24 канал” пропонує інтерв’ю з львів’янкою пані Любою, яка у 40 років наважилась поїхати на заробітки в Італію у далекому 1998-му.

Коли стався той злам, що ви стали шукати варіанти життя в іншій країні? Це були внутрішні чи зовнішні причини (наприклад, політичні, соціально-економічні)?

До початку 90-х років у мене було непогане життя. Я працювала на залізниці, мала хорошу зарплатню. Але після отримання Україною незалежності настали часи політичної та економічної скрути. Хоча ми дуже раділи здобутій нашою країною незалежності, як і багато хто, я тоді втратила роботу. Нас з залізниці звільнили майже всіх. Люди повально почали виїжджати за кордон на заробітки. Я цього не хотіла. У мене було двоє дітей. І мені було страшно. Але годувати дітей треба. Крім того, дітям потрібно було дати належну освіту. Старша донька вчилась на контракті в університеті, молодша закінчувала школу. Я була розлучена, і коли вже не мала що продавати, довелось пригледітись і до варіанту роботи за кордоном. Я продала все, що могла. Я ходила пішки, бо навіть не мала грошей на тролейбус. Хоча я довго шукала можливості залишитись в Україні. Але їхати довелось. Я не думала про своє майбутнє. Я думала про майбутнє своїх дітей.

Чому Італія? За яким принципом шукали країну для заробітків?

Перш ніж їхати в Італію, я побувала в Польщі у 1997 році. Я поїхала туди на три місяці. Працювала на парниках зранку до вечора, а в неділю я йшла прибирати в магазин. Після того повернулась до Львова, і мені вистачило грошей лише на те, щоб сплатити півроку навчання в університеті своєї доньки. Не більше. Тому хочеш-не хочеш, довелось думати про те, щоб їхати ще далі.

Тодішня еміграція була хвилями, і люди їхали в різні країни, а не одну. Спочатку їхали в Грецію, проте згодом почалися розмови, що їхати туди немає чого. Тож почали їхати в Італію. Але одна країна не може витримати такий наплив заробітчан/заробітчанок. І коли почалися схожі розмови про Італію, то люди поїхали в Іспанію.

Для всіх то була одна тpaгедія – відсутність роботи. Коли обирали країну для заробітків, то намагались їхати туди, де були знайомі або родичі, щоб не їхати у зовсім невідомість. На той час у Грецію поїхали мій брат з дружиною. Тож і я вирішила їхати туди. Але так вийшло, що я попала на аферистів в Україні, які мали зробити мені документи. Ті гроші, які я їм заплатила, пропали. Але я була щаслива, що це трапилось в Україні і я не втрапила у халепу за кордоном. Тоді почала шукати варіанти, як виїхати в Італію. А як шукали варіанти? Питалися в знайомих. Я знайшла таку людину, яка за оплату обіцяла знайти жінкам роботу в Італії – роботу на дому, наприклад, догляд за літніми людьми. Гарантій жодних не було. Але ця людина, принаймні, мене не підвела і дійсно знайшла мені там роботу. Так я вперше поїхала в Італію. Це був 1998 рік.

Італійську встигли опанувати перед від’їздом?

Я зовсім не знала мови. Я купила собі розмовник, намагалась щось вивчити. Але коли сіла в автобус, то зрозуміла – я нічого не знаю. Та й коли приїжджаєш в країну, наживо чуєш італійську, це дуже відрізняється від того, що ти там собі вчиш.

Я їхала в автобусі з 30-ма іншими людьми, і ніхто з них не знав мови. До слова, серед них було лише 3-4 чоловіки. Решта – жінки. Чоловіки на заробітки майже не їхали, бо для них набагато важче було знайти роботу. Бо жінки їхали доглядати дітей або літніх людей, або на роботу прибиральниці. А чоловіки, якщо їм пощастить, могли влаштуватись на будівництво або вантажником. Пізніше наших чоловіків за кордоном побільшало, коли жінки розвідали обстановку. Останні тоді вже викликали родичів на роботу, бо вже з’явилися на місці певні знайомства.

Які спогади з першого дня в Італії зринають у пам’яті?

