“Не прийде Миколай і не треба, я зовсім не ображуся. Тільки, Матусю, не плач. ”

Місяць цікавим жовтим оком зазирав у шибку невеликого віконця, забувши про сонну землю, вкриту густим туманом. Стугонів грудневий холодний вітер, ішов лапатий сніг, стогнали ясени. У невеличкій хатині на околиці села не спали двоє. Оксана прислухалася до дихання сина.

– Вже далеко за північ, коли ж він засне? Як я маю покласти під подушку пакет із подарунками? – крутилося в голові.

А десятирічний Юрко крутився з боку на бік і перевертав подушку. Він теж ще не зім­кнув очей. Дивився на місяць і неначе запитував:

– Де ж той Миколай? Чому не йде?

А десь там, далеко, в маленькому гарячому сердечку він твердо вірив, що святий Миколай, то його тато.

Оксана батька не пам’я­тає, пoмeр ще до її нарoдження. Все життя прожили з мамою вдвох. Та працювала бухгалтером у сільській раді, і дівчинці часто доводилося сидіти в хаті самій. Змалечку Оксана навчилася жити самостійно. Росла розумною, старанною та чемною дитиною, слухалася матусі. Довгими зимовими вечорами вони співали, вишивали, майстрували, а влітку Оксана допомагала мамі поратися на городі, подвір’ї та квітнику.

У великій кімнаті сільської хатини, що називалася світлицею, на центральній стіні висів портрет наречених. Оксана любила годинами дивитися на вродливу молоду маму і дорогого татуся. Як вона тужила за ним. Не раз уявляла собі татові дужі руки, лагідні очі, ніжний голос. Вона знала – її тато найкращий у світі. Він був для неї ідеалом.

Коли вступила вчитися в кооперативний технікум і зустріла Андрія, він їй чимось нагадав татуся. Чи то голубими очима, чи пшеничним волоссям, але щось тьохкало біля серця, коли зустрічалася з ним поглядом. Андрій теж виявився небайдужим до чорноокої красуні. Вони почали зустрічатися. Коли Оксана відчула, що чекає дитину, то з радістю повідомила про це коханому, надіючись швидше побратися. Але хлопець не надто поспішав пропонувати їй руку і серце.

Минав час, і Оксана все більше розчаровувалася в ньому, розуміючи, що він зовсім не володіє тими чудесними рисами характеру, які б робили його схожим до омріяного татуся. Вони розбіглися, кожен по своїй стежині. Не признав Андрій сина, так і не бачив його ні разу в житті. А Оксана, нарoдивши, залишилася жити в селі. Мама їй допомагала, в усьому підтримувала. Пoмeрла, коли Юркові виповнилося три роки. Залишилася Оксана вдвох із сином. Історія повторилася. Вона працювала у сільській раді, а хлопчик ріс чемним, старанним і слухняним сином.

Загавкав собака. Юрко, який на мить задрімав, здригнувся. Оксана встала з ліжка і підійшла до вікна. Серце охопила трuвога. Їй стало чомусь так тяжко. Самотність змією стискала серце, гірким клубком підповзала до горла. Хотілося дати волю сльозам, але жінка себе опанувала. Раптом почула кроки. Син тихенько підійшов до неї і обняв.

– Матусю, ти теж його чекаєш?

– Ні, синочку, до дорослих святий Миколай не приходить.

Вона погладила сина по білявій голівці, а сльози жалю полилися з очей струмками. Пригорнулася до нього і почала цілувати.

– Єдиний мій, найдорожчий, щастя моє!

– Матусю, не плач, – зовсім по-дорослому сказав Юрко. Не прийде Миколай і не треба, я зовсім не ображуся.

Оксана взяла сина за руку, підвела до ліжка, вклала, наче маленьку дитинку і почала співати.

– Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота.

Хвиля ніжності охопила її душу.

– Юрчику, ти знаєш, що святий Миколай завжди робить подарунки таємно. Про це мені розповідала твоя бабуся, моя мама. І ніхто ніколи його ще не бачив, бо їде він санчатами поміж зірками і по золотій вервечці спускається до тієї хатини, де всі сплять. Отож, закривай швидше очі і спи, мій любий, і я теж посплю.

– Мамо, а який той Миколай? Розкажи мені, а я буду дрімати, – благально подивився голубими очима Юрко.

– Ну гаразд, синочку.

Оксана тихо почала:

– Він високий, надзвичайно вродливий, сильний, добрий і лагідний. У нього ласкаві очі, ніжне серце. Його голос проникає в душу, заворожує. З ним так хороше, легко і спокійно. Він дарує щастя. Я так його чекаю.

У вікно крадькома заглядав місячний промінь, дарував надію.