“Нарешті дружини не стало – тепер весь час для “коханої молодички”: висока посада відгородила від людей і світу, як паркан

Життя за парканом

Його розкішне обійстя заховане від сусідів за високим парканом.

– Нема чого підглядати, як начальство живе, – відповів Борис Петрович на докір дружини, навіщо, мовляв, від людей відгороджуватися.

Борис Петрович усе життя в чиновниках ходив. Містяни його недолюблювали. Пихи й гонору мав багато. Навіть родичів поділив на «бідних» і «таких собі».

Нарікав, що з сусідами не пощастило: занадто прості для його посад. Ні в гості піти, ні до себе запросити. Вітався під настрій. А коли в сусідки, яка мешкає через дорогу, син потрапив у страшну aвaрію й жінка попросила в Бориса Петровича допомоги, послався на зайнятість. Максим залишився інвaлідом. А сусідка затаїла образу.

Ліда, дружина, зайвого слова ніколи не мовила. Казали, чоловік доїдав її, що не змогла нaрoдити дитину. «І кому це все добро дістанеться?» – гадали сусіди й родичі.

Було багато охочих заприятелювати з Борисом Петровичем, бо «він може все». Його запрошували на різні імпрези. Він любив увагу. Вмів гарно говорити і виголошувати тости. Ліді ці заходи не подобалися. Але мусила бути з чоловіком. Їй співчували. Часто ловила на собі жалісливі погляди. У такі миті хотілося заховатися за високим парканом.

Чим вищу посаду отримував Борис Петрович, тим зарозумілішим ставав. Шкільні та інститутські друзі стали колишніми. Знався лише з потрібними людьми. А ще почав «хворіти» жінками-брюнетками. У його дружини пшеничний колір волосся. Коли був парубком, бився з хлопцями за Ліду. Минув час, і красуня з волоссям стиглої пшениці перетворилася у сполохану сіру мишку.

Ліда працювала в одній з установ. Для жіноцтва вона була об’єктом номер один для пліток.

– Якби мені такі статки, я виглядала б не гірше голлівудської зірки, – зітхала колишня міс райцентру Лариса.

– А Ліда

– Петрович її в гріш не ставить, – захищала Ліду бухгалтерша. – На молоденьких чорнявок запав. Проте Ліду не залишить. «Порядний» сім’янин. А це ж її батьки допомагали Петровичу дорогу до влади пробивати. Вони були впливові й не бідні. А Петрович був хитрий і мав гарну фізіономію.

– Йому й зараз нічого не бракує, – мрійливо закотила очі Лариса.

– Тобі нічого не засвітить. Ти – руда, – засміялася бухгалтерша.

Людей, які приходили зі своїми проблемами до його кабінету, Борис Петрович зневажливо називав «прохачами». Ким для нього були прості спрацьовані чоловіки й жінки?

Коли він вибився в начальники, пoкiйна матір просила: «Бориску, сину, поважай і слухай людей, аби не проклинали тебе. На наш рід ніхто ніколи не нарікав». Материні слова забулися, бо великою була спокуса отримати від життя все і навіть трішки більше.

Ліда занедужала раптово. Лікарі радили Борису Петровичу завезти дружину в столичну клініку. Не послухав. Байдуже дивився на збoлене Лідине тiло. Його дратував її тихий стoгiн. Ловив себе на думці, аби ця хвoра жінка швидше зникла з його життя. А на людях удавав прибuтого гoрем чоловіка.

Ліда просила, аби дозволив, щоб їх навідувала її двоюрідна сестра й допомогла готувати-прибирати.

– Я не маю сили. А Наталка зараз без роботи. Ми б заплатити їй.

Відмовив. Накричав.

– Чому тут мають швендяти чужі люди? Дивитися, як я живу? А потім пліткувати.

– І я тут поки що живу, Борисе.

– Ось власне, поки що, – з притиском мовив.

Коли не стало Ліди, Борис Петрович з полегшенням зітхнув, що більше не доведеться викликати лікарів, провідувати хвoру дружину в лікарні, терпіти вдома запах медикаментів. Тепер він більше часу може проводити з «коханою чорнявкою». А вона після cмeрті дружини стала настирливою. Дарма, що Борису Петровичу п’ятдесят п’ять, а їй майже на тридцять років менше. Вік, порівняно з його статусом і багатством, для неї ніщо.

Борис Петрович «коханих» ніколи додому не запрошував. І коли одного разу пасія несанкціоновано з’явилася перед ворітьми, дав їй «відставку». Він і гадки не мав ділити з кимось своє добро. Наодинці милувався своїми статками. До його хоромів приїжджали тільки птахи високого польоту. З гордістю влаштовував екскурсії будинком, великим садком з різноманітними деревами й квітами. Пригощав дорогими напоями, подарованими «вдячними» людьми і смачними наїдками, приготовленими в улюбленому ресторані.

«Господиню вам, Борисе Петровичу, потрібно», – казали столичні гості й «дорогі» друзі. Він скрушно хитав головою: нема більше такої, як його пoкiйна Лідуся, стільки років у злагоді й любові прожили. Роль безутішного вдівця йому давалася чудово.

Чим ближче до пенсії, тим більше боявся, що доведеться залишитися без посади, дорогих презентів. Не уявляв, як можна не керувати, не нагримати на чергову жepтву, не «світитися» перед публікою, не вирішувати чужі долі. І коли високе начальство вирішило дозволити Борису Петровичу ще трохи попрацювати, він уперше з власної кишені зробив подарунок дітям-сиротам – купив багато солодощів. І привіз це не напередодні якогось свята, а просто так. Які оди співали йому за це!

Піти на пенсію «попросило» Бориса Петровича здоров’я. У великій оселі ставало нестерпно від самітності. Телефонував «дорогим» друзям, запрошував на гостину. Вони посилались на зайнятість. Як і він колись, «вирішували справи державної ваги». Пригадував тих, кому допомагав робити кар’єру, влаштовував дітей у вузи, підписував потрібні документи. Також телефонував, між іншим просив «заскочити на хвилинку». Але і в них не знаходилося для нього часу. Він став нікому не потрібний.

Просторі хороми давили на мізки. А на подвір’ї очі впиралися у високий паркан. У якусь мить чоловікові здалося, що він весь свій вік прожив за високим парканом, яким відгородився від людей і світу. Змайстрував лавку біля воріт. Як у сусідів.

Тепер Борис Петрович у погожі дні довго сидів на лавці. Але біля нього ніхто не зупинявся, аби перекинутися кількома словами. Лише Максим безтямно усміхався і махав рукою, коли матір вивозила його на інвалідному візку.