По приїзду нас поселили в готель. Після обіду до нас прийшов гід і сказав, що за нами по черзі приїжджатимуть. За мною і ще однією молодою дівчиною приїхав італієць. Ця дівчина мала 25 років і теж була зі Львова. Чоловік посадив нас в машину і везе. Їдемо-їдемо, вже вечір, а ми все їдемо. З-за вікна бачили красу італійських пейзажів, море. Але ця краса тебе не тішила, тому що тобі було страшно. Ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Раптом чоловік вигукує моє ім’я. Я відповідаю, що це я. І він мені став говорити слова українською і перекладати їх на італійську. Так я вивчила свої перші 4-5 слів італійською. Потім нас кудись привезли, машина зупинилась, чоловік вийшов на вулицю. Я побачила, що він розмовляє з якоюсь жінкою. Тоді мене покликали, дали слухавку, і жінка, з якою я домовлялась про роботу в Італії, сказала мені, що це кінцева точка. Мовляв, у будинку, до якого ми під’їхали, живуть батьки однієї родини. І я маю за ними доглядати і прибирати, а сеньйора навчить мене мови.

Дівчину, з якою я їхала, повезли далі. Коли машина від’їжджала, то за нею я плакала, як за рідною донькою. Я собі думала: “Дитино, куди ж він тебе везе? Вже ніч надворі”.

Мені пощастило. Я потрапила в адекватну сім’ю, яка жила в містечку неподалік Неаполя. Вони мене не ображали. Але робота була надзвичайно важкою фізично. Це була величезна триповерхова вілла з двома терасами, чотирма собаками, чотирма кішками і чотирма людьми.

І я вже не говорю про моральний аспект. Бо це неможливо описати. Я кожного дня писала до родини листи, і коли мала можливість, відправляла їх.

У цьому всьому мене заспокоювала порядність людей. Крім того, сеньйора дійсно вчила мене італійської. Але того часу було замало. Спочатку обсяг роботи, яку я мала виконати, мені показували жестами. Також мову вчила самостійно після роботи. Ще мені дозволяли дивитись на кухні телевізор. Це дуже допомогло у вивченні іноземної.

Ви планували повертатись в Україну?

Звичайно. Я думала, що попрацюю рік-два, повернусь і більше нікуди не поїду. Але коли через 2,5 роки я приїхала до Львова (більше я не витримала), то зрозуміла, що хочеш-не хочеш до Італії мені доведеться вертатись. Бо, на жаль, у нашій країні нічого не змінювалось на краще.

Ви 2,5 роки пропрацювали на одній і тій самій роботі?

Ні, я її змінила тричі. Роботу ми шукали на привокзальній площі у Неаполі. І українці/українки, і італійці/італійки знали, що там стоять безробітні люди. І коли місцевим потрібні були badante (ті, хто доглядає за літніми людьми), вони йшли на площу.

Як відбувався процес адаптації?

Жінкам, які в Україні були економістками або лікарками, було нелегко. Коли вони радили тим людям, за якими наглядали, зробити грамотно певні речі, то їм відповідали: “Ми тебе не питаємо. Ти тут для того, аби слухати і робити те, що тобі кажуть”. Дуже важко. Так само з дітьми. Якщо жінка лікарка і вона знає, що робити при хворобі дитини, як їй допомогти, то їй не дозволяють цього робити. Від того ти себе почуваєш дуже приниженою.

У мене були інші труднощі. Наглядаючи за літніми людьми, я не спала і терпіла примхи старих людей. Так ставалось не від того, що вони погані, вони просто були старими.

Ви працювали цілодобово?

Звичайно! Коли ми приїхали в Італію, то роботи по годинах для заробітчан і заробітчанок не було. Та її ніхто й не шукав. Бо де ти будеш жити? Ти приїжджаєш туди без копійки.

У вас було з ким спілкуватись? Як організовували дозвілля?

Коли українці та українки чули рідну мову, то вони просто бігли одне до одного, починали дружити. Ти підходиш до чужої людини і розмовляєш з нею так, наче ти знаєш її все життя. Коли я перебралась до Неаполя, то всі наші збирались на площі Гарібальді, бо туди кожної неділі приїздили невеличкі буси з України. Ними привозили листи від рідних, газети, а ми, у свою чергу, могли передати якусь посилку. Але зараз люди там вже не збираються.

З часом самі ж італійці/італійки почали організовувати безкоштовні школи для нас. Переважно, щоб вчити мову.

А потім нам стали давати церкви. Це було щастя. Коли я почула службу Божу українською, почула спів, у мене сльози потекли градом. Для мене це був маленький острівець порятунку. Мені здавалось, що я знову потрапила в Україну.

Багато хто через тугу за рідним домом починав писати вірші. Їх просто неможливо було читати через той крик відчаю, який їх пронизував.

З якими стереотипами та образами про українців ви зіткнулися в Італії? Чи відчували утиск в правах?

Відчувається, що до тебе ставляться інакше. Я вже 20 років в Італії, але я ніколи не звикну, що на мене дивляться “не так”. Я не відчуваю там себе “своєю”. Відчуваєш тугу всередині і біль. Там, де я працювала, до мене добре ставилися, не ображали. Пощастило. Тому що мені відомі випадки, коли у заробітчанок забирали паспорти, закривали в кімнатах навіть без можливості вийти в туалет, давали їм їжу без виделок. Я особисто знаю тих людей, вони з мого міста. Були випадки і нacильства, зґвaлтyвання.

На вашу думку, чи мають українці та українки можливість реалізувались у цій країні?

Наші лікарі/лікарки там ніколи б не могли працювати лікарями/лікарками. Особливо, в такому віці, як я. Інша справа – молоді люди. У них, принаймні, є час отримати освіту в Італії. Наші дипломи там не працюють. До того ж, в Італії злі на емігрантів/емігранток, бо там вважають, що у місцевих відбирають роботу. Разом з тим, сидіти з літніми людьми або прибирати будинки італійці та італійки не хочуть. Бо там треба повністю забути про власне життя.

З якого боку вам відкрилась Італія?

Італія – прекрасна країна. Якщо ти збираєшся кудись їхати і працювати, ти маєш любити цю країну. Інакше ти не виживеш. Зараз морально там жити легше, бо ти знаєш, куди себе подіти (в плані різних засобів комунікації). А тоді була тільки та площа Гарібальді. Раніше було якось дружніше. А зараз всі самі по собі.

Проте тебе ані тут немає, ані там. Тому що в Італії ти сумуєш за домівкою, а в Україні тобі вже хочеться їхати назад. Бо ти вже звикла отримувати певну зарплатню, яка змушує тебе почуватись інакше, аніж з українською зарплатнею.

Ви живете в Італії і в Україну час від часу тільки навідуєтесь. Коли ви зрозуміли, що з звідти вам більше їхати не хочеться?

Коли я вийшла там заміж. Це було непросте рішення, бо розуміла, що все моє життя тепер буде сконцентроване в Італії. Але, зрештою, мої діти та онуки вже виросли. І у них своє життя. Я вже не бачу своєї необхідності у реальній, фізичній присутності у їхньому житті. З рішення 6 років тому вийти заміж в Італії у мене почалося життя для себе. Але майже 15 років я була badante, закритою в чотирьох стінах.

Якою Україна виглядає з-за кордону? Почуття до неї “вивітрюються”?

Ніхто, думаю, не хотів їхати від рідних. Нас життя примусило їхати в іншу країну. Їхати у чужий світ доглядати старших людей, у той час коли твоя ж мама в роках і лишається сама – це зовсім не те, чого хотілось. Не було можливості залишитись в Україні. Це був такий хаос, ніхто нічого не розумів, роботи не було, треба було якось виживати. Я не знаю, чи було правильно, що ми виїжджали з країни. Можливо, якби ніхто не їхав, то й Україна зараз була б іншою і вже міцно стояла б на ногах. Я не знаю. Але тоді склалося саме так. Думаю, зараз могло б бути в Україні і краще. Я не політична людина, але вважаю, що зараз в нашій країні багато чого робиться неправильно. Але чомусь за кордоном любов до України все одно збільшується.

Ви отримали італійське громадянство?

У мене його немає. Але якби було, то від українського не відмовилась би. Я – українка.

* Прізвище не вказане на прохання героїні інтерв’ю.