«А ви доведіть, що це саме вашого брата вбили». Історія Героя Небесної Сотні

45-річний Роман Сеник був одним із перших героїв, яких вбили у Києві на Грушевського. Герой Небесної Сотні, попри застуду та незагоєну травму, тричі повертався на Майдан. А через те, що він ходив із прапором України та написом на ньому «Турка», Героя ще називали «Турківським прапороносцем».

22 січня для Романа Сеника стало трагічним днем. Тоді «беркутівці» поранили його двічі: вночі – в ногу осколком від гранати, а в обід – снайпер поцілив чоловіку в легені. Дорогою до лікарні у Романа двічі зупинялося серце, згодом йому ампутували руку. Та і це не врятувало чоловіка – 25 січня він помер.
Поховали Героя Небесної Сотні у його рідному селі Наконечному Другому, що у Яворівському районі Львівської області.
Про сміливість та самопожертву загиблого Героя Небесної Сотні Романа Сеника та про те, як зараз розслідують його вбивство, «Вголос» поспілкувався із сестрою Романа – Лесею Сеник.
Розкажіть, якою Роман був людиною?

Щоб уявити, наскільки Роман був сміливий та готовий жертвувати собою, я розкажу Вам про один випадок. Власне, він мені пригадався тоді, коли я додому з Києва везла тіло вбитого Романа. Ще у дитинстві Роман врятував дівчинку, яка тонула у річці. Роману тоді було десь вісім років. Ми катались на санчатах з гірки, а зовсім поруч була річка. І от дівчинка влетіла просто у воду. Тоді каталось багато дітей, практично усі ми були старші від Романа, але ніхто з нас не встиг оцінити ситуацію, отямитись від побаченого та прийняти правильне рішення так швидко, як це зробив восьмирічний Роман. Мій брат, пройшовши кілька метрів вперед, а там була течія, зайшов у воду і просто витягнув цю дівчинку з води. Роман, будучи ще восьмирічною дитиною, був готовий ризикувати своїм життям заради інших. Він не думав про себе, про своє здоров’я чи безпеку, він думав, як допомогти іншим.
Роман був військовим? Чому він покинув службу?
Роман у перші роки конфлікту на Балканах служив у миротворчій армії ООН в Югославії. Там він був у складі українських миротворчих військ. Проте згодом звільнився з армії. Причина була сумна. Роман вмів робити все. А у армії він навіть навчився керувати різними видами транспорту, в тому числі екскаваторами, кранами тощо. І після того, як дехто з командирів почав використовувати його, як працівника на своїй приватній дачі, змушуючи будувати приміщення, мій брат сказав: «Все, я не йшов в армію, щоб будувати командирам дачі, я йшов служити Україні». Він просто не міг змиритися із тим безладом, який відбувався в Збройних силах. А тому звільнився.
А до початку подій на Майдані так склалось, що останнім місцем роботи Романа була автозаправна станція у м. Турка Львівської області.
Ваш брат поїхав на Майдан одразу після того, як 30 листопада побили студентів? Він вам щось про це казав?
Коли Роман уперше поїхав на Майдан, то нам, родичам, він нічого про це не сказав. Коли на роботі закінчилась його зміна – він, не заходячи додому, просто сів на автобус і поїхав у Київ. Я пригадую, нам телефонує і каже: «Слава Україні! Я у Києві, на Майдані». Ми тоді перелякалися. Кажу, «як на Майдані, ти що там робиш?!». А він мені відповів, що не може сидіти вдома в час, коли «беркути» жорстоко побили дітей. Я й досі загадую його слова: «Я мушу бути тут. Бо тут діти, їм треба допомогти». У перші дні Революції Гідності Роман не міг змиритись з тим, що хтось дозволив собі побити дітей. Брат постійно повторював: «Яке вони мали право бити беззахисних дітей, хто їм це дозволив? Це неправильно». У Романа своїх дітей не було. Але для нього не існувало чужих дітей. Мене завжди захоплювало те, як до нього ставились усі дітки навколо, вони його любили. А тому брат, як військовий і як людина з совістю, не міг собі навіть уявити, як можна бити дітей…
Скільки разів Роман їздив до Києва? Чим він займався на Майдані?
До Києва на революцію Роман їздив тричі. На Майдані завжди заступав на нічне чергування. Адже під час Революції Гідності було важко, люди хотіли бодай трохи відпочити. Він же завжди казав, «що дітям треба поспати, а мені не так важко, я звик, мушу, я повинен це робити». Роман стояв на барикадах на варті. Він телефонував до мене завжди саме ввечері, коли заступав на варту. Роман казав: «Давай, вставай, не спи. Ти знову спиш! Слава Україні! Не спи. Слухай, як ми співаємо Гімн України. Як ми на весь Київ кричимо «Слава Україні!». Коли він був на варті, ми годинами говорили по телефону…
Про які небезпеки, крім «беркутівців», під час Революції Гідності ще розповідав Роман?
Коли у Київ завезли «антимайданівців», Роман дуже хвилювався. Тоді, пригадую, телефонує і каже: «Боже, не знаю, що буде. Їдуть якісь луганські, донецькі, а нас тут не так вже й багато». А вже зранку він мені телефонує і каже: «Ти знаєш, а ці луганські та донецькі прийшли нас підтримати, вони приїхали до нас, вони разом з нами. Слухай, що вони говорять». Роман давав мені по телефону слухати розмови, які лунали під час Революції Гідності. Тоді, пригадую, годину слухала, як вони говорили на Майдані, а розмова була приблизно такою: «Слава Україні! Я приїхав з Луганська, можна, говоритиму російською, бо мені так простіше висловлювати свої думки». Я до сьогодні пригадую слова чоловіка з Луганська, який говорив, що не захотів їхати, як бидло в ешелоні, брати у банди Януковича 200 гривень і сухпайок. Натомість він самостійно купив квиток у Київ та приєднався до учасників Революції Гідності. Для Романа ця підтримка українців зі східної України була дуже важливою. Пригадую, як він щасливо вигукував: «Ти чуєш, як вони нас підтримують. Вони ж з нами! Ти чуєш…». Коли Роман телефонував до мене, завжди намагався передати революційний дух Майдану. І так було до останнього дня…
Якою була остання поїздка Романа на Майдан?

Коли Роман востаннє їхав на Майдан, я була дуже проти, я з ним через це і сварилась, і благала, щоб він не їхав. Річ у тім, що Роман, коли повернувся з Києва попереднього разу, захворів. Окрім того, коли допомагав нам по господарстві, йому на руку впало скло і порізало вени. І буквально через тиждень, коли йому зняли шви, але рани ще не загоїлись, він уже збирався на Майдан. Тоді я йому казала, що він ще не здоровий, що у нього і застуда не минула, і рука поранена, а там холодно, морози. Але Роман просто втік, він тихцем купив квиток у Київ. Адже він знав, що ми його не відпустимо. І вже з Майдану телефонує мені й каже: «Слава Україні! Я на Майдані». Я тоді ще подумала: « О Господи, я тебе поб’ю зараз». Ми тоді проговорили десь годину, а це була ніч з 21 на 22 січня. І я запитала його про те, що там відбувається. А він мені: «Беркутів» так багато, а нас так мало… Але ти розумієш, це просто люди роз’їхались на свята, не всі ще повернулись». Він ніби виправдовував усіх, кого не було там у той момент. І тоді я почала його підтримувати, кажу «Ромчику, ви мусите, у вас все вийде. Головне – тримайтесь. Будьте сильними». Він погодився: мовляв, так, Майдан має перемогти і в жодному випадку не треба відступати назад. У телефонну трубку я чула стукіт палиць по металевих бочках. Роман тоді мені сказав, що ці палиці – це їхня єдина зброя, майданівці сподівались, що такою психологічною атакою вони зможуть відбитись від «беркутів». Я чула, як у Києві молились, стукали по металевих бочках і співали Гімн України. Це була остання ніч наших розмов з братом..
А що було на ранок?
А на ранок ні я, ні родичі ніяк не могли додзвонитись до брата. Тоді по новинах ми дізнались, що на Майдані є два вбитих – Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Коли Роман врешті підняв слухавку, то сказав: «Ти знаєш, я отримав перше бойове поранення. Біля мене розірвалась граната і осколки потрапили у ногу». Я тоді кажу йому, «ну все, збирай речі та їдь додому». Ми довго не розмовляли з Романом, бо він все поспішав, казав, що йому треба йти, бо там стоять діти.
Він вам коли-небудь казав, чому поїхав на Майдан?
В останній нашій розмові, дізнавшись про поранення, я його також запитала: чого ти там стоїш? А він мені: «Я стою тут задля тебе, твоїх дітей, за онуків, за Україну. Ну хтось же мусить стояти…». Тоді я дуже здивувалась, бо він ніколи не говорив таких високих речей, він завжди був спокійний, скромний, без пафосу. І це мене дуже вразило. Він пообіцяв зателефонувати пізніше. Але цього «пізніше» вже не було. Ніколи. Пізніше ми отримали лиш страшне повідомлення.
Як зараз триває розслідування вбивства вашого брата?
Ніякого прогресу в розслідуванні немає. Дуже часто змінюються слідчі. У справі Романа змінили вже п’ятого. Нові слідчі приходять, не встигають навіть вивчити справу і йдуть. На мій погляд, основне навіть не в тому, що не встигають, вони і не намагаються щось зробити. Складається враження, що ці люди приходять, щоб отримати зарплату, посидіти собі декілька місяців і піти. Адже усі вони тимчасово призначені з якоїсь області, і вони знають, що це не надовго. У мене в січні цього року був випадок, коли дізнавшись, що у справі про вбивство на Майдані мого брата помінявся слідчий, я зателефонувала і запитала його, чи можна приїхати через два тижні. Ми домовились про зустріч. Коли я приїхала до слідчого, то почала розпитувати про результати розслідування, адже раніше я надавала слідству відеозйомку вбивства брата. Я поцікавилась, які були проведені слідчі дії. А він мені почав відповідати, що ще нічого не дивився. З цього я зрозуміла, що він справи навіть не відкрив, щоб прочитати. Мене це шокувало. Після цього я звернулась до Сергія Горбатюка (заступник начальника Головного слідчого управління, начальник управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України – ред.), він втрутився. Наступного разу слідчий вже був ознайомлений з матеріалами справи.
Але вражає те, що я сама збирала матеріали, шукала в інтернеті відео моменту розстрілу брата й подавала слідчим уже все готове. Натомість жоден з них нічого не зробив. На мою вимогу хіба що провели повторну балістичну експертизу. А останній слідчий мені взагалі заявив: доведіть, що це саме ваш брат був вбитий на Майдані. Мовляв, завтра до нього прийде хтось інший і скаже, що це насправді не мій брат там загинув. Я вражена таким цинізмом, невже я б не впізнала рідного брата? Не знаю, що нас чекає далі. Але те, що відбувається зараз – це дуже страшно. Бо декому з родин загиблих Героїв Небесної Сотні сказали, що для того, аби довести злочини «Беркуту», потрібно провести додаткову експертизу. А для цього необхідно викопувати наших рідних з могил і проводити додаткові слідчі дії… Слідчі знають, що ми на це не погодимось. Бо після чотирьох років – ніхто цього не робитиме.
Хто, на вашу думку, керував розстрілами на Майдані?
Янукович. Ми думаємо, команду стріляти давав саме він.
З огляду на таке «розслідування», на вашу думку, винні у розстрілах Небесної Сотні будуть покарані?
Я не знаю, що буде далі. Але ми віримо, що вбивці мусять бути покарані. Мені здається, що якщо їх не посадять, то ми, українці, їм цього не маємо права простити. Родичі Небесної Сотні цим вбивцям ніколи в житті не пробачать.

Минуло вже чотири роки з початку Революції Гідності. На вашу думку, чи був би ваш брат втішений теперішньою Україною?
Я не знаю, чи Роман був би задоволений тим, що відбувається зараз в Україні. Можливо, він би й не оцінював того, що у нас зараз. У мене чоловік і син – військовослужбовці, які воювали в АТО. І коли я їх прошу залишитись вдома, вони мені кажуть, що якщо не воювати там, росіяни прийдуть сюди. От з ними в АТО, на передовій, і був би Роман. У цьому я впевнена. Там він би завершив те, що почав на Майдані